Четверте Правило Чарівника, або Храм Вітрів - Гудкайнд Террі (книги бесплатно без онлайн .txt) 📗

Річард звільнив магію. Давню Магію Збитку, незамутнену ні однією часткою Магії Прирости. Це була сила звільненої порожнечі.

Світло назавжди перестало існувати для духу Даркена Рала.

З несамовитим криком він канув в тінь Володаря Підземного світу, куди не долинав жоден промінчик Світла Творця.

Це і було істинно вічною мукою, уготованою жертвам, що боролися з ним.

Коли привид Даркена Рала зник, Річард повернувся до широких дверей.

— Пробач, Річард, — долетів до нього ніжний голос Денни. — Ніхто, крім нього, не вимагав би від тебе цього.

— Я знаю, — прошепотів Річард і викликав блискавку, яка повинна була повернути його у світ живих. — Я знаю.

64

Дрефан взяв Келен під руку. У білих складках його сорочки висіли два червоних ейдж. — Хіба не прийшов час перестати прикидатися, моя дружино?

Чи не пора визнати, що ти хочеш мене, і віддатися своїм бажанням?

Келен з ненавистю подивилася в його сині очі Даркена Рала.

— Ти справді не в своєму розумі чи просто будуєш із себе божевільного?

Я погодилася стати твоєю дружиною, щоб покінчити з чумою, а не тому, що про це мріяла. Коли ти вже з цим змиришся? Я не люблю тебе і ніколи не полюблю.

— Любов? Хіба я коли-небудь говорив про любов? Тільки про пристрасть.

— Ти просто мрійник, якщо уявляєш, що я коли-небудь…

— Ти вже. І хочеш цього знову.

Її вбило, що Дрефан так легко здогадався, що сталося з Річардом. І він постійно нагадував їй про це. Він насміхався над нею. Це було її вічне покарання за те, що вона зробила, пляма, яку вона не могла змити.

У горах пролунав грім: там починалася гроза. Спалахи блискавок нагадали Келен про Річарда.

— Ніколи.

— Ти моя дружина. Ти дала клятву.

— Так, Дрефан, я дала клятву, і я — твоя дружина. Але духи задоволені тим, як я її виконую. Вони не вимагають більшого, інакше чума б не припинилася. Вона вивільнила руку. — Якщо ти мене хочеш, тобі доведеться мене згвалтувати.

З доброї волі я до тебе в ліжко не полізу.

Його посмішка дратувала її.

— Я можу почекати, поки ти нарешті не визнаєш свою пристрасть. Я хочу, щоб ти теж насолоджувалася. Я мрію про той день, коли ти попросиш мене про це.

Він пішов до дверей, але вона окликнула його:

— Навіщо тобі знадобилися ейджіли Бердіни і Кари? Він подивився на червоні стрижні.

— Ну, я подумав, що Магістр Рал повинен носити їх як символ влади. Зрештою, Річард носив ейдж. І ти носиш.

— Ейдж ми носимо не як символи влади, а як символи нашої поваги до тих, кому вони належали. Він знизав плечима.

— Солдати тремтять, бачачи, що я їх ношу. Це корисно. На добраніч, моя дорога. — Він посміхнувся. — Поклич мене, якщо тобі щось знадобиться.

Бурмочучи прокляття, Келен увійшла в свої покої. Вона втомилася і хотіла лише одного: впасти в ліжко і заснути. Але вона знала, що заснути їй не вдасться.

Бердіна чекала її.

— Він ліг спати? — Запитала вона, маючи на увазі Дрефана.

— Так, — відповіла Келен. — І я збираюся зробити те ж саме.

— Ні. Ви повинні піти зі мною.

Келен насупилася. Вигляд у Бердіни був дуже серйозний.

— Куди?

— У замок.

— Щось сталося? Хтось намагався проникнути через Сильфіда?

Бердін махнула рукою і підійшла ближче.

— Ні-ні, це не Сильфіда.

— Тоді що ж?

— Просто я хочу, щоб ви пішли туди зі мною, і все. Мені одній нудно.

Келен погладила її по плечу.

— Бердіна, я розумію, як тобі самотньо, але вже пізно, у мене болить голова, і я втомилася. Весь день я була в штабі. Дрефан хоче, щоб ми всі повернулися в Д'хару. Він вирішив здати Серединні Землі Ордену і зосередитися на захисті Д'хари. Я повинна виспатися, щоб завтра у мене були сили відрадити офіцерів від цього божевільного плану. Сьогодні у мене нічого не вийшло. Тільки Керсон на моєму боці.

— Поспите потім. А зараз підете зі мною в замок. Келен пильно подивилася в очі Морд-Сіт. Зараз вони були саме очима Морд-Сіт. Це говорила не просто Бердіна, а пані Бердіна, холодна і вимагаюча покори.

— Тільки коли ти поясниш мені навіщо, — спокійно сказала Келен.

Бердін взяла її за руку.

— Ви підете зі мною в замок. Негайно.

Келен ніколи не бачила у Бердіни такого погляду. На мить їй стало страшно.

— Добре, якщо це для тебе настільки важливо, пішли. Я тільки хочу знати, в чому справа.

Замість відповіді Бердін підтягла Келен до дверей і виглянула назовні.

— Чисто, — прошепотіла вона. — Пішли.

— Бердіна, ти мене лякаєш. Що відбувається?

Не відповідаючи, Бердін випхала її в коридор. Вони йшли по сходах для слуг і бічним коридорах, а коли помічали солдатів, Бердіна залишала Келен за рогом і сама говорила з ними.

За воротами чекали коні. Два сильних армійських жеребці.

Бердін кинула Келен плащ.

— Ось, надінь, щоб люди не бачили вашої білої сукні. Якщо вас впізнають на вулицях, Дрефан зможе пронюхати.

— Чому ти не хочеш, щоб Дрефан знав, куди ми їдемо?

Бердіна допомогла їй забратися в широке сідло і сіла на другого коня.

— Вперед.

Келен змирилася. Бердіна, очевидно, не збиралася розповідати їй про причини такого поспіху. До замку Чарівника вони дісталися без пригод, нікого по дорозі не зустрівши.

В останньому коридорі, що веде до Сильфіди, Келен побачила Кару. Морд-Сіт стояла біля дверей в якусь кімнату з таким виглядом, ніби її охороняла. Бердіна зупинилася і, перед тим як відкрити двері, сказала:

— Тільки посмій розчарувати мене, Мати-сповідниця, і ти дізнаєшся, чому всі бояться Морд-Сіт. Кара і я будемо з Сильфідою.

Не оглядаючись, Кара пішла до Сильфіди, а Бердіна відкрила двері і вштовхнула Келен в кімнату. Келен ледь не впала, але втрималася, зробила крок вперед…

І побачила Річарда.

На мить у неї зупинилося серце.

Свічки, палаючі в великих канделябрах, відбивалися іскорками в його сірих очах. Він був такий же, як завжди, — тільки без меча на боці.

Нарешті Келен зважилася заговорити:

— Чума скінчилася.

— Я знаю.

Кімната раптом здалася їй такою тісною. Камінь — таким темним. Повітря таким важким. Келен довелося зробити зусилля, щоб наповнити легені.

Лоб Річарда був покритий бісеринками поту, незважаючи на те що в глибинах замку було прохолодно. Крапля скотилася по його щоці, залишаючи вологий слід.

— Тоді навіщо ж ти тут? У цьому немає жодного сенсу. У мене є чоловік.

Нам нема чого сказати один одному після… Наодинці…

Тон її був холодним, і вона побачила, як він відводить очі.

Вона сподівалася, що це змусить його сказати те, що їй потрібно почути.

Добрі духи, хай він скаже, що прощає мене.

Річард сказав замість цього:

— Я попросив Кару і Бердіну привести тебе, щоб ми могли поговорити. Я повернувся, щоб поговорити з тобою. Ти не відмовиш мені в цій малості?

Келен не знала, куди подіти руки.

— Звичайно, ні, Річард.

Він кивнув на знак подяки. У нього був хворий і змучений вигляд. В очах було страждання.

Більше всього на світі вона хотіла, щоб він сказав, що прощає її. Тільки це могло вилікувати її розбите серце. Це були єдині слова, які щось означали б для неї в цю хвилину. Вона хотіла, щоб він вимовив їх, але він тільки стояв і дивився на холодні стіни.

Вона вирішила, що, якщо він сам не збирається це сказати, їй нічого не залишається, як змусити його це зробити.

— Ти повернувся, щоб пробачити мене, Річард? — Його голос був тихим, але твердим.

— Ні, я повернувся не для того, щоб тебе пробачити. Я не можу пробачити тебе, Келен.

Вона відвернулася. Вона нарешті знайшла, що робити зі своїми руками: вона притиснула їх до живота.

— Я розумію.

— Келен, — сказав Річард у неї за спиною. — Я не можу пробачити тебе, тому що це було б неправильно. Або ти хочеш, щоб я простив тобі твою красу? Або склянку води, яку ти випила, коли тебе мучила спрага? Або те, що ти їси, коли тобі хочеться їсти? Або відчуття теплого сонячного променя в тебе на щоці?