Ерагон. Спадок, або Склеп душ - Паолини Кристофер (читать книги онлайн бесплатно полные версии .txt) 📗
«А коли ні?»
«Ні, то й ні. Хай буде те, що буде». Вершник глибоко зітхнув:
«Я тебе люблю, Сапфіро».
«Я теж тебе люблю, малий». Ерагон ступив уперед.
— Що тепер? — спитав він, намагаючись приховати свій неспокій — Може, варто постукати?
. — Для початку подивимось, чи двері не відчинені,— відповіла Арія.
Вони вишикувались у бойовий порядок, а потім Арія, яка стояла поруч з Елвою, ухопилась за ліву ручку дверей і спробувала потягнути їх на себе.
Та тільки-но вона це зробила, як довкола Блодхгарма й кожного з його десяти магів неждано-негадано здійнявся стовп мерехтливого повітря. Ерагон аж скрикнув від подиву, а Сапфіра зашипіла, так, ніби наступила на щось дуже гостре. Судячи з усього, ельфи всередині цього світного стовпа не могли поворухнутись — навіть їхні очі застигли, втупившись туди, куди вони дивилися, коли закляття подіяло. З важким брязкотом двері в стіні ліворуч почали повільно відкриватися, і ельфи посунули в їхній бік, немов низка Статуй, що ковзають по кризі.
Арія кинулась до них, тримаючи перед собою зазублений спис. Вона хотіла знищити чари, які зв’язали ельфів, за допомогою Дотдаерта, але події розвивалися надто стрімко, щоб вона встигла це зробити.
— Летта! — скрикнув Ерагон.
Це було перше заклинання, яке спало йому на думку. Утім магія, що скувала ельфів, виявилася непідвладною для цього простого слова — за мить вони зникли всередині темного отвору, а двері за ними почали закриватися. Ерагона охопило сум’яття. Як їм бути тепер без ельфів?
Тим часом Арія щосили била по дверях кінцем Дотдаерта. Вона навіть спробувала знайти кінчиком леза щілину між дверима й стіною, та все марно: стіна виглядала одним-єдиним непорушним монолітом. Арія обернулась назад. На її обличчі застигла холодна лють.
«Умароте,— сказала вона.— Я хочу бути на тому боці, і мені потрібна твоя допомога».
«Ні,— відповів білий дракон.— Галбаторікс уже напевно запроторив ваших товаришів далеко далеко. Якщо ми рушимо їх шукати, то тільки витратимо енергію, а самі опинимось у ще більшій небезпеці».
Брови Арії зійшлися на переніссі.
«Але тоді ми зіграємо йому на руку, Умаротеельдо,— похмуро сказала ельфійка.— Король хоче розділити нас, ослабити. Якщо ми рушимо далі без них, Галбаторіксу буде набагато легше здолати нас».
«Так, дитя. Та чи не здається тобі, що цей Трощитель Яєць швидше за все чекає, що ми спробуємо визволити наших товаришів? Мабуть, він хоче, щоб ми забули про нього, поки будемо гніватись і сумувати. Таким чином ми самі сліпо кинемось у його чергову пастку».
«Навіщо йому йти на такі хитрощі? Він міг би схопити Ерагона, Сапфіру, тебе й решту Елдунарі навіть тоді, коли спіймав Блодхгарма та його магів. Але він не зробив цього».
«Не знаю. Можливо, він хоче, щоб ми були до краю виснажені на той час, коли постанемо перед ним або коли він спробує нас убити».
Арія на мить опустила голову, а коли підняла її, люті вже не було. Тепер обличчя ельфійки виказувало звичні для неї владність і обережність.
«То що ж нам робити, Ебрітхілю?» — спитала вона.
«Будемо сподіватися, що Галбаторікс не стане вбивати Блодхгарма й інших магів. Принаймні не відразу... А нам треба рушати на пошуки короля».
Арія мовчки кивнула на знак згоди, хоч Ерагон помітив, що їй було важко із цим змиритися. Зрештою, йому й самому було нелегко.
— Чому ти не відчула цієї пастки? — ледь не пошепки спитав він у Елви.
— Тому що вона не завдала їм шкоди,— відповіла вона.
Вершник чомусь саме так і думав, але хотів почути це від Елви.
Тим часом Арія зробила крок назад до золотих дверей і знову взялася за ліву ручку Елва також підбігла до неї й обхопила своєю маленькою ручкою древко Дотдаерта.
Арія смикнула раз, удруге, втретє... Важелезна конструкція почала повільно відчинятись назовні. Ерагон був упевнений, що жодна у світі людина не змогла б відчинити ці двері, якщо навіть Арії ледь-ледь вистачало сил.
Коли двері нарешті торкнулися стіни, Арія відпустила їх, а сама разом з Елвою пішла й стала поруч з Ерагоном попереду Сапфіри.
За дверима була темна кімната. Ерагон не міг зрозуміти, якого вона розміру, тому що стіни потопали в густій тіні. Два ряди магічних ліхтарів на залізних стовпах, що тягнулися вперед футів на п’ятсот по обидва боки від входу, освітлювали візерунчасту підлогу й майже нічого більше, а згори крізь кристали у високій стелі пробивалося слабке-слабке проміння. Ліхтарі йшли аж до основи широкого помосту, на якому стояв трон. На троні сиділа якась темна постать, одна-єдина на всю кімнату. На колінах у неї лежав оголений меч, чий довгий білий клинок, здавалось, випромінював тьмяне світло.
Ерагон ковтнув слину й міцно стис у долоні Брізінгр. Краєм щита він швидко торкнувся щелепи Сапфіри, а вона у відповідь висунула язик. Не змовляючись, усі четверо повільно рушили вперед.
У цей час золоті двері за ними зачинились. Ерагон саме цього й очікував, але стук дверей усе одно змусив його легко здригнутися. Коли луна розтанула в сумній тиші цієї дивовижної зали, постать на троні поворухнулась, немов прокидаючись від сну, а потім пролунав голос — такого голосу Ерагонові ніколи ще не доводилось чути: сильний, глибокий і владний. З ним не могли зрівнятися голоси ані Аджихада, ані Оромиса, ані Ротгара. Порівняно із цим голосом, навіть голоси ельфів могли видатися грубими й позбавленими гармонії.
— Так,— сказав він,— а я вже чекаю на вас. Ласкаво просимо в мою господу. Ласкаво прошу тебе, Ерагоне, Убивце Тіні, і тебе, Сапфіро, Блискуча Луско. Я дуже хотів зустрітися з вами. Також я радий бачити тебе, Аріє — донько Ісланзаді й Убивце Тіні, і тебе, Елво, Сяюче Чоло. І звісно ж, Глаедра, Умарота, Валдра й усіх інших, тих, що подорожують з вами невидимо. Я довго вважав їх мертвими і дуже радий, що помилявся. Ласкаво прошу всіх! Нам є про що з вами поговорити.
У СЕРЦІ БИТВИ
Разом із воїнами свого загону Роран відчайдушно пробивався від стін Урубейна все глибше й глибше в нетрі вулиць. Обравши підходящу місцину, ватажок перегрупував свій загін:
— Вперед до воріт! — скомандував він.
На чолі загону, крім нього, були Хорст, Делвін та ще кілька мешканців Карвахола. Вони швидко просувалися попід стіною до велетенської діри, що її ельфи пробили за допомогою магії. Над головою свистіли стріли, проте жодна з них не зачепила Роранових бійців, принаймні ватажок не бачив, щоб хтось із них упав.
У вузькому проході між стіною й будинками була сила-силенна ворожих солдатів — деякі з них героїчно приймали бій, але переважна більшість одразу ж кинулась навтьоки. Спочатку Роран, засліплений люттю, не звертав на це жодної уваги, та невдовзі така поведінка ворога почала його дивувати. Тоді він почав уважніше роззиратися довкола з надією зрозуміти, що воно в біса коїться.
А коїлося й справді щось незрозуміле.
— Навряд чи Галбаторікс дозволив би їм отак просто здатися,— буркнув ватажок собі під носа.
— Ти щось сказав? — спитав Альбрич, який ішов позад нього.
— Кажу, Галбаторікс навряд чи дозволив би їм отак просто здатися,-Роран повернувся й гукнув до решти загону: — Пильнуйте! Б’юсь об заклад, що Галбаторікс приготував для нас кілька сюрпризів. Але ми до них готові!
— Так, Міцний Молоте! — відгукнулися воїни, брязкаючи зброєю по щитах.
Загального настрою не поділяли тільки ельфи. Та Роран не дуже на них зважав і закрокував іще швидше, уважно розглядаючи дахи. Невдовзі вони прорвалися на вимощену бруківкою вулицю, яка брала початок біля головних воріт міста. Щоправда, тепер на місці воріт зяяла величезна діра завширшки в кількасот футів.
Саме в цю діру й кинулась армія варденів — люди, гноми, ургали, ельфи й коти-перевертні вперше за всю історію билися пліч-о-пліч. Коли загони тільки почали входити в місто, на них ринула ціла злива стріл, але ельфійська магія зупинила їхні смертоносні наконечники, перш ніж ті встигли завдати комусь шкоди. Натомість із воїнами Галбаторікса все було інакше. Лучники варденів робили свою справу вправно, і тільки декого із захисників Імперії стріли вперто оминали.
