Іван Богун. У 2 тт. Том 2 - Сорока Юрій В. (книги хорошем качестве бесплатно без регистрации .txt) 📗
Очевидно, думки Богуна відбилися на його обличчі, тому що Сірко, відставивши від себе спорожнілу чашку, зітхає.
– Знаю, пане Іване, страшні речі мовлю. Але так потрібно. Мусимо боронитися тим, чим можемо.
– Не подякує тобі Москва за союз із нею.
– А я від них дяки не чекаю, дасть Бог, народ України воздасть мені дяку, і се буде найголовнішою оцінкою для мене.
V
Від густих пахощів бузку паморочилося в голові, а вітерець, пустуючи, час від часу налітав з-поза міських палісадів, приносив свіжий подих зораної землі, додаючи до бузку те невловиме, яке ми звикли називати ароматом весни. Земля і віти дерев, котрі ще несли на собі блискучі у променях сонця сліди недавнього дощу, раділи теплим квітневим дням свіжою зеленню, а пухнастий килим трави за пушкарнею невидима рука рясно всіяла жовтими сонечками кульбаб. Земля раділа теплу сонця, свіжим струменям весняних дощів і співу птаства, котре, повернувшись з вирію, немов намагалося відшкодувати свою довгу відсутність цілою зливою дзвінкого співу.
Іван випростав руки й поглянув на дружину, котра вже деякий час мовчки стояла, поклавши йому голову на плече і милувалась тим чарівним пташиним співом. Скільки років пройшло від часу, коли він уперше побачив це миле серцю обличчя? Двадцять? Чи може, двадцять п'ять? А вона все така ж чарівна, якою була тоді, у палаці невідомого турецького вельможі, коли ступила назустріч нахабним козакам з кинджалом у руці, хоробро захищаючи свою дівочу честь і людську гідність. Уже й голову Івана обсипало рясно снігом, виріс, перетворившись на юнака, син Тарас, росли дві дочки – старша Оксанка і молодша Горпина, а Ганна наче все та ж чарівна бранка, знайдена під час походу, а пізніше відбита з рук самого коронного гетьмана. Життя, котре бурхливими хвилями пропливало повз них, не зачепило, нітрохи не прив'янлило її красу, лише наповнило тією витонченістю, якою відрізняється жінка від сором'язливої дівчини.
– І знову в похід, – сумно посміхаючись, мовила Ганна. – Знову в негоду й назустріч вітру степів. Як же недовго був ти поруч зі мною цього разу.
– Потрібно, Ганнусю. Потрібно…
– Знаю, любий. Пообіцяй лишень, що не будеш марно ризикувати собою. Надто багато спрямовували на тебе заліза за твоє життя, надто багато вилила я сліз, уявляючи всі ті небезпеки, що чигали на тебе. Тепер нехай інші приймуть на свої груди удари ворожої зброї.
– Так, Ганно, – Іван поцілував її, розуміючи, що не виконає прохання дружини. Не звик полковник Іван Богун ховатися за спини підлеглих. Не звик раніше, коли прийняв з рук батька сотенну хоругву, не звик і тепер, коли залишив за плечима посади полковника, наказного гетьмана і генерального обозного.
Він їхав у Литву. Два дні тому прийшов довгоочікуваний наказ залишити командування Вінницьким полком Василю Лобойку і прийняти під своє командування сім хоругв кавалерії, розташованих у Литві. Що ж, у Литву то й в Литву. Він підтримав рік тому обрання гетьманом Юрася Хмельницького, тож тепер мусив виконувати його накази. І якщо гетьман вважає, що його полковник потрібен у Литві, полковник мусить там бути. Але то буде пізніше. Зараз він ніжно обіймає дружину, відчуває щокою тепло її шовкової щічки, чує до болю рідний голос і не має бажання пришвидшувати події.
– Нехай усе погане буде завтра. Нехай цей день буде нашим і лише нашим, без листів, джур і захеканих посланців, які не дають тобі проходу щодня. Ми підемо додому і проведемо вечір разом з дітьми, а ніч в обіймах одне одного. – Обличчя Ганни було усміхненим, і лише з глибини очей не могла вона вигнати темну тугу.
– Так, Ганно, ти знаєш, що нам потрібно.
І вони сиділи у великій камінній залі, вдивляючись у світло свічок і яскраві спалахи блискавок за вікном. Надворі бурхотіла громовиця. Перша в цьому році весняна гроза, поливаючи землю щедрими струменями дощу, била залізними ковадлами в небесній кузні, жбурляла до пагорбів і долин Поділля криві списи блискавок. Але в кімнаті було тихо і затишно, а на столі стояли страви, які Ганна особисто приготувала до вечері, не дозволивши сьогодні зробити це челяді. Шістнадцятирічний Тарас похмуро сидів за столом, час від часу кидаючи на батька сором'язливі погляди, а дівчатка бавилися поряд, розклавши по застеленій сукном лаві вздовж стіни свої дівчачі забавки – дерев'яні ляльки, глиняні фігурки тварин, строкато пофарбовані писанки й шматочки тканини.
– Я буду в лялечки мама, – діловито розповідала Оксанка Горпині своє бачення правил майбутньої гри, користуючись тим, що була на цілі три роки старшою від чотирирічної Горпини. – А ти будеш у неї сестричка.
– Добле! – не вагаючись погодилась менша. – А півник буде мій!
Оксанка крадькома зітхнула, але погодилась. Що ж, компроміс потрібно шукати навіть у дитячій ігрі. І хоча їй ніяк не вдавалося відірвати погляд від яскраво-червоного півника, про котрого вона згадала, лише коли той опинився в руках у сестрички, дівчинка все ж вирішила пожертвувати іграшкою заради високого звання ляльчиної мами.
– Батьку, – не втримався нарешті Тарас. – Чому не візьмеш мене з собою? – голос його, був сповнений образи.
– Тарасе, – зітхнула Ганна. – Що ти, сину мій? Навіщо тобі на війну?
– Хіба я не козак?! – палко мовить хлопчина.
Іван, подумки посміхаючись, поклав руку на плече сину.
– Зачекай, голубе. Прийде й твій час. Зарано ще тобі до війська.
– Чому ж рано? – не вгавав Тарас. – Чи мало в сотнях хлопців, які молодші за мене? А на Січі?!
До цієї розмови вони поверталися протягом кількох останніх тижнів мало не щодня. Іноді Іван гримав на сина і казав так, як казав колись до нього самого його батько, лякаючи батогами в разі, якщо той погано навчатиметься, а іноді терпляче пояснював, що Тарас повинен залишитися з мамою і сестричками, доки він не прибуде з війни. Після того сам брався їхати з ним на Січ, провідати свого товариша Сірка, доправити сина до військової науки і самому згадати веселі юнацькі роки.
– А нині мусиш бути з мамою і сестрами, Тарасе, хто ж їх захистить, як не ти?
– Добре, батьку, – погоджувався Тарас, щоб скоро почати штурм на батька з іншого боку. Йому надто пекло перебування вдома, надто вабив степ і військове життя, щоб отак просто взяти й забути про свої прохання.
– Тарасе, Тарасе, – зітхала Ганна, – і тебе війна тягне. І ти хочеш життя на вічну боротьбу перетворити…
І таку зачаєну тугу побачив Богун в очах дружини, що мимоволі підкотився до горла клубок.
– Не ми обираємо війну, Ганно. Вона нас обирає. Така, видно, доля в України. Кров і біда. Чим ми кращі за інших? Чим кращі за Омелька і його дитину, котра не встигла навіть побачити світ Божий? Чим кращі за Нечая, чим кращі за сотні тисяч інших?
Ганна мовчки піднялася з крісла і вийшла. Іван зітхнув.
– Прости мені, батьку, – глухим голосом вимовив Тарас.
Богун піднявся й собі.
– Тобі немає за що просити вибачення, сину.
Ганна стояла в затінку, під навісом над високими сходами, і дивилася в далечінь, туди, де розбурхане небо кидало на знівечену непогодою землю нові й нові блискавиці. Вона була схожа на струнку й мовчазну скульптуру, котра вимальовувалась на тлі неба. Івану стало до болю шкода її, таку сильну у своєму жіночому героїзмі і одночасно таку слабку, змушену все життя очікувати, все життя боятися за нього і дітей, кожен день кидати на олтар частину самої себе, свого горя і надії, краяти серце, кожної миті очікуючи страшної звістки.
Богун підійшов і став поряд. Уперше в житті він не зміг обійняти її, вперше в житті відчув нерішучість.
– Ганно, – почав він чужим голосом.
Вона кинулася йому на шию і Богун відчув на обличчі гарячі сльози, груди струсонули ридання дружини.
– Не йди, Іване! – гаряче зашепотіла вона, – не йди, заклинаю тебе! Серцем чую, біда поряд з тобою! Ох, не хотіла казати цього… до крові кусала вуста, примушувала себе мовчати! Та несила, Богуне! Не можу, серденько рветься навпіл! Лишися з нами тепер! Багато разів проводжала тебе, сотню разів по сотні молила Діву Марію вберегти тебе від напасті, але так тривожно, як нині, не було мені на душі. Немов стая вовків страшним виттям лякає мене, коли сплю, а прокинусь – не можу заспокоїтись, усе страшні картини зі сну рвуть мені душу! Запишись, Богуне!
