Історія України-Руси. Том 9. Книга 2 - Грушевський Михайло Сергійович (книги без регистрации бесплатно полностью .TXT) 📗

Ржевский і Богданов писали в своїм звідомленню, що рушивши 5 вересня н. с. з Фастова, гетьман того самого дня прийшов до Романівки (“Романкова”) і тут зійшовся з військом А. Бутурлина ¹). Се подтверджує в своїх звідомленнях і А. Бутурлин. Маємо дві його одписки, одна післана зараз і початку походу; Бутурлин сповіщає, що одержав 22 серпня (1 вересня) царський наказ, і наставав на гетьмана, щоб той ішов під Луцьк не гаючися. Гетьман відмовлявся, що мусить наперед дочекатися Ногайців, та послів молдавських і мунтянських, що прийдуть з підданством цареві. Нарешті сказав Бутурлину, щоб він ішов наперед, а він, гетьман, піде за ним, і Бутурлин рушив того ж дня, очевидно, 4 н. с. вересня ²). Друга одписка продовжує історію походу: дійсно 6 вересня гетьман догнав Бутурлина в Романівці, але відси знову пустив його наперед, давши провідником якогось Микиту Козачинського, козака Паволоцького полку, а сам пішов за ним “не спішно”, “пустим місцем, Чорним шляхом”. Так доперва 16 вересня наспіли вони оба: наперед Бутурлин, а за ним Хмельницький, “під пустий городок Бердичів”,-і тут застряли на кілька тижнів. На всі нагадування Бутурлина, щоб іти під Луцьк не гаючись, “жилими місцями” гетьман відповідав, що московське військо, прислане з Бутурлиним, замале для такого далекого походу (Бутурлин сам потверджує, що воно дуже змаліло особливо підчас Фастівської стоянки і пізнішого походу). А на Трубецкого він не покладається, аби він дійсно пішов під Луцьк-тим більше, що від нього нема ніяких відомостей. Про польське ж військо йому прийшли певні відомости, що король і гетьмани з усім коронним військом ідуть против нього під Дубно. Ногайські Татари, що обіцяли з ним іти на Поляків, його підвели: пішли назад побоюючись хана, і тепер гетьман мусить трімати значну частину свого війська, щоб стерегтись від Татар, бо Поляки закупили хана, приславши великі гроші з Яскульским. Про все се гетьман післав цареві сповіщеннє з своїм гінцем, пояснюючи, чому він не може наступати на Поляків. Супроти сього Бутурлин став намовляти його, коли вже він сам не хоче йти під Луцьк, нехай вишле в сім напрямі скілька полків, щоб промишляти над польськими людьми, і довідатися про Трубецкого, тоді гетьман післав пять полків під проводом черкаського полковника Якова (Воронченка), і з ними Бутурлин також вислав частину своїх людей ³).

Тепер знайшлася реляція гетьмана, згадана у Бутурлина-вислана “з табору під Криловцями” ⁴), 15 (25) вересня, з Якимом Сомченком, гетьманським швагром і пізнішим гетьманом, а тоді сотником Переяславського полку. Гетьман в ній писав: “Вже сповіщали ми, що по смерти Іслам-ґерая пристала до нас вся орда Камамбет-мурзи, бажаючи знову бути з нами в брацтві, як давніше і помагати против Ляхів. Ми післали до них, до Криму Михайла Богаченка, але його нема й досі. Потім післали до ногайських мурз, що кочували недалеко Чигрина, аби вони йшли до нас в поміч, як обіцяли, але й вони наших післанців затримали. Тим часом дворянин твого ц. в. Ів. Ів. Ржевский приїхав під Фастов з твоєю грамотою, щоб ми йшли з військом Запорізьким в Польщу,-і ми зараз за воєводою Бутурлиним пішли. Тут нас здогонили в дорозі наші післанці від ногайських мурз-прийшли з нічим, а ті Татари що пішли були, вернулися назад, відказуючи на військо. В тім же часі дано нам знати, що від польського короля поїхали до нового хана Магомет-ґерая з грошима-намовляти його щоб дав їм поміч, і так чути, що дехто з татарської старшини й пообіцяв їм дати поміч, а Магомет-ґерай присяг перед цісарем турецьким, що нас задурить обіцянками і на українні городи ударить. Про се й господар волоський пише, щоб ми не убезпечалися, бо й паша сілістрійський переправи на Дунаю ставити велів. Ми сповняючи твій указ вийшли з України і вже недалекі від Дубна, посилаємо нашвидку сі відомости і будемо чекати скорого указу. Але як би неприятель став наступати, і про се до нас дійшли нові відомости, то ми будемо вертати і городів наших боронити-не дай боже якого спустошення на Україні, з того неприятелі наші мали б велику потіху! Коли б вони наступали, ми тоді проситимемо змилування твого ц. в., до землі припадаючи: не подай нас у розпуку, але великим військом споможи. Бо що був нам указ твій-сходитися з кн. Трубецким під Луцьком, ми й досі від нього не мали й не маємо ніякої відомости. Ті Ляхи що під Зборовим стояли, відійшли в глибину, почувши, що я з України (вийшов)-далі мене відвести хочуть. А Кримська та Ногайська орда мають іти просто на Чигирин, Корсунь та инші городи наші: про се нам напевно кажуть невільники, що виходять від них, бувши у них по 9 і 10 років. А коли б Ляхи де недалеко від нас з'явилися, будемо доходити від них певних вістей, і зараз їx донесемо твому ц. вел. ⁵).

Виговсысий додає деякі подробиці і пояснення в своїм листі Бутурлину, післанім з тим же Сомченком, разом з ріжними документами, що могли мати інтерес для московського уряду. Були там листи від воєводи Стефана, що остерігав від змови Турків і Татар, і королівські прелесні листи, що привіз Федорашко Дименко. Сей “житель ямпільський”, колишній “сотник наддністрянський”, виявив перед королем, що він постраждав, збираючи йому певні відомости-просидів за се півтора роки в вязниці (невідомо саме де). За се дістав від короля похвальний лист, а далі привилей на уряд полковника наддністрянського, з дорученнєм вербувати людей на військову службу Річипосполитій, з амнестією для сих завербованих за попередню участь в бунтах ⁶). Але він, очевидно, сі привилеї, а також мабуть і инші відозви до людности, привіз гетьманові, і подав деякі новини про польські заходи до війни. Король збирає невільників-Татар, які знайдуться в Польщі, таких навіть, що по кільканадцять літ у ній прожили: дає їм одежу і коней і посилає до Криму. Вся надія його на Орду. Для сього він зводить військо з позицій в глибину Польщі щоб там зійтися з нею і т. д. ⁷).

Левонович і Гуляницький тимчасом привезли від царя грамоту, у відповідь на гетьманського листа з проханнєм директив. Цар повідомляв про свої успіхи, між иншим описував погром, що задав 24 н. с. серпня Радивилові Трубецкой під Шепелевичами, в районі р. Друти (на захід від Шклова). Се, очевидно, затримало похід Трубецкого під Луцьк, але цар тим не менше не відкликував свого попереднього наказу, і настоюючи, щоб гетьман з Бутурлиним з своєї сторони розвинули енерґійніші операції против польських і литовських військ, нічим не натякав, що Луцьк перестає бути орієнтаційним пунктом сих операцій ⁸). Гетьман же в такій неясній ситуації не вважав можливим наступати: приходу Трубецкого, коли він “промишляв”, хоч і з успіхом в районі Горішнього Дніпра, ясно-не було що сподіватися на Поліссю, а своїми силами, з додатком невеликого і плохого відділу А. Бутурлина, і при непевній позиції Татарської Орди, він не хотів викликати на бій польського війська. Тому не вважаючи на поклики царя далі стояв під Бердичевим, маркуючи свою активність тільки під'їздами, що він на спілку з Бутурлиним посилав під польські війська.

3 жовтня н. с. сюди приїхав новий післанець Радивила, підчаший стародубский Куніцкий, з Антоном Ждановичом що його Радивил нарешті пустив на Україну ⁹). В листах Ян. Радивила і його брата Богуслава до гетьмана і Виговського привезених Куніцким і потім пересланих цареві з тим же Ждановичом, не богато можна було вичитати. Радивил писав гетьманові, що він умисно випросив у короля Ждановича й його людей, аби мати нагоду, відправляючи їх на волю, засвідчити тим фамілійну приязнь свого дому до війська Запорізького. Але заразом він сподівається за посередництвом Ждановича прийти до порозуміння з ним що до “заспокоєння отчизни”; просить також повернути вязнів з війська коронного і литовського, між ними ротмистра Могильницького (що вів якісь секретні переговори з гетьманом, і був у нього затриманий) ¹⁰).

В інструкції Куніцкому-теж пересланій потім до Москви, читаємо такі пляни Радивила. Гетьман погодиться замиритися з Польщею на підставі Білоцерківського трактату, король того певно не відмовить; з огляду що саме заприсяженнє умови нічого не ґарантує, обі сторони мають поставити ручителів, а з сторонніх-князь семигородський і хан кримський, як союзники Польщі і приятелі війська Запорізького будуть пильнувати того договору і будуть всяко підтримувати покривджену сторону при яких небудь непорозуміннях. Януш і Богуслав Радивил беруть на себе ролю заступників війська Запорізького, віри руської і персональних інтересів Хмельницького в усім що виходить за межі білоцерківських постанов. Аби лиш козаки не втягали в сі справи московського царя, котрого інтервенція буде “осилом” на всякі їx вільности, бо ж певно Москва не буде ласкавіша до них ніж власній своїй крови, і царська неволя певно буде далеко тяжша, ніж та з котрої пощастило війську Запорізькому вийти. Треба мати на увазі, що в Польщі хочуть доконче підняти на поміч Туреччину, і се грозить страшним спустошеннєм руським землям, коли б на їх території прийшло до боротьби таких двох монархів як цар московський і султан турецький: треба замиритися з Польщею, щоб уникнути сеї небезпеки. І тут маленька, але інтересна деталь: супроти московської, а мабуть і коронної небезпеки-треба поширити козацтво на білоруську територію.-“Війська Запорізького треба мати як найбільше, і спеціяльно-які полки на Білоруси (мали б бути)-щоб в потребі могли дати поміч князям їх милостям” (Я. і Б. Радивилам) ¹¹).