Навіжена - Нечуй-Левицький Іван Семенович (читать книги онлайн без сокращений TXT) 📗
- Можна! - сказала Каралаєва, налапавши голку і сівши на софі з білим простирадлом в руках.
Ломицький увійшов і привітався. Каралаєва побачила, що разом з простирадлом з комоди чогось повискакували під її руками рушники та хусточки і валялись долі, неначе в комоді лазили та грались котенята. Вона встала і поскладала той дріб'язок в комоду.
- Оце як я розхазяйнувалась. Вибачайте, що застали в хаті такий гармидер,- сказала Каралаєва і знов сіла на софі і почала навіщось плутати по простирадлі, начебто вона його рубила.
- А де Марія Павлівна? - спитався Ломицький.
- Їй-богу, не знаю. Десь пішла. Я, бачте, даю волю дочці і не слідкую за нею, як інші матері. Маруся вже не мала дитина,- сказала Каралаєва.
Ломицькому спало на думку, що настав добрий час поговорити з старою про свою справу.
- Марто Кирилівно! - сказав він, запалюючи папіроску.- Ви знаєте, що я люблю вашу дочку? Я переговорив вже з нею оце і прийшов просити в вас її руки.
Каралаєва почервоніла, неначе їй здалося, що Ломицький хоче сватати не дочку, а її саму.
- Ні, не знаю, що ви любите мою дочку,- обізвалась вона.
- Я люблю Марію Павлівну, і я теперечки дуже щасливий, бо знаю, що й вона мене любить,- почав Ломицький.
- Ви так думаєте? А в мене думка зовсім інакша: я гадаю, що вона вас ніколи й не думала любити і в голові собі цього не покладала,- сказала Каралаєва.
Ломицький стривожився і задумався; матові віка впали на його карі очі.
- А я чув од неї дорогі для мене слова на свої вуха,- сказав Ломицький.
- То не йміть віри й своїм вухам,- сказала Каралаєва.- Панни виходять заміж зовсім не кохаючи. Кохаючись, женяться та виходять заміж тільки в романах, а в житті буває зовсім інакше.
Віка на очах Ломицького одслонились, доки можна було їм одслонитись.
- Як же ж так? Ми любимо одно одного,- сказав Ломицький.
- Говоріть! Вона вас не любить і не любила, і не любитиме. Я знаю свою дочку краще од вас,- сказала Каралаєва.- Ви думаєте, що я йшла заміж за свого чоловіка по любові? Я людина нова в своїх пересвідченнях, я буду говорити з вами щиро й просто: я не любила свого подружжя. Мій батько присилував мене одружитись з ним. Знаю я, що інші панни виходять заміж так, як от, приміром, ви займаєте десь вигідне місце на службі, якусь посаду, чи що.
Марта Кирилівна просто крутила веремія: вона не хотіла розлучатись з дочкою, бо таки любила свою дочку,- тільки по-свойому.
- А я не так думаю,- обізвався несміливо Ломицький,- я маю надію, що Маруся щира людина і не буде мене дурити.
- Не йміть віри панянській щирості! Який ви ще молодий та зелений! - сказала Каралаєва, хитаючи головою і дивлячись в самісінькі смирні очі Ломицькому.- Та, правду сказати, я й не видам за вас своєї дочки: є тому деяка притичина,- додала різким голосом Каралаєва.- Шукайте собі дружини деінде, а не в нас.
- Чом, смію спитати? - сказав Ломицький.
- Тим, що ви дуже ще молодий хлопець, а молоді паничі проповідують якісь там нові ідеї, нахапались їх за якихсь там мудрих книжок: Шпенсера та Дарвіна. Це для вас в житті небезпечна річ,- сказала Каралаєва, не примічаючи, що перекручує ймення, котрі вона не могла собі вбгати в старечу голову ніяким робом.
- Марто Кирилівно! Та й ви ж казали, що читали Спенсера та Дарвіна. Ви й самі лібералка, це я добре зауважив,- сказав Ломицький.- А що до мене, то я, скільки пам'ятаю, ніколи не ліберальничав перед вами: то ви все ліберальничали…
- Я… я що інше… Я вольна людина, ні од кого незалежна: маю право думати, як схочу, читати, що схочу,- з мене ніхто «чина» не здійме, як приказують селяни. А ви на службі…- сказала Каралаєва і грізно насупила свої тонкі брови.
- А я думав про вас зовсім інакше,- несміливо обізвався Ломицький.
- Як хочете, так і думайте. Мені байдуже. Я стою проти того навіть, щоб дівчата виходили заміж,- це моє таке щире пересвідчення. Чоловіки - варвари, тирани, деспоти, нестатковані люди, якісь непомірковані, безглузді: словом - погані люди, та й годі! - сказала Каралаєва.
- Але я смію думати, що не буду для вашої дочки ні варваром, ні тираном, ні деспотом; не хвалячи себе, я скажу, що я й розміркований, і не безглуздий, і не розтратливий,- обізвався Ломицький, зовсім стративши сміливість. Його зовсім збила з пантелику Марта Кирилівна своїм чудернацьким поглядом.
- А хто вас знає. Ви усі до вінця такі гарні та тихі, хоч у вухо бгай, а після вінця зараз закрутять веремія, хоч поли вріж та тікай! Десь у вас і пазурі з лап повисовуються,- сказала Каралаєва.- Ви мені вибачайте за мої різкі речі. Я людина сьогочасна і люблю говорити, хоч різко, але щиро й правдиво. Я машкари ніколи не надіваю ні перед ким зроду.
«А що, як оце усе на її обличчі тільки машкара? - подумав Ломицький.- Од неї правди трудно допитатись: може, Христина й правду казала, що в неї сидить дві бабі… Треба порадитись з Марусею».
Ломицький устав і почав прощатись з Каралаєвою.
- Це ваше останнє слово? - спитав він, виходячи з хати.
- Це моє останнє слово. Я не то що за вас не хочу видавати своєї дочки, я її ні за кого не видам,- сказала Каралаєва і подумала про себе: «Не видам її заміж, аж доки сама не вийду».
- Прощавайте! Зоставайтесь здорові! - сказав Ломицький.
- Прощавайте! ідіть здорові! - обізвалася Каралаєва з-за стола.
Ломицький вийшов. Каралаєва сіла на канапі й обтерла піт з лоба.
«Та й втомилась. Цур йому, пек йому! Але ж зате добре налякала хлопця! Він таки добра сплюха, таки добре м'яло! Більше, мабуть, не чіплятиметься до дочки»,- подумала Каралаєва, кидаючи простирадло на поміст.
Ломицький вийшов з гостиниці ні в сих ні в тих; Каралаєва неначе облила його холодною водою. Він вийшов у парк, як сам не свій, зовсім заморочений. Назустріч йому йшла Маруся. Вона тільки що скупалась в морі і верталась в товаристві якихсь дам, держачи в руках кошик з простирадлом та рушником.
- Що це з вами? - крикнула Маруся, зоставшись вдвох з Ломицьким.- Чого це ви аж зблідли на виду, і чогось неначе сумні? Чи пак здорові ви?
- Оце був у вашої мами…- несміливо обізвався він та й не доказав.
Маруся постерегла усе і собі одразу зблідла; в неї наче підтяло ноги.
- Що ж вам сказала моя мама? - спитала Маруся в Ломицького.
- Багато дечого наговорила, наказала вона мені…- сказав Ломицький і не доказав.
- Говоріть сміливо! - сказала Маруся.
- Та, бачте, ми з вашою мамою ніби не сходимось в деяких поглядах,- несміливо обізвався Ломицький.
- З моєю мамою трудно поєднатись, та ще й згодитись в поглядах,- це суща правда! - обізвалась Маруся і осміхнулась якимсь смутним осміхом.
Ломицький пішов поруч з Марусею по парку і розказав їй про усю свою розмову з Каралаєвою.
- Знаєте, Дем'яне Антоновичу, що я цього й ждала од своєї матері,- сказала Маруся.
- А я цього не сподівався,- сказав Ломицький.
- Не знаєте ви гаразд моєї мами,- обізвалась Маруся.
- Що ж нам тепер робити? - спитав у неї Ломицький.
- Постривайте трохи, підождемо. Я ще сама поговорю з матір'ю,- сказала Маруся, подаючи Ломицькому руку на прощання.- Через днів два прибувайте до нас.