Діти Яфета - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" (читать книги без сокращений .TXT) 📗
Але як узяв Липинський наступне фото, то сперш тільки глипнув кілька разів повіками, бо ніяк не тямив, що перед ним на знімку, тоді, як забракло повітря, розстебнув комірця сорочки.
— Боже, — тільки й здужав на слово, розпізнавши в руїнах силует затурцівського костелу Святої Трійці. У цьому храмі його охрестили, тут він приймав перше причастя, тут моливсь і вслухався у звуки ста- ровинного органа — ті звуки підносили душу людсь- ку, змивали з неї намули, світ знову ставав прекрас- ним і чистим, мов повертався дивом в Творіння най-
перші дні…
14
От якби хто вигадав таку лінійку чи кравецького аршина, думав Липинський, яким можна відміряти початок і кінець обов’язків українського посла в сто-
лиці Австро-Угорської імперії, так вправно й хвацько відміряти, як відміряє полотно перекупник на гала- сливому і строкатому луцькому базарі. Він посміхнув- ся сам до себе, пишучи чергового листа своєму мініст- рові, бо не існує такої лінійки й такого аршина, слава
Богові, може існувати лишень відчуття потреб своєї держави.
«У Відні дня 10.VIII.1918
До Вельможного Пана Міністра Закордонних Справ у Києві
В залученню маю честь переслати поданнє Бюра куль- турної помочи для населення окупованих областей до Пана Міністра Просвіти з прелімінарем видатків на утриманнє українських шкіл на Волині в 1918/1919 шкільнім році, та прошу о переданнє сього подання по приналежности з при- хильним заопініваннєм.
Посол Української Держави у Відні В. Липинський».
А в Кам’янці-Подільському в цей час, звівши риш- тування на будинку недавнього технічного училища, веселі маляри на блакитному полі виводили золотими кирилівськими літерами «Кам’янець-Подільський державний український університет». Міністр освіти Української держави Іван Огієнко, зовсім забувши міністерський чин, бігав хлопчаком поверхами та май- бутніми аудиторіями: то балакав з майстрами, то вер- тався в кабінет на перемовини з кандидатами в профе- сори. Ще сімнадцятого серпня гетьман Скоропад- ський узгодив законопроект про відкриття нового навчального закладу. Перед тим рада лекторів Київ- ського українського народного університету навдиво- вижу одностайно, що рідко бувало, проголосувала за призначення Огієнка в. о. ректора — тепер він мав якось поділити сам себе між Києвом і цим містом: якби спитати тоді, де він мешкає нині, то найточнішою від- повіддю, певне, була б: «У вагоні».
Зовсім мало часу лишалося до того, коли весь тутешній освічений люд потягнеться на відкриття храму науки, і зазвучить Служба Божа у домовій уні- верситетській церкві, і достойники з міської думи,
місцевої ради «Просвіти», земської управи, хто як ладен, підтягуватимуть різноголосо «Многая літа…».
Зовсім мало часу, але професорський склад мав бути достойним. Іван Огієнко запросив перспективних учених з Києва, з інших міст і навіть держав, надси- лав запрошення також в Австро-Угорщину. Та от заковика, чиновник імперії, яка уже кашляє і хри- пить, ось-ось на друзки розсиплеться, все ще штрикав палиці у колеса, причому із завидною злагодженістю в столичному Відні й провінційному Львові. Липинсь- кий написав листа звичним прудким своїм почерком, аж чорнило бризкало та фуркало по паперу перо, зов- сім так, як фуркали ті чиновники. Листа до міністра освіти у Києві Миколи Василенка.
«Відень, 1.Х. 1918
Високоповажаний Микола Прокофієвич!
Галицька Краєва Шкільна Рада робить трудности для виїзду іменованих доцентами Камянець-Подільського уні- верситету пп. (Степана) Балея, (Юліана) Гірняка, (Івана) Крипякевича. Вони внесли подання до Ради, щоби дала їм річні відпустки, а сьогодні дізнаюся, що Балей дістав від- мовну відповідь та, певно, й инших те саме жде. Ще важні- ша для них справа дістати паспорти на виїзд на Україну, бо вони є військово обовязані і звільнені з війська лише для виконання учительських обовязків в гімназії. Се залежить вже від військових властей, тільки вони можуть дати дозвіл на виїзд згаданих панів на Україну. Я вислав до австро- угорського міністерства ноту, в якій прошу, щоби уможлив- лено згаданим панам виїзд на Україну, але треба і в Київі поробити в сім напрямі заходи у гр(афа) (Йогана) Форгача, щоби він від себе віднісся до своїх властей з відповідним представленням, щоби тих панів пущено на Україну. Доведеться також, мабуть, віднестися приватно і до прези- дента Галицької Шкільної Ради, щоби він не робив трудно- стей в сім ділі, може, се поможе.
Подаю се Вам до відома, щоби Ви знали, як стоїть спра- ва, та поінформували також ректора університету. Звертаю
мою увагу, що коли б наше міністерство освіти ще потребу- вало доцентів, то слід би було запросити п. д-ра Володимира Гериновича, про якого ближчі інформації може подати д-р Стефан Рудницький, як про товариша по спеціальности.
При сій нагоді пригадую про потребу скоршого полагод- ження справи запомоги на українські школи на австрій- ській окупації на Волині та на перенесення культурних уряджень з табору полонених у Фрайштадті до Володимира Волинського, про що пару уже разів офіціально писалося через міністерство закордонних справ…»
У Кам’янець-Подільському університеті з-за ка- федр лунатимуть голоси М. Драй-Хмари і Л. Білец- кого, В. Біднова і Д. Дорошенка, С. Русової і Х. Ле- бідь-Юрчика, багатьох інших, які складатимуть честь цієї землі. І навіть коли червоним котком розплющать Поділля, в аудиторіях знімуть портрети славетних українців, натомість повісивши кагановичів і затонсь- ких, коли похмурі робітники, кашляючи від пилюги, зішкрібатимуть голубе тло та золотисті букви з імення цього університету, навіть тоді, видавалося, в тих сті- нах витав невивітрюваний і нестравний дух україн- ства. У вересні 1920-го тодішній гауляйтер народної освіти Затонський змушений був розсилати в освітні установи України розпачливу телеграму: «Необхо- димо обратить внимание на Каменецкий державный украинский университет. Каменецкие коммунисты находятся в плену у петлюровской интеллигенции. Реальных сил для поддержки университета в Каменце нет. Контингент слушателей никчемный. Безработ- ные девицы и поповичи. В самом университете про- должают заседать выжившие из ума старцы и научные светила вроде гетмановского, затем петлюровского скарбника Лебедя-Юрчика, который читает там финансовое право. Профессора недурно устраиваются за счет университета и поглядывают на запад. Всех их
следует разогнать. В том виде, как он существует сей- час, университет компрометирует соввласть».
Тієї осені 1918-го, якраз на початку, видалися кіль- ка таких погожих днів, що нестерпно кортіло кинути все і просто побродити віденськими парками — неспіш- но собі брести, шурхотіти й човгати безтурботно ногами в опалому листі, що чистісіньким золотом зблискувало та переливалося, хіба що не здатне було металом ви- дзвонювати, або, сівши на лавку, дивитися, як відрива- ється раптом кленовий листок і, злегка гойднувшись, наче вагаючись сперш, робить коло, потім друге, повільно все більшим колом ширяє, щоб спокійно й покірно лягти у тебе до ніг. Але на розкіш таку В’ячес- лав Казимирович аж ніяк сподіванок не мав, бо щоден- ні клопоти спадали рясніше листя на охайних доріжках у віденських парках; на додачу ще й хворість нова нега- дано приключилася. У приватному листі він тільки мимохіть якось докинув: «Я Вам не писав, що у мене з прищика на шиї, котрий зробився ще в Київі і на кот- рий я не звернув уваги, витворився нарив. Коли мені тут його розрізали, оказалась гангрена, і на другий день мені зробили операцію, вирізавши всю згангреновану часть до самого горла».
— Кільканадцять годин пізніше, — філософськи розмірковував лікар по операції, перебираючи пова- гом пальці, мов відраховував ті години, — і стругали б вам дошки на останню хату.
