Диво - Загребельный Павел Архипович (читать книги без регистрации полные .TXT) 📗
Князь дивився на церкву згори вниз, так мовби дивився на вже збудований свій храм бог з високого неба; в безлічі бань, у їх нагромадженні, у їх розспіваній красі Ярослав упізнав од голоси дерев'яного храму святої Софії в Новгороді; немало довелося бачити йому схожих чимось на цю споруду дерев'яних поганських святинь у землях Деревлянській, Сіверській і Полянській, тоді палили всі ті святині, гадалося, що вже ніколи не відродяться вони з попелища, а виходило, що мав слушність отой закудланий у велетенську бороду святий чоловік у печерці: не вмирають старі боги, відроджуються в новій іпостасі, в новій силі й красі, не лякаються всевладдя візантійського мистецтва, в силі й нездоланності духу свого піднімаються над ним - і від цього відкриття князеві стало страшно, але водночас і радісно: відчув Ярослав, що аж тепер, може, нарешті зуміє подолати ерою роздвоєність, яка мучила його стільки років: народжений під знаком Терезів він намагався урівноважити нове, чуже з старим, своїм, але нічого не виходило, старе бунтувалося, нове часто йшло всупереч з видимою потребою, він був послідовний у введенні нової віри, отриманої від князя Володимира, але в церквах ішли відправи й грецькою, і слов'янською мовами, він хотів вивести Русь на широкі простори світу, але бачив водночас, що розгублює багато свого, ріднрго, без чого в світі показуватися нема ні потреби, ні слави. І ось перед ним - церква, храм, собор. Завершення й поєднання всіх його мріянь, намагань, сподівань, розчарувань і вагань. Хай народиться з протиріч його життя, боротьби й влади, хай стане пам'яткою цього каламутного й великого в своєму неспокої часу, коли народ руський являв світові не лише велич своєї сили, а й велич духу хай тоді кажуть про князя Ярослава, що хочуть.
Але так тільки думав князь, а не сказав нічого, не зворухнувся, так само загадково тримався на межі світла й темряви, нічого не могли в ньому запримітити ані Сивоок, ні Гюргій, марно ждали вони від князя захоплень а чи осуду. Він стояв, дивився, а може, й не дивився на зліплений з воску храм, рівного якому ще не бачив ніхто ніколи.
- Хто зліпив? - нарешті порушив мовчанку Ярослав, але спитав таким буденним і безбарвним голосом, що Сивоокові не було охоти відповідати і він змовчав.
- Хто? - повторив Ярослав, і тепер у голосі в нього вже пробивався гнів.
- Він зробив! - вискочив на світло Гюргій.- Нащо питаєш, князю? Він це зробив! Ніхто більше не зможе!
Князь відступив від світла і ляснув тричі в долоні. Гюргій завмер коло свічки,- здивований і обурений. Що б то мало значити?
Нечутно відчинилися двері, Ситник став на порозі, подав з іємряви свій голос:
- Я тут, князю.
- Звели послати тому, в печерці, дичини з княжого столу і меду в срібному посуді, - сказав спокійно Ярослав, - посилати щодень моїм іменем.
- Ага,так.
- Іди!
Ситник з муркотом зачинив двері. Примхи княжі незбагненні. Не спитав навіть, чи живий ще той дідуган, у якого вся сила пішла в бороду.
Але ще більше спантеличені княжими словами були Сивоок і Гюргій. Не знали вони ні про якусь печерку, ні про якогось чоловіка, ще менше в'язалося все це з розмовою про церкву. Та Ярослав і не дбав за те, щоб його співрозмовникам стало все ясно. Він наблизився до воскового храму, схилився над ним, розглядаючи тепер уже пильно й уважно, сказав тихо:
- Пояснюй.
Стосувалося це Сивоока, в князевім голосі було не так веління, як припросини, але Сивоок мовчав. Чи то давав князеві час вивчити церкву в усіх її частинах, чи то й взагалі вважав, що будь-які пояснення тут марні й недоречні.
- Пояснюй, - знову повторив Ярослав.
Тоді не стерпів Гюргій. Нарешті в ньому прорвалася його природна палкість і нестримність. Він змахнув обурено руками, крутнувся в світляному колі, мало не зачіпаючи князя, гукнув:
- Слухай, князю! Коли ти робиш дітей? Ти ж так усі ночі пробалакаєш! Чому такий балакучий!
- Тебе не стану кликати в поміч дітей робити, - посміхнувся князь, - а розмови треба вести, бо не для мене - для держави все робиться, для слави божої і на віки вічні. Ти покладеш камінь та й підеш собі далі ще десь класти, а церква стоятиме на цій землі віки. І казатимуть про неї всяке, якщо ми, перш ніж збудувати, не подумаємо як слід та не скажемо всього, що треба й можна сказати. Пояснюй.
Скажи йому,- вже спокійніше попросив Сивоока І Гюргій, скажи, хай почує.
- Hy, що? - Сивоок теж підійшов до них, тепер усі купчилися в світлі, а храм був поміж ними, проростав крізь них, мов Дерево остаточності, нестримно й тихо струменів, така таємнича сила була в ньому, що князь не витримав - перехрестився, тоді Сивоок зробив рукою рух круглий, мовби обіймаючи майбутній храму всій його хвилястій красі, сказав просто:
- Весь храм зокола розписати в наші барви, щоб став посеред Києва і посеред цілої землі писанкою, людською радістю…
- Не думаймо про камінь зокола, - урвав його князь.
- А всередині буде досить простору, щоб вмістити в храмі цілий Київ. Покладемо в головній бані мусії різнобарвні, вже маю перед очима весь їхній блиск і сяйво, знаю, де і як. А далі йустимо по стінах і склепіннях фресковий розпис, щоб замінити дорогі заморські мармури. Не маємо мармурів для здоблення стін і колон, а везти з-за моря - довго й дорого, тож знов застосуємо наше прадавнє вміння і візьмемо всю середину в візерунки…
- Не думаймо й про внутрішній простір, - знов нетерпляче перебив князь, видно караючись якоюсь тривогою чи то ва‹ганням.
- Тоді про що ж думати! - крикнув Гюрій.
- Хто збудує такий храм? - спитав Ярослав,
- Я збудую,- тихо відповів Сивоок.
- А хто прикрасить?
- Теж я.
- Сам? Не може одна людина звершити таке велике діло.
- Поможуть мені мої товариші.
- А коли збунтуються, як оце збунтувався ти супроти них?
- Не проти них - тільки проти Міщила та проти Агапіта.
- А митрополит? - не вгавав князь. - Що скаже митрополит?
- Те, що князь, - підказав Гюргій. - Хіба князь боїться митрополита?
- Бога боюсь, - зітхнув Ярослав. - Вчора освятили підвалини церкви, а сьогодні їх розруйнувати?
- Лишимо так, - засміявся Гюргій. - Маленька хитрість. Хай собі лежить той камінь. Покладем новий. Буде церква з двома підвалинами. Як у чоловіка два імені: одне для бога, друге - для людей.
- Легкий ти чоловік, Гюргію, - знов зітхнув Ярослав.- А все на світі робиться нелегко, життя складне людське, вимагає думання.
- Ах, гарна буде церква! - поцокав язиком Гюргій. - Велика й славна, як ніде!
- Чому мовчиш? - спитав Ярослав Сивоока,
- А що маю казати?
- Хвали свою церкву.
- Нащо її хвалити? Ще ж нема нічого. Віск самий. Піднесеш свічку - розтане безслідно.
- Те, що в людині, безслідно не щезає, - зауважив Ярослав.
- Бачив я, що й людей самих з світу зживають.
- А оте й далі живе, - поглянув йому в очі князь,- знаєш же добре! І знаєш, як замахнувся оцією церквою! Знаєш?
Сивоок мовчав.
- Упертий ти чоловік, а князі впертих не люблять, князям треба підкорятися, їм подобаються люди, як віск, не жди від мене милості й поступок, - з навмисною жорстокістю мовив Ярослав до Сивоока.- Чи ждав чогось іншого?
- Віск тобі й дав. Роби з нього, що хочеш.
- І що можеш! - крикнув Гюрій.- А сам не вмієш - попроси нас! Сам упадеш без підпори, довго не вистоїш.
- Ну, гаразд,- втомлено промовив Ярослав,- час мені до молитви, а ви йдіть.
- Не сказав нам нічого,- Сивоок раптом скинув з себе нерішучість, в голосі в нього була несподівана твердість.- Не для тебе робили цю церкву-для нашої землі. Не хочеш ставити в Києві - поставимо десь в іншому місці. А стояти вона мае.
Ярославові хлюпнуло червоністю в обличчя. Він заніс був руки, щоб ляснути в долоні, але стримався, трохи помовчав, роздуваючи гнівливо ніздрі, повів тільки перед обличчям в Сивоока й Гюрія долонею:
- Ідіть. Думатиму.
А Ситникові, що виник у темних дверях по відході тих двох, сказав:
