Сага про Форсайтів - Голсуорси Джон (лучшие книги .TXT) 📗
— Монті не збанкрутував, тату. Він лише повернувся.
Всі троє думали, що зараз станеться катастрофа, і були раді, що Вініфред тримає його за руки, але вони не знали, яке цупке коріння в цього старого, схожого на привид Форсайта. Його гладенько поголені губи й підборіддя якось дивно скривилися, а довгі сріблясті баки дивно настовбурчилися. Потім він промовив з гідністю:
— Він зажене мене на той світ. Я знав, що так воно й буде.
— Не треба хвилюватися, тату, — спокійно сказала Вініфред. — Я примушу його поводитися як слід.
— Ет! — відповів Джеймс. — Ану зніміть із мене цю штуку. Мені жарко.
Вони розмотали шаль. Він повернувся і твердою ходою рушив у їдальню.
— Я не хочу супу, — сказав він Уормсонові й сів у крісло.
Всі теж посідали — Вініфред і досі в капелюшку. Уормсон поставив четвертий прибор. Коли він вийшов, Джеймс запитав:
— Що він привіз?
— Нічого, тату.
Джеймс придивився до свого відображення в ложці.
— Розлучення! — пробурмотів він. — Яке безглуздя! Що я хотів сказати? Треба було мені призначити йому утримання з умовою, що він не повернеться до Англії. Сомсе, піди запропонуй йому це.
Пропозиція здалася такою доречною й простою, що навіть сама Вініфред здивувалася, коли сказала:
— Ні, якщо він уже повернувся, я не буду його проганяти. Хай тільки поводиться як слід — оце і все.
Всі подивилися на неї. Давно було відомо, що Вініфред має мужню вдачу.
— В тих краях, — мовив Джеймс не до ладу, — мабуть, повно бандитів! Подивися, чи немає у нього револьвера. І без цього не лягай спати. Слід було б послати з тобою Уормсона, хай би переночував у домі. Я сам поговорю з ним завтра.
Вони були зворушені цією заявою, а Емілі мовила заспокійливо:
— Твоя правда, Джеймсе. Ми не дозволимо ніяких витівок.
— Ет! — похмуро промимрив Джеймс. — Я нічого не знаю.
Цієї миті з'явився Уормсон з рибою, і розмова перейшла на інше.
Коли зразу після обіду Вініфред підійшла до батька, щоб поцілувати його й сказати йому на добраніч, він подивився на неї таким запитливим і стривоженим поглядом, що вона промовила якнайвеселіше:
— Любий таточку, все буде гаразд; не хвилюйся. Мені нікого не треба — він зовсім сумирний. Я тільки стурбуюся, якщо ви будете хвилюватися. На добраніч, і спіть спокійно.
Джеймс повторив слова: «Спіть спокійно» — наче не зовсім розуміючи, що вони означають, і провів її очима до порога.
Вона повернулася додому близько дев'ятої і зразу ж пішла нагору.
Дарті лежав на ліжку в своїй кімнаті перевдягнений, у синьому костюмі й лакованих черевиках. Руки він заклав за голову, а в зубах затис погаслу сигарету.
Вініфред чомусь згадала квіти на вікні у ящиках після гарячого літнього дня — як вони безсило похилилися від спеки, але вже починають оживати після заходу сонця. Здавалося, що її обпеченого чоловіка вже освіжила перша вечірня роса.
Він мляво спитав:
— Мабуть, ти була на Парк-лейн? Ну, як там старий?
Вініфред не втрималася і злісно відповіла:
— Ще не вмер.
Його пересмикнуло, без усякого сумніву пересмикнуло.
— Зрозумій, Монті, — сказала вона, — я не дозволю, щоб його турбували. Якщо ти не будеш поводитися як слід, то краще вертайся назад або йди, куди завгодно. Ти пообідав?
— Ні.
— Хочеш їсти?
Він знизав плечима.
— Імоджен пропонувала мені, але я не схотів.
Імоджен! Заглиблена в свої переживання, Вініфред зовсім забула про неї.
— То ти бачив її? Що вона сказала?
— Вона мене поцілувала.
З гірким болем Вініфред побачила, як його похмуре смагляве обличчя враз повеселіло. «Так, — подумала вона, — він любить її, а мене анітрохи».
Очі Дарті неспокійно забігали.
— А вона про мене знає? — спитав він.
І раптом Вініфред збагнула, що вона має зброю проти нього. Він боїться, щоб вони не дізналися!
— Ні. Вел знає. А інші ні; вони знають лише те, що ти виїхав.
Вона почула, що він полегшено зітхнув.
— Але вони неодмінно дізнаються, — сказала вона твердо, — якщо ти даси мені привід.
— Гаразд, — пробурмотів він. — Топчи мене! Я й так уже ледве дихаю.
Вініфред підійшла до ліжка.
— Слухай-но, Монті! Я не хочу тебе топтати. Я не хочу тобі дорікати. Я не нагадаю про те, що було, жодним словом. Я не хочу нервуватися. Яка з того користь? — Хвильку вона помовчала. — Проте я не можу і не буду більше терпіти твоїх витівок! Запам'ятай це. Я багато вистраждала через тебе. Але я тебе любила. Заради цього…
Її сіро-зелені очі, поглянувши вниз, зустріли погляд його карих очей, напівзакритих важкими повіками; вона раптом торкнулася до його руки, повернулась і пішла в свою кімнату.
Вона сиділа довго перед дзеркалом, крутячи свої персні, думаючи про цього притихлого, майже незнайомого їй смаглявого чоловіка, що лежав на ліжку в сусідній кімнаті; вона категорично забороняла собі «нервуватися», проте її гризли ревнощі до того, що йому довелось пережити, і раз по раз її обіймав жаль.
XIV. ХИМЕРНИЙ ВЕЧІР
Сомс дожидав весни — нелегка справа для того, хто розуміє, що час збігає, що він без кінця тупцяється на одному місці і що виходу з павутиння не видно. Містер Полтід не повідомляв нічого нового, крім того, що за Айріні стежать і далі, — а це коштувало Сомсові недешево. Вел та його кузен уже були в Південній Африці, звідки почали надходити кращі новини; Дарті поки що поводився пристойно; Джеймс почував себе непогано; справи йшли навдивовижу добре; тож Сомсові не було чого непокоїтися, хіба тільки через те, що він зайшов у «глухий кут» і не міг ступити нікуди ані кроку.
Він не зовсім уникав Сохо, бо не хотів, щоб вони подумали, ніби він «відчепився», як сказав би Джеймс, — кожної хвилини обставини можуть змінитися, і йому треба буде знову «причепитись». Але йому доводилося поводитись так стримано й обережно, що він часто минав двері ресторану «Бретань», не заходячи досередини, і швиденько йшов геть із цього району, який викликав у нього відчуття, ніби він використовує свою власність не так, як слід.
Одного травневого вечора, простуючи з Сохо, він вийшов на Ріджент-стріт і зустрівся з таким дивовижним натовпом, якого йому ще зроду не доводилось бачити; натовп цей верещав, свистів, танцював, штовхався, — відчайдушно веселий люд із фальшивими носами, який награвав на губних гармонійках, свистів у свищики, прикрасивши себе довгими перами та іншими атрибутами недоумкуватості. Мафекінг! Атож, із Мафекінга знято облогу! Ну й чудово! Але хіба це виправдання? Хто ці люди, звідки вони, чого з'явилися тут, у Вест-Енді? Його зачіпали руками по обличчю, свистіли у вуха. Дівчата гукали: «Чого ти приндишся, індик надутий!» Якийсь хлопчина збив йому набік циліндр, так що Сомс ледве встиг утримати його на голові. Хлопавки ляскали у нього перед носом і під ногами. Він був приголомшений, роздратований, ображений. Юрби людей сунули з усіх боків, наче десь відкрилися шлюзи, випускаючи воду річки, про яку він, може, й чув, але в існування якої ніколи не вірив. Оце і є той народ, незліченне стовпище, живе заперечення аристократії й форсайтизму. Боже милий, оце і є демократія! Вона смерділа, галасувала, викликала огиду! Ну нехай би це було в Іст-Енді чи навіть у Сохо, але ж не на Ріджент-стріт, не на Пікаділлі! Що собі думає поліція? До 1900 року ані Сомс, ані тисячі інших Форсайтів ніколи не зазирали в цей казан, з якого зняли покришку, і тепер, заглянувши в нього, він ледве міг повірити своїм обпеченим парою очам. Видовище було справді жахливе! Ці люди не знали спину; здається, вони вважали його смішним; це була орда, брутальна, несамовита, вона реготала — та ще й яким диким реготом! Для них немає нічого святого! Він не здивується, якщо вони почнуть бити вікна. По Пел-Мел, повз розкішні клуби, вхід у які коштував шістдесят фунтів, сунула ця юрба, сунула з вереском і свистом, шаленіючи, ніби процесія дервішів, у нестямному танці. З вікон клубу, стримано посміхаючись, на неї дивилися люди одного з ним класу. Вони не розуміють! Адже це небезпечно — цей простолюд може дійти до чого завгодно! Так, цей натовп веселиться, але колись згодом він може зібратися в іншому настрої. Сомс пригадав заворушення в кінці вісімдесятих років, коли він жив у Брайтоні: чернь тоді робила погроми, виголошувала промови. Але тепер він почував не так страх, як глибокий подив. Це ж просто істерика, це зовсім не по-англійському! І все це через те, що відбили у ворога якесь містечко, завбільшки таке, як Уотфорд, за шість тисяч миль звідси. Розсудливість, стриманість! Ці якості, що були йому чи не дорожчі за життя, ці неодмінні атрибути власності й культури, де вони? Це не по-англійському! Ні, це аж ніяк не по-англійському! Отак міркував Сомс, простуючи вулицями. На душі у нього було так, наче він побачив, що хтось вирізає з його купчої статтю на право «повного й необмеженого володіння власністю», або наче, прозирнувши майбутнє, побачив страховище, що чигає на нього, кидаючи перед собою тінь. Брак стриманості, брак пошани! Здавалося, він раптом виявив, що дев'ять десятих жителів Англії — чужоземці. А якщо це так, то може статися все що завгодно!
