Диво - Загребельный Павел Архипович (читать книги без регистрации полные .TXT) 📗
- Пошли за Ларивоном у Берести. Жду його завтра після заутрені.
Ситник не йшов, дивився на воскову ліплену церкву.
- А оте, князю? Викинути?
- Дурний ще єси вельми, - спокійно мовив Ярослав.
- Не подобається мені вельми отой… Михаїл, - пробурмотів Ситник. - Підозрілий він.
- Що ж то за держава, де талант беруть під підозру! - гірко всміхнувся князь. - Та не дивуюсь тобі, Ситнику, бо самому собі, видно, не віриш. Як би ж повірив цьому Сивооку?
- Сивооку? - Ситник аж нестямився від несподіванки.- Михаїл же він?
- І Михаїл, і Сивоок. Головне ж - чоловік великих здібностей.
- Ой підозрілий він, князю, повір мені!
- Гаразд, набрид ти з своїми підозрами. Вже пізно, йди!
- Ага, так.
Ніхто ще нічого не знав, коли князь радився й з Ларивоном, не догадувалися ні про що й тоді, як запрошено було до князя митрополита Феопемпта, і той у облаченні з потрійної негнучої, шурхливої парчі, з високим посохом, обкованим важким хріблом, появився в княжих сінях в супроводі свого почту з Десятинної церкви Богородиці. Та ось прийшло від князя новей літ припинити всі роботи на будові, і там кілька днів нічого не діялося. За той час старий Феопемпт ще побував у княжих осінях, але тепер уже князь виставив од себе пресвітера Ларивона, і було трохи смішно спостерігати, як проти зсохлого на сарану, загубленого в дебелих, прошитих важким золотом шатах митрополита стає світлобородий, мужикуватий руський священик у піддирканій старенькій рясі, в поруділих чоботях-витяжках з грубої шкіри, тільки й було коштовного на Ларивоні, що дорогоцінна панагія з адамасами й смарагдами, подарована йому князем Ярославом, як сів той на київський стіл, перемігши Святополка. Митрополит наполягав на тому, щоб продовжувано ставити церкву на освячених підвалинах, бо вже усталено було всіма не тільки розміри й вигляд тої церкви, а й затверджено ним, тобто митрополитом, весь порядок внутрішнього здоблення, розписано все, і тепер змінювати не годиться, божа церква повинна ставитися за одним замахом, без переробок і без змін первісного начерку. Звертався митрополит до князя, але відповідав йому пресвітер Ларивон, хоч і стояв нижче за Феопемпта, підлягав йому по чину, однак мав повноваження від Ярослава, який не хотів розпочинати суперечок з митрополитом, тим самим ніби не наполягаючи на своєму замірі будь-що відмовитися від розпочатих робіт і взятися за спорудження якогось нового храму, якого ще ніхто й не уявляв собі.
Не мовлено майже жодного власного слова, густо сипалися словеса з Святого письма, з отців церкви, з грецьких книг. Ларивон і митрополит намагалися пересилити один одного в книжній премудрості, починали ще від смерті Адамової, коли вмирав він на руках у старої Єви й ангел, посланий Всевишнім, поклав йому під язик зерно, з якого згодом виросло дерево хреста. Дерево те росло до часів царя Соломона. Він звелів його зрубати і вжити на будову мосту через потік. Коли ж Великий Константин завоював Єрусалим, то ніхто не знав, де сховано дерево хреста, знав про це лиш чоловік, на ймення Юда, але не видавав таємниці, за що Єлена, мати Константина Великого, звеліла вкинути його до глибокого безводного колодязя, і лиш після того знайдено було священне дерево. Через триста літ перський цар Хозрой спробував завоювати Єрусалим, але імператор Іраклій розбив поганина і, босий, на чолі процесії вніс хрест до Єрусалима на власних плечах. Всі священні імператори великих ромеїв ставили храми на честь бога, а всі, хто приймав віру Христа, не повинні відступатися від священних ромейських звичаїв.
- Не відступаємо й ми від хреста і від Христа, - казав Ларивон, - але пам'ятаємо й те, що ромеями взято від усіх народів найціннішого в будівлях; і камінь, і колони, і прикраси, і в усіх ромейських церквах живе не тільки божа краса, але й людська. Ще стародавні греки зміряли слід чоловічої стопи й порівняли з високістю чоловіка. Ствердивши, що стопа становить шосту частину високості тіла, застосували ту саму засаду до храмової колони, і таким чином колона грецька стала віддзеркаленням краси чоловічого тіла. Наша ж земля споконвіку мала свої будівлі, вона теж хоче прислужитися новому богові своїм власним, багатство зоколишнього убранства церкви передасть багатство землі нашої, вознесеність бань, чисельніших за ромейські, покаже неосяжність Руської держави, яку звуть землею багатьох городів повсюдно, кожна земля повинна славити бога своїм голосом, і чим могутніший буде той голос, тим більша хвала божа.
Митрополит погрожував, що відішле назад до Константинополя всіх будівничих з Міщилом, на що Ларивон відмовив йому, що знайдуть вони в Києві вмільців, які зможуть збудувати дім божий ліпше, ніж будь-хто. Ні до чого не вели ці довгі розмови, Ларивон твердо стояв на своєму, бо в захваті був од воскової церкви, показаної йому князем Ярославом. Феопемпт же, розуміючи, що пресвітер має княжі повноваження, вдавав, ніби не відає нічого і ні про що не здогадується, сперечався затято й довго, щоб виторгувати собі якомога більше, в душі він змирився з княжою примхою (бо як інакше міг назвати таке дивне рішення?), але повинен був відстояти своє право покерувати всіма роботами по внутрішньому здобленню святині, бо про те йшлося йому найперше, на тому залежало.
Врешті дійшли до згоди, що нагляд за будівництвом вестиме Ларивон, але з дозволу й повелінь митрополита, встановивши заздалегідь весь порядок і чин розписів, як то дано в екфрасісі патріарха Фотія при освяченні церкви Феотокос Фарос.
А хто стане мовити супроти імені патріарха Фотія? Ще півтори сотні літ тому цей константинопольський патріарх послав на Русь першого єпископа. Зроблено було це, щоправда, по тому, як руси підійшли до брам Константинополя і нагнали холодцю і самому патріарху, який тоді якраз був у столиці, та й імператору Михайлові, що перед тим необачно вирушив у військовий похід, не подбавши за стольний город. Патріарх мерщій покликав імператора до Константинополя, безрадні проти відчайдушних руських, які на легеньких суденцях перескочили через море і ось-ось могли заволодіти столицею, імператор і патріарх ревно молилися в храмі Влахернської божої матері, випрошуючи в бога нещастя для забіяцьких русів, бог їм не поміг - помогла буря, яка розметала руські суденця, але патріарх відніс те в заслугу Христу й заприсягнувся привести в віру Христову той великий і загадковий у своїй силі народ, для чого й спорядив за море свого єпископа. Когось він хрестив, той єпископ, але сліду від нього не лишилося, бо в такій великій землі важко лишити слід. Однаково ромеї, коли заходила мова про Русь, щоразу виставляли ім'я патріарха Фотія. Нехай. Ярослав навчився за ці роки боротьби й терпінь найголовнішого для державного мужа вміння - ждати. Не метушитися, не ти-цятися наосліп, не наражатися на дріб'язкові сутички, не дратувати могутніх, а самому поволі нарощувати силу й могуття, бачив-бо, що все це є в його землі, а згодом і ще додасться.
У князя турботи були державні, в Сивоока - людські. Зовні мовби нічого й не змінилося. Міщило не став противитися волі князя й митрополита, став слухняним помічником Сивооковим, іноді аж надто запопадливим. Перед тим як закласти нові підвалини, Сивоок узявся ще раз переміряти розташування церкви, щоб вона стояла в точній відповідності до сторін світу. Використано було грецьке мистецтво міряти з допомогою тіні. Напрямок північ - південь визначався найкоротшою тінню, яку сонце кладе опівдні. Тепер треба було покласти до тої тіні про-стоспадлу лінію і вона дасть святу орієнтацію: схід - захід. Брався для цього діла шнур з трьома вузлами, які розташовано між собою на віддалі, що вимірюється відповідно числами 3, 4, і 5 однакових проміжків, з шнура творився трикутник так, щоб одна коротша його сторона була тінню північ - південь, тоді друга, коротша сторона давала напрямок схід - захід. Власне, це вже роблено було в час закладання перших підвалин, і Сивоок міг би виказати цілковите довір'я до Міщила, про що він тому й сказав, але сам Міщило наполіг, щоб переміряти ще раз, він був сумирний, тихий осміх блукав по його устах, і Сивоок, засліплений своїм успіхом, не зміг розпізнати під там сміхом загрози.
