Сага про Форсайтів - Голсуорси Джон (лучшие книги .TXT) 📗

— Непогана статуя.

І тоді він помітив, що вона намагається приховати свій неспокій.

— Я не хотів налякати вас. Це одна із ваших схованок?

— Так.

— Тут дуже самотньо.

Цієї миті на алеї з'явилася якась жінка; вона спинилася мимохідь, поглянула на фонтан і пішла далі.

Айріні провела її поглядом.

— Ні, я ніколи не самотня, — відказала вона, розгрібаючи жорству кінцем парасольки. — Я завжди відчуваю, що в мене є тінь.

Сомс зрозумів її; він подивився на неї суворо й вигукнув:

— Ви самі винні. Адже ви можете звільнитися від неї, як тільки схочете. Айріні, поверніться до мене, і ви станете вільні.

Айріні засміялася.

— Перестаньте! — скрикнув Сомс і тупнув ногою. — Це жорстоко! Послухайте! Чого ви хочете від мене? Я згоден на все, аби ви тільки повернулися. Обіцяю вам: ви житимете в окремому домі, а я приходитиму до вас лише зрідка. Згода?

Айріні схопилася з місця. Обличчя її і вся постать були сповнені несамовитого протесту.

— Ні, ні, ні! Ви можете переслідувати мене до могили. Я не повернуся до вас.

Ледве стримуючи образу, Сомс відступив назад.

— Не влаштовуйте сцени! — гостро сказав він.

І обоє хвилину стояли непорушно, дивлячись на невеличку Ніобу, зеленкувате тіло якої вилискувало в промінні сонця.

— Отже, це ваше останнє слово, — промурмотів Сомс, стискаючи кулаки. — Ви прирікаєте нас обох на муки.

Айріні схилила голову.

— Я не можу повернутися до вас. Прощавайте!

Сомса душило почуття страшної несправедливості.

— Стривайте! — мовив він. — Послухайте, що я вам скажу. Ви дали мені священну присягу на вірність, ви прийшли до мене без грошей. Я дав вам усе, що міг. Ви зламали свою присягу цілком безпричинно, ви зганьбили мене, через вас я не маю дитини; ви мене зв'язали; ви… ви й досі вабите мене, і я прагну вас; так, прагну. То якої ж ви думки про себе?

Айріні повернулася до нього бліда, як смерть, її темні очі палали.

— Бог створив мене саме такою, а не іншою, — сказала вона, — зіпсованою, якщо це вам до вподоби, але не настільки зіпсованою, щоб я знову віддалася чоловікові, якого ненавиджу.

Коли вона пішла геть, сонце спалахнуло в її волоссі і, ніби пестячи її, осяяло її вузеньку кремову сукню.

Сомс стояв занімілий, приголомшений. Слово «ненавиджу»— таке грубе й примітивне — струснуло все його форсайтівське нутро. Нарешті, бурмочучи прокльони, він кинувся у протилежний бік, і мало не вскочив у обійми жінки, що йшла назад. Ото ще дурепа, дурепа-шпигунка!

Обливаючись потом, він ішов далі й далі в глибину лісу.

«Так он воно як, — думав він. — Ну що ж, раз вона не має ані краплі жалю до мене, то і я її не буду жаліти. Сьогодні ж я їй покажу, що вона й досі моя законна дружина».

Але, повертаючись до готелю, він зрештою мусив визнати, що й сам не знає, що він хотів цим сказати. Влаштовувати публічний скандал йому не хотілось, а що він може зробити, крім публічного скандалу? Він ладен був проклясти свою делікатність. Її, звичайно, можна не жаліти, але себе самого він повинен пожаліти. І, забувши поснідати, він сидів у холі готелю, поринувши у важкі роздуми, а повз нього снували туристи з Бедекером у руках. В зашморгу! Все його життя зв'язане, всі природні інстинкти, всі нормальні потяги скуті через те, що сімнадцять років тому він віддав своє серце оцій жінці — віддав усе до останку, і навіть тепер йому нічого дати іншій жінці. Хай буде проклятий день, коли він зустрів її, хай будуть прокляті його очі за те, що вони не розгледіли, хто вона насправді: жорстока Венера, та й годі! А проте вона й досі стояла перед його очима в осяяній сонцем вузенькій шовковій сукні, і в нього вихопився тихий стогін. Турист, що саме проходив повз нього, подумав: «Мучиться людина! Стривай-но! А що я їв за сніданком?»

Трохи згодом, сидячи в кав'ярні на тротуарі недалеко від Опери й посмоктуючи через соломинку холодний чай з лимоном, він сповнився злостивої рішучості й вирішив пообідати в її готелі. Якщо вона буде там, він поговорить із нею; якщо ні, — залишить їй записку. Він дбайливо одягся і написав:

«Я знаю про вашу ідилію з цим нікчемою Джоліоном Форсайтом. Затямте собі: якщо ви й надалі будете водитися з ним, я докладу всіх зусиль, щоб якомога дошкулити йому.

С. Ф.»

Він запечатав записку, але адреси не написав: йому не хотілося ані зазначати на конверті її дівочого прізвища, яке вона знов узяла собі без усякого сорому, ані ставити прізвища Форсайт, бо вона може порвати записку, не прочитавши її. Потім він вийшов надвір і попрямував яскраво освітленими вулицями, якими пливла жадібна до розваг вечірня юрба. Зайшовши в її готель, він сів за столик у далекому кутку ресторану, звідки було видно всі двері. Її там не було. Їв він мало, похапцем, уважно розглядаючи залу. Айріні не приходила. Він довго пив каву, замовив дві чарки коньяку. Та Айріні не з'являлася. Тоді він підійшов до конторки адміністратора й знайшов її прізвище на дошці з ключами. Номер дванадцятий на другому поверсі! Він вирішив віднести записку сам. Зійшов застеленими червоним килимом сходами, минув невелику вітальню: восьмий — десятий — дванадцятий! Що тепер — постукати чи просто записку підсунути під двері, чи, може… Він крадькома озирнувся й натиснув на ручку. Двері відчинилися, але не в кімнату, а в коридорчик, за яким були ще одні двері; він постукав у них — ніякої відповіді. Двері були замкнені. Вони щільно приставали до підлоги: записки під них не підсунеш. Він поклав її в кишеню й хвилину постояв, прислухаючись. Чомусь у нього з'явилася впевненість, що її там немає. Він рвучко повернувся і, знову проминувши маленьку вітальню, зійшов сходами вниз. Біля конторки він зупинився і сказав:

— Якщо ваша ласка, чи не передасте ви місіс Герон цю записку?

— Мадам Ерон виїхала сьогодні, мосьє, — раптово, біля третьої години. Захворів хтось із її родичів.

Сомс стиснув губи.

— Он як! — сказав він. — А ви знаєте її адресу?

— Ні, мосьє! Здається, Англія.

Сомс поклав записку в кишеню і вийшов на вулицю. Він гукнув візника, що саме проїздив мимо.

— Везіть мене, куди завгодно.

Візник, який, очевидно, не зрозумів його, усміхнувся і махнув батогом. І Сомс поїхав у маленькій, із жовтими колесами вікторії по всьому зірчастому Парижу. Час від часу візник зупинявся і питав: «C'est par ici, monsieur?» [43] — «Ні, їдьте далі», — аж поки той, утративши надію, перестав запитувати, і екіпаж із жовтими колесами поїхав далі й далі між високими пласкими будинками з зачиненими віконницями й рядами платанів, ніби маленький «Летючий голландець».

«Достоту як моє життя, — подумав Сомс, — усе вперед без ніякої мети».

II. У ПАВУТИННІ

Сомс повернувся до Англії наступного дня, а ще через день уранці до нього завітав містер Полтід. У петельці в нього була квітка, а в руках коричневий котелок. Сомс запросив його жестом сісти в крісло.

— Вісті з театру воєнних дій непогані, правда? — сказав містер Полтід. — Сподіваюся, ви почуваєте себе добре, сер.

— Дякую. Добре.

Містер Полтід нахилився вперед, усміхнувся, розтулив долоню, подивився на неї і стиха мовив:

— Здається, нарешті ми влагодили вашу справу.

— Що? — вигукнув Сомс.

— Цілком несподівано дев'ятнадцять надіслала повідомлення, яке, гадаю, можна вважати переконливим доказом.

Містер Полтід помовчав.

— Ну?

— Десятого числа цього місяця, ставши свідком розмови між 17 і невідомою особою — розмови, яка відбулася в першій половині дня, — 19 може заприсягтися, що бачила — і вона готова підтвердити це під присягою, — як ця особа чоловічої статі вийшла із спальні 17 в готелі близько десятої вечора. Якщо ми подамо це свідчення вміло, то суд визнає його достатнім, особливо коли взяти до уваги той факт, що 17 виїхала з Парижа — без сумніву з тією ж таки особою. Сказати правду, вони обоє зникли непомітно, і ми й досі не натрапили на їхній слід; але ми їх знайдемо — так, знайдемо. 19 працювала за дуже важких умов, і я радий, що нарешті вона таки дістала потрібні відомості.