Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Сорока Юрій В. (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .txt) 📗
– Вози під паркан! Колеса в'яжіть! Швидше, братики, швидше! – долетів стривожений голос когось із сотників.
– Ось що, Михаиле, – Богун прийняв рішення як завжди швидко, а прийнявши його, почав діяти стрімко, не припускаючи сперечань. – Гасло в хоругви давай, нехай всі, хто зі мною, поспішають під мої знамена. Коли зберуться, починаймо відхід. Якщо тікати, то усім. Усе!
Нечипоренко махнув головою і вийшов. За довгі роки, що провів їх, воюючи поряд з Богуном, він затямив одне – сперечатися з ним у такі моменти безглуздо.
– Сурмач! Сурмач, скурвий сину! – почув за мить Іван його повний металу голос знадвору.
Рішучим рухом Богун одяг на голову шолом і вийшов у сиву вогкість майбутнього ранку. Туди, де палала на сході заграва, а з півдня підкочувався гарячий бій…
Усе закінчилося швидко, надто швидко, навіть беручи до уваги те, що чотири сотні козаків все ж таки покинули розташування своїх хоругв і приєднали свої шаблі до почту полковника. Без страху або бодай нерішучості кидалися вони на темні лави польських жовнірів, хоробро захищаючи його відхід ціною власних життів. Падали, вражені гострим залізом і гарячими кулями, з останніх сил оголошували порослі сивими від роси дрібними сосенками околиці відчайдушним козацьким «Слава!», відкочувались від наїжачених рушничними стволами мушкетерських батав. Падали і знову піднімалися, помітивши величну постать полковника, який йшов поряд з ними в атаку, не ховаючись за спинами відданих йому людей. І сила зламала силу: сотня стікаючих кров'ю, змушених затискати страшні рани козаків, опустила зброю, виконуючи наказ Богуна. Решта вже не змогла почути наказу. Вони залишилися там, де їх знайшла славна бойова смерть. Смерть, котра люба кожному справжньому козаку. Гусарські хоругви, пустивши наперед своїх шикувань німецьких пікінерів, закінчили оточення дрібної жменьки козаків під проводом Богуна.
Різким співом озвалася сурма, і блискучі лави жовнірів, котрі щільним колом стояли навкруги залишків Іванового загону, рушили, пропускаючи на майданчик, укритий залишками селянських будівель, купами перегнилої соломи, сухої глини й мотлоху, що на нього перетворилося після бою обійстя, на котрому була резиденція Богуна, десяток пишно вифранчених польських шляхтичів.
– Скласти зброю, лотри! На землю вашу кляту зброю! – волав один з них, не зважаючи на те, що козаки кинули зброю раніше, виконавши наказ Богуна.
Шляхтичі, все ще напружено озираючись, під'їхали впритул до Богуна і Нечипоренка.
– Іменем короля! – прокричав один з них. – Котрий з вас полковник Богун?
– Я Богун, – Іван взяв за вузду коня польського вояка, котрий надто напирав на нього. – I клянусь розп'яттям, ви заплатите за те, що так підступно напали на моїх людей. Хіба не за вас вони воювали тут?!
– Пану на те не варто розраховувати! – зі сміхом вимовив шляхтич. – Прошу слідувати за мною!
Богун не ворухнувся з місця.
– Пан примушує мене бути неввічливим?! – лиховісно засичав шляхтич.
– А ти хіба ввічливий, ляше? – блиснув очима Іван. – Забери свою шкапу, щоб вона не потоптала поранених, назви своє ім'я і подай мені коня, коли хочеш, аби я йшов за тобою. Мого твої хорти розстріляли, наче перед ними була не тварина, а найлютіший ворог.
Шляхтич якийсь час напружено думав, після чого махнув рукою одному із жовнірів:
– Віддай коня полковнику, – він повернувся до Богуна і процідив: – Ротмістр Квасецький. Прошу вас слідувати за мною до пана каштеляна брестського. Вас заарештовано за наказом сейму.
Богун помахом руки зупинив Нечипоренка, котрий поривався щось йому сказати. Натомість запитав у Квасецького:
– Пан може заприсягтись, що за моєї відсутності моїм людям не буде завдано шкоди?
Шляхтич лише пхикнув:
– Боюсь, ви, полковнику, знаходитесь зовсім не в тому положенні, аби ставити нам будь-які умови. Пропоную просто проїхати зі мною.
Іван, який вже був готовий заплигнути в сідло підведеного жовніром коня, відсторонив простягнуту вузду і схрестив руки на грудях:
– У противному разі, ляше, я залишуся тут. Передай каштеляну, що для мене кращим є померти поряд з тими, хто залишився вірним мені, аніж бесідувати з ним, коли не маю гарантій їхньої безпеки.
– Ви забуваєтесь, полковнику! – збуряковів Квасецький. – Вас заарештовано! Звольте проїхати за мною до каштеляна Славинського, або я буду змушений доставити вас силою!
У відповідь козаки щільніше оточили свого рейментаря.
– Ви можете спробувати, – загравши жовнами, відповів Іван. Згадування прізвища одвічного ворога справило на нього гнітюче враження. Усе поверталося на круги своя. Знову Славинський і нещастя, що їх несе йому ця людина ось уже багато років. Доля підносила недобрий сюрприз. – Козаки знесилені й у вас чисельна перевага. Але ви спробуйте.
Квасецький спересердя сплюнув і вилаявся.
– Я даю слово шляхтича, що ваших недобитків мої люди не зачеплять. Прошу вас проїхати зі мною до каштеляна!
З часів останньої зустрічі Богуна з Славинським той помітно постарів і ще більше висох, унаслідок чого пергаментна шкіра на старечому обличчі каштеляна виглядала так, ніби обтягувала череп мертвяка. Очі, вицвілі й вкриті рясними червоними прожилками, дивилися з байдужістю, а одяг, хоч і шитий добрими кравцями з кращого сукна та кармазину, звисав з нього так, немов був одягнений на опудало. Утім, байдужий погляд миттєво змінився вогнем зловтіхи.
– Полковник Богун, – зарипів Славинський, немов немащений віз. – Славетний козацький полковник… Ти значно виріс з тих пір, коли вперше з'явився на моєму шляху. Тоді ти був звичайним хлопчиськом, запальним і ласим помахати шаблею, як і усі запорожці. Це було давно. Надто багато води стекло з тих пір, змінилося надто багато навколо нас… – він зайшовся кашлем. Кашляв довго й надривно, судомно притискаючи до вуст батистову хусточку. Нарешті перевів подих і знову впер в Богуна погляд своїх вицвілих очей. – Ти надто часто опинявся на моєму шляху з того дня, занадто часто, аби я зміг спокійно відчувати себе, доки ти продовжуєш ходити по землі. Я подорожував Поділлям, Волинню, Брацлавщиною і завжди чув твоє ім'я: Богун, Богун, Богун… Мене завжди дивувало, як ти зміг сягнути таких висот, з молодих літ звикнувши переходити дорогу людям, сильнішим за себе. Спочатку я, потім гетьман Конєцпольський. Сам Хмельницький неодноразово мав бажання стяти твою непокірну голову. Виговський, Хмельниченко… Усім ти, немов кістка поперек горла! Москві, Польщі… Як ти живий досі, Богуне?
Іван поглянув на Славинського твердим поглядом своїх сталевих очей.
– Напевне, тому, що служу одній батьківщині, не намагаючись віднайти власної користі, як то робиш ти. Утім, я бачу, ти теж досі живий. Можливо, варто віднести це до промислу Божого?
– Так. Звичайно, на все Його воля. Але, схоже, ти таки допік його величності настільки, що він був змушений особисто подбати про те, аби тебе було відсторонено від командування й заарештовано, – Славинський у черговий раз зайшовся кашлем.
– Сухоти, – констатував Богун, – ти теж допік комусь, Славинський. Але вище, аніж Варшаві. Значно вище.
– Мовчати! – зненацька заверещав Славинський. – Іменем короля проголошую тебе, полковнику Богун, винним у заколоті проти корони і конфедерації проти війни з Москвою, яка зашкодила Польщі. І це лише одна з твоїх численних провин. Закувати лотра! У кайдани! У кайдани!
За спиною в Івана здійнялася шалена стрілянина, змушуючи звитися дибки кількох коней у почті Славинського. Він кинув погляд на кам'яне обличчя Квасецького і, відчуваючи, як холоне у грудях, повернувся. Передчуття не обманули Івана. Там, де залишилися стояти оточені польським військом його козаки, все потопало у хмарах порохового диму – мушкетери злагодженими залпами розстрілювали козаків.
– Собаки! – Іван рвонув коня, шукаючи при боці неіснуючу шаблю. – Собаки! Спиніть їх, Квасецький, адже ви дали слово шляхтича!
Ротмістр у відповідь лише посміхнувся. Не тямлячи себе від люті, Іван скочив на сідло ногами, відштовхнувся від нього, скільки вистачило сил, і за мить уже котився по землі, відчуваючи, як під пальцями тріщить горлянка Квасецького. Він ще встиг встати на ноги і зігнутись, приймаючи стійку, готовий голими руками битися з усім оточенням каштеляна, але отримав з-за спини важкий удар по голові й провалився у дзвінку безодню. Останнім, що побачив Богун, була постать Нечипоренка. Той звів високо над головою шаблю, заносячи її для удару, та за мить упав, переломлений навпіл одразу кількома важкими кулями з жовнірських мушкетів…
