Будденброки - Манн Томас (читать хорошую книгу txt) 📗
У десять хвилин на восьму він схопився і заметушивсь по кімнаті. Свічка й далі горіла, бо ранкового світла було ще замало. Прохукавши мороз на шибці, він побачив, що надворі лежить густий туман.
Він страшенно змерз, хвилинами весь аж тіпався з холоду. Пучки йому пекло, вони так набрякли, що їх не можна було терти щіточкою. Миючи груди й спину, він упустив з закляклої руки губку і якусь мить стояв заціпенілий, безпорадний, паруючи, мов змилений кінь.
Врешті, важко дихаючи, з затуманеними очима, але вмитий і вдягнений, він підбіг до столу, схопив портфель і, зібравши потрібну силу, яку ще лишила йому розпука, заходився складати потрібні на сьогодні підручники. Він спинявсь, напружено вдивлявся в простір поперед себе, злякано мурмотів: «Закон божий… латинська мова… хімія…» — і запихав у портфель пошарпані, поплямлені чорнилом книжки…
Так, з малого Йоганна став чималий хлопець. Йому йшов шістнадцятий рік, і носив він уже не копенгагенський матроський костюмчик, а ясно-брунатний костюм і синю з білими цятками краватку. На жилеті в нього виднів тоненький золотий ланцюжок від годинника, що припав йому від прадіда, а на підмизинному пальці трохи заширокої, але гарної руки поблискував родинний перстень з зеленим камінцем, теж спадок від предків… Він одягнув теплу вовняну зимову куртку, капелюх, схопив книжки, дмухнув на свічку, збіг сходами вниз повз набитого ведмедя і завернув праворуч до їдальні.
Панна Клементина, нова економка його матері, худорлява дівчина з кучериками на чолі, гострим носом і короткозорими очима, готувала сніданок.
Котра там година? — крізь зуби запитав Ганно, хоч дуже добре знав котра.
— Три чверті на восьму, — відповіла панна Клементина і тонкою, червоною, наче подагричною рукою показала на годинника, що висів на стіні. — Вам треба поспішати, Ганно.
Вона поставила перед ним чашку гарячого какао, підсунула хлібницю, масло, сіль і чарочку з яйцем.
Ганно нічого більше не сказав. Він схопив булочку і так, як був, у капелюсі, з книжками під пахвою, заходився сьорбати какао. Від гарячого зразу заболів кутній зуб, якого саме лікував пан Брехт… Ганно, скривившись, поставив недопите какао, відмовився від яйця, промурмотів щось схоже на «до побачення» і вибіг з дому.
До восьмої лишилося десять хвилин, коли він вийшов з садка, що оточував червону віллу, і звернув праворуч на засніжену алею… Ще десять, дев’ять, ще тільки вісім хвилин. А дорога далека, і туман такий, що навіть не видно, куди ти вже дійшов! Ганно набирав того густого, крижаного туману, скільки могли вмістити його вузькі груди, і, тримаючи язика на зубі, що й досі нив від какао, щосили налягав на ноги. Він геть спітнів, а однаково відчував, що все його тіло мерзне. В боці почало колоти. Мізерний сніданок збунтувався в шлунку від такого поспіху, його нудило, а серце так калатало й кидалося, що не було сили дихнути.
Міська брама! Ще тільки міська брама, а лишилося чотири хвилини! Обливаючись холодним потом, пригнічений болем, нудотою і тривогою, Ганно озирався на всі боки, чи, бува, не побачить ще якого учня… Дарма, нікого не видно! Всі перейшли. А ось уже й дзигарі почали вибивати восьму! Вони дзвонили в тумані з усіх башт, а ті, що на Марийській церкві, навіть вшановували цю мить мелодією «Хвала Всевишньому навіки…». Незважаючи на свій розпач, Ганно все-таки відзначав, що вони фальшивили, не дотримувались ритму і були дуже погано настроєні… Але все це дрібниці, такі дрібниці! Головне, що він спізниться, це вже напевне. Шкільний годинник трохи відстає, та однаково він не встигне. Ганно дивився в обличчя перехожим. Вони йшли до своїх контор, до своїх справ, не вельми поспішали, і ніщо їм не загрожувало. Дехто відповідав на його заздрісний, жалібний погляд, скидав очима на його розшарпану постать і посміхався. Хлопця дратували ті посмішки. Що вони собі думають, ті щасливі, безтурботні люди? Хіба вони розуміють його становище? Йому хотілось крикнути їм: «Ваші посмішки, панове, свідчать про вашу душевну черствість! Хіба ви можете зрозуміти, що я хотів би впасти мертвий перед зачиненою шкільною брамою…»
Протяглий, пронизливий дзвінок на ранкову молитву долинув до його слуху, коли він був ще за двадцять кроків від довгого червоного муру з двома литими чавунними брамами, який відгороджував переднє шкільне подвір’я від вулиці. Не маючи вже сили не тільки бігти, а навіть ступати, Ганно просто нахиляв уперед тулуб, сподіваючись, що ноги, хоч як вони спотикаються й плутаються, а все ж таки не дадуть тілу впасти і понесуть його далі. Він досяг першої брами, коли дзвінок уже затих.
Сторож Шлеміль, присадкуватий чоловік з бородатим простим обличчям, хотів саме її замикати.
— Ну добре, — сказав він і впустив учня Будденброка…
Може, може, він ще врятується! Лишилося тільки непомітно прошмигнути до класу, сховатись там, дочекатись кінця молитви, яка відбувалася в гімнастичній залі, а тоді вдати, що нічого не сталося. Захеканий, виснажений, хапаючи ротом повітря, обливаючись холодним потом, Ганно доплентався вибрукованим червоною цеглою подвір’ям до гарних, засклених кольоровим склом дверей і зайшов до будинку…
Там усе було нове, чисте й чепурне. Враховуючи вимоги часу, сірі, старезні стіни колишньої монастирської школи, де ще вивчали науки батьки теперішнього покоління, зрівняли з землею і на їхньому місці спорудили розкішну простору будівлю. Стиль старої школи був збережений; над коридорами й галереями здіймалося готичне склепіння. Зате в освітленні й опаленні, в розташуванні великих, світлих класів і затишних учительських кімнат, в устаткуванні хімічного й фізичного кабінетів, а також зали для малювання враховані були найновіші уявлення про комфорт…
Змучений Ганно скрадався попід стіною і оглядався довкола… Ні, слава богу, ніхто його не помітив! Здаля, з коридорів, долинав гомін учнів і вчителів, що сходились до гімнастичної зали, щоб підкріпити себе молитвою перед тижнем праці. А тут було тихо й порожньо. На застелених лінолеумом сходах також не було жодної душі. Затамувавши віддих і напружено дослухаючись, Ганно рушив навшпиньки вгору. Його клас, молодша група шостого класу реального відділу, був на другому поверсі навпроти сходів; двері до нього стояли відчинені. На верхньому східці Ганно нахилився вперед, поглянув в обидва кінці коридора, обабіч якого йшли двері з прибитими до них порцеляновими табличками, тоді зробив три швидкі, обережні кроки і опинився в класі.
Він був порожній. Троє широких вікон були ще завішені, і під стелею стиха сичали засвічені газові лампи. Зелені абажури розсівали світло на три ряди двомісних парт з нефарбованого дерева, на чолі яких повчально й суворо здіймалася кафедра; за нею чорніла класна дошка. На стінах, унизу оббитих жовтими дерев’яними панелями, а вгорі побілених, висіло кілька географічних карт. На підставці біля кафедри стояла друга дошка.
Місце Ганно було майже посеред класу. Він пройшов туди, засунув під парту книжки, опустився на тверде сидіння, сперся руками на похилу дошку і поклав на них голову. Його пойняло невимовно радісне почуття. Ця гола непривітна кімната була йому бридка й ненависна, тисячі небезпек, що чигали на нього сьогодні, каменем лягали йому на серце. І все-таки поки що, цієї хвилини, ніяка біда йому не загрожувала, ніхто його не бачив, а далі що буде, те й буде. Та й перший урок — закону божого, який викладав пан Балерштедт, — був не дуже страшний… З того, як тремтіла паперова стяжка біля круглої продухвини вгорі, видно було, що до кімнати струменіє нагріте повітря, і газові лампи також давали тепло. Ох, тепер можна випростати закляклі, мокрі руки й ноги і дати їм спочити. Приємна нездорова жара ударила йому в голову, зашуміла у вухах, застелила очі…
Раптом позад нього щось зашурхотіло. Він здригнувся і швидко оглянувся… І диво — з-під задньої парти з’явилася голова графа Кая Мельна. Юний аристократ виліз з-під неї, випростався, легенько обтрусив з рук порох і, променіючи, рушив до Ганно Будденброка.
— А, це ти, Ганно! сказав він. — А я заліз туди, бо подумав, що це хтось із шановних педагогів!
