Будденброки - Манн Томас (читать хорошую книгу txt) 📗

Голос у нього ламався, як1 завжди в перехідному віці; для його приятеля ця пора ще не настала. Кай виріс, як і Ганно, але в ньому нічого не змінилося. Він і далі носив костюм неозначеного кольору, на якому подекуди бракувало гудзика, а на штанях ззаду видніла велика латка. Руки його й далі були не зовсім чисті, але незвичайно гарної форми, з довгими тонкими пальцями і опуклими нігтями. Рудувате волосся, сяк-так розділене посередині й далі патлами спадало на прекрасне, біле, як алебастр, чоло, під яким блищали блакитні очі, глибокі й гострі водночас… Контраст між його вкрай неохайним туалетом і незвичайно тонким, аристократичним обличчям з леді» горбоватим, орлиним носом і трохи віддутою верхньою губою тепер ще дужче впадав у вічі.

— Ох, Каю, — сказав Ганно, скрививши рота і схопившись за серце, — як же ти мене перелякав! А ти чого тут сидиш і ховаєшся? Також спізнився?

— Боронь боже, — відповів Кай. — Я вже давно тут. Адже в понеділок не дочекаєшся, як би швидше попасти в цей заклад, що ти й сам знаєш з власного досвіду… Ні, голубе, я тут залишився так собі, задля жарту. Тут чергував Глибокодум, а він не соромиться гвалтом заганяти всю братію на молитву. То я примудрився весь час бути в нього за спиною… Хоч як той містик крутився й оглядався, я наче прилип до його спини і так перечекав, поки він пішов. І от залишився… А ти? — співчутливо спитав він Ганно і, ласкаво поклавши руку йому на плече, сів поряд на парту. — Ти, бідолахо, мабуть, біг! Бо такий, наче за тобою півміста гналося. Аж чуб прилип до лоба… — Він узяв лінійку і поважно, обережно пригладив нею кучері Ганно — Що, заспав?.. Але я сів на місце Адольфа Тотенгаупта, — перебив він сам себе й озирнувся. — На священне місце першого учня! Ну, та цього разу вже хай вибачає… Отже, ти заспав?

Ганно знов поклав голову на схрещені руки і, тяжко зітхнувши, сказав:

— Я ж учора ввечері був у театрі.

— Ага, справді, я й забув!.. Гарно там було?

Ганно не відповів.

— Тобі добре, — переконливо повів далі Кай, — не забувай цього, Ганно. Я ось ніколи ще не був у театрі і не маю ніякої надії, що найближчими роками побуваю…

— Якби ж потім не було так прикро на душі, — пригнічено сказав Ганно.

— Ну, в мене і без театру таке буває.

Кай нахилився, підняв куртку й капелюха свого товариша, що лежали долі коло парти, і крадькома поніс їх у коридор.

— То ти, мабуть, не визубрив «Метаморфоз»? — запитав він, повернувшись.

— Ні, — відповів Ганно.

— А може, й до extemporale [74] з географії не приготувався?

— Ні до чого я не приготувався й нічого не знаю, — мовив Ганно.

— І до хімії також? І до англійської? All right! Отже, ми друзі й соратники! — Каєві явно відлягло від серця. — Я точнісінько в такому ж становищі, — весело пояснив він. — У суботу ввечері нічого не робив, бо другого дня неділя, а в неділю — тому, що працювати гріх… Ні, дурниці… Головне, звичайно, тому, що мав цікавішу роботу, — додав він, раптом споважнівши, і навіть ледь зашарівся. — Так, сьогодні нам доведеться, мабуть, паритись, Ганно.

— Якщо я отримаю ще одну погану оцінку, — сказав малий Йоганн, — то лишуся на другий рік. А я напевне схоплю двійку, коли мене спитають з латинської. Сьогодні черга на літеру «Б», Каю, і нічого вже тут не вдієш.

— Побачимо ще! Згадай Цезаря: «На мене ззаду вороги чигали, та, Цезареві глянувши в чоло…» — Але Кай не докінчив цитати. В нього також було дуже прикро на душі. Він пішов до кафедри, сів і, насупившись, почав гойдатися на стільці.

Гайно Будденброк не підводив голови з парти. Так вони мовчки сиділи один проти одного.

Раптом звідкись здалеку почувся глухий гомін, що скоро перейшов у ревіння, і за півхвилини грізною хвилею покотився коридором…

— Череда, — гірко сказав Кай. — Господи боже, як же вони швидко скінчили! Урок не скоротиться навіть на десять хвилин…

Він підвівся і рушив до дверей, щоб змішатися з натовпом учнів. А Ганно тільки випростався і скривив губи, але навіть не встав.

Хвиля наближалася. Тупіт, човгання, гамір чоловічих басуватих і ламких голосів, дискантів дітвори затопив сходи, розлився коридорами і хлюпнув до класу, що враз наповнився життям, рухом і галасом. Вони зайшли, всі ці підлітки, товариші Ганно й Кая, шестикласники реального відділу гімназії, десь із двадцять п’ять чоловік, одні — тримаючи руки в кишенях, інші — вимахуючи ними, посідали на свої місця і порозгортали біблії. Серед них були симпатичні й неприємні обличчя, здорові й рум’яні і, навпаки, бліді й змарнілі; високі, дужі бешкетники, що невдовзі мали стати купцями чи моряками і більше нічим не цікавились, і малі, аж занадто шанолюбні як на свій вік, що особливо відзначалися в тих предметах, де треба було все вчити напам’ять. Зате Адольф Тотенгаупт, перший учень, знав усе; ще не було такого випадку, щоб він не відповів на вчителеве питання. З одного боку тому, що старанно, наполегливо вчився, а з другого — що вчителі остерігалися питати його таке, чого він міг не. знати. Вони були б самі прикро вражені й присоромлені, якби Адольф Тотенгаупт не зумів відповісти, — це захитало б їхню віру в людську досконалість… У нього була навдивовижу гудзувата голова, до якої щільно прилягало прилизане жовте волосся, сірі очі, підведені темними синцями, й довгі засмаглі руки, що виглядали з надто коротких рукавів старанно вичищеної куртки. Він сів поряд з Ганно Будденброком, усміхнувся лагідно, але хитрувато, і сказав: «Доброго ранку» — шкільним жаргоном, поковтавши половину звуків, а решту зліпивши в якесь зухвале, недбале «гав-гав». І, поки одні учні позіхали, інші сміялися, розмовляли й бубоніли урок, заходився під той приглушений гомін щось записувати в класному журналі, тримаючи ручку у випростаних пальцях точнісінько так, як веліли приписи.

Хвилин за дві в «коридорі почулася хода. Учні з передніх парт неквапом попідводились, ззаду також дехто встав, а решта робили собі своє, майже не помітивши, що пан Валерштедт увійшов у клас, повісив біля дверей капелюха й рушив до кафедри.

То був сорокарічний чоловік з приємно округлою постаттю, великою лисиною, рудуватою, коротко обстриженою бородою, рожевим обличчям і завжди вологими губами, єлейними і заразом чутливими. Він витяг записника й заходився мовчки гортати його; та оскільки в класі було далеко не тихо, він підвів голову і, натужуючись, поволі червоніючи, від чого його борода почала здаватись жовтою, кілька разів безсило поклав і знов підніс над кафедрою свого білого м’якого кулака. Губи його з півхвилини судомно, але марно ворушились, і нарешті з них злетіло єдине слово, коротке, здавлене, ніби стогін:

— Отже…

Він добру хвилину намагався ще якось висловити учням догану, тоді вернувся до свого записника, перестав натужуватись і поволі заспокоївся. Так звичайно починав свій урок учитель Балерштедт.

Колись він хотів був стати проповідником, та через те, що трохи заникувався і цінував життєві блага, вирішив краще присвятити себе педагогіці. Він був неодружений, досить заможний, носив на пальці невеличкий діамант і понад усе любив добре попоїсти й випити. З іншими вчителями він спілкувався тільки на роботі, а поза школою волів товариство неодружених представників купецького світу, навіть офіцерів місцевого гарнізону, двічі на день їв у найкращому ресторані і був членом клубу. Коли він часом зустрічав котрогось із старших учнів о другій чи третій годині ночі в місті, то натужувався, казав: «Доброго ранку», і на цьому все кінчалося… Ганно Будденброк не мав чого боятись Балерштедта, той майже ніколи його не питав. Надто часто він зустрічався з його дядьком: Христіаном за обставин, дуже далеких від педагогіки, щоб мати бажання на службі заходити в конфлікт з його небожем…

— Отже… — ще раз сказав він, оглянув клас, знов посовав своїм кволим кулаком з діамантом на пальці, і зазирнув у записник: — Перлемане! Загальний огляд.

Десь серед класу підвівся Перлеман. Важко було навіть помітити, що він стояв. То був хлопець із тих малих і шанолюбних.