Кобзар - Шевченко Тарас Григорович (электронные книги бесплатно .txt) 📗
Настуся(вибігає заплакана з хати)
Не дає і пообідать,
В Київ проганяє.
А боже мій милостивий,
Що мені робити?
Помандрую!
(Дивиться в хату).
Замірився!
Ух! який сердитий!
Та не вдарить… А я таки
У Київ з Петрусем
Помандрую, хоч що хочеш!
Я не побоюся,
Серед ночі помандрую…
А відьма злякає?!
Ні, не зляка.
(Загляда знову).
Сердешненький!
Книжечки складає
У торбину і бриль бере.
Прощай, моє любе,
Моє серце!.. Увечері?..
За царину?.. Буду!
Ранше буду! Ось на, лови!
(Кидає через тин цвіток).
Чуєш! дожидайся ж!
Виходить сотник. Настуся співає.
«Не ходи, не нуди, не залицяйся,
Не сватай, не піду, не сподівайся».
Сотник
А їй байдуже! мов не знає!
Неначе та сорока скаче.
Настусю! Чом же ти не плачеш?
Адже ж Петруся вже немає.
Настуся
Дивітеся, яка печаль!
То й плачте, коли жаль…
Сотник
Мені байдуже.
Настуся
А мені
Ще байдужіше,- він не мій.
А я вже заповіді знаю
Усі до одної!
Сотник
Усі?
Настуся
Нехай хоч зараз сповідає
Отець Хома ваш голосний!
Сотник
А повінчаємось в неділю?
Настуся
Авжеж! Так ми ще не говіли;
Як одговіємось - тойді.
Сотник(цілує її)
Моя голубко сизокрила!
Моя ти ягідко!..
(Танцює і приговорює).
«У горох
Вчотирьох
Уночі ходила.
Уночі
Ходячи,
Намисто згубила».
Настуся.Та годі вам уже з тим намистом. Ішли б швидше до отця Хоми та порадилися, от що!
Сотник.Правда, правда, моя квіточко! Побіжу ж я швиденько, а ти тут, моя любко, погуляй собі тихенько та заквітчайся. Та не жди мене, бо бути має, що я остануся і на вечеряю. (Цілує її і йде).
Настуся
Добре, добре, не ждатиму.
Не ждатиму, не ждатиму,
У свитину вдягатимусь.
У намисто уберуся,
Доганятиму Петруся.
Обнімемось, поцілуємось, поберемося за рученьки та й підем удвох собі аж у Київ. Треба заквітчаться, може, в останній раз, бо він казав, що у Броварях і повінчаємося. (Квітчається і співає).
«Ой, піду я не берегом-лугом,
Зустрінуся з несудженим другом.
Здоров, здоров, несуджений друже!
Любилися, та не побралися,
Тілько жалю серцю набралися».
Оце нагадала яку! Цур їй, яка погана! Побіжу лиш швидше. Оставайтеся здорові, мої високії тополі і хрещатий мій барвіночку. (Виходить).
Іде додому уночі
П'яненький сотник, а йдучи
Собі, веселий, розмовляє:
«Нехай і наших люде знають!
Нехай і сивий, і горбатий,
А ми!.. хе! хе! а ми жонаті!
А ми!..» Насилу вліз у хату
Та й ліг собі тихенько спати,
Щоб Настю, бачте, не збудить
Та сорома не наробить.
Уже й Достойно оддзвонили,
Уже додому люде йдуть,
Не йде Настусенька, не чуть.
Насилу сотника збудили
Та розказали: так і так!
Перехрестився неборак,
Коня найкращого сідлає
І скаче в Київ. В Броварях
Уже повінчана гуляє
Його Настуся молода!
Вернувся сотник мій додому,
Три дні, три ночі не вставав,
Нікому й слова не сказав
І не пожалувавсь нікому. … …
Турбується, заробляє,
А того не знає,
Що на старість одуріє
І все занехаїть.
Отак тепер і з сотником
З дурним моїм сталось:
Розігнав дітей по світу,
А добро осталось,
Немає з ким поділити.
Довелось самому
Розкидати, розточити,
І добра нікому
Не зробити ні на шеляг,
І притчею стати
Добрим людям, і охати
У холодній хаті
Під кожухом, і нікому
