Діти Яфета - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" (читать книги без сокращений .TXT) 📗
Цегельський примовк на якусь мить, щось на думці зважуючи, сумніваючись, казати далі йому чи ні, врешті ваги невидимі ті приспинилися.
А я ще й в особистій справі до вас, пане В’ячеславе, може, матимете змогу на поміч. Звісно, я також не складатиму рук.
І гість оповів про прикру пригоду, що сталася з рід- ним батьком його, Михайлом Цегельським, літньою вже людиною, головою повітової Української Національної Ради, священиком, що в Кам’янці-Стру- миловій сорок чотири роки прослужив.
А сталось таке: комендант повітової військової команди, зукраїнщений чех, який любив оковитої
перехилити зайвину, у самісіньку латинську великод- ню п’ятницю арештував уночі всіх латинських свяще- ників у повіті. До повітового комісара ще зранку поча- ли збиратися вірні католицького обряду, німці і чехи, українці і поляки мазурського наріччя, люд, що здав- на голосував у віденський парламент за українських кандидатів, а зараз природно прийняв українську дер- жавність.
Частина чимала селян-латинників прибула до домівки Михайла Цегельського, як знаного і шанова- ного у краї чоловіка, йшла пішки та їхала фірами з віддалених сіл цілими делегаціями.
— Великдень заходить, — жалілися селяни. — Ні- кому сповідати, нікому Великодні служби правити. Та й чим же вони завинили?
Подивовані і цілком необізнані отець Цегельський та комісар Петрушевич негайно направилися до укра- їнського військового коменданта.
Що то має значити і хто доручив?
Комендант, навіть з крісла не вставши, мовив неслухняним вже з ранку язиком:
— То вороги… А мені ніц ніхто не доручав. Ми самі, бо цивільна влада надто з ними вже цяцькається.
На злегка розчервонілому обличчі коменданта заявилася посмішка, неповна така, впівсили, зате на повну силу проступали крізь неї всевладність і млосна всесильність: бо й примха моя, чи просто хотіння, говорила та посмішка, для всіх вас навколо мене є незрушним законом.
Тим часом тисяч до трьох люду з усього повіту ж зібралося на захист своїх душпастирів. А священиків арештованих, серед них більшість давно була вже сивочола, з ночі тримали на подвір’ї, просто неба на холодному весняному дощі і пронизливому вітрі. Ще такої погоди гнати їх мали пішки до залізниці, за чотири старомірні милі.
Провокацію п’яного коменданта пригасили, зате опісля, як зайняли поляки Камінку, такі ж нерозумні голови з іншого боку арештували для помсти старень- кого Цегельського, і сидить він тепер в підземеллі давньої касарні у Львові.
Уперше Липинський на обличчі гостя вгледів якусь розгубленість чи, ймовірніше, ніяковість; ця людина, подумалося, не звикла просити за себе, хоча тільки крем’яне серце не зрозуміє тут синівського обов’язку.
— У мене є цілковите порозуміння з папським нун- цієм у Відні, — Липинський, тим паче, був вірним римо-католицької церкви. — Я зроблю все можливе. Нунцій невідкладно зв’яжеться з кардиналом Ратті у Варшаві.
Мине небагато часу — і Михайло Цегельський, який вирятував безневинно арештованих ксьондзів- латинників, той самий довголітній декан, голова пові- тової «Просвіти» та віце-маршалок повітової ради впродовж двох десятиліть, вийде-таки врешті з ареш- тантського підземелля.
А відкликати свою заяву про демісію Цегельський В’ячеслава Казимировича таки вговорив…
13
Кілька фотографій, що їх тримав у руках Липин- ський, пекли йому пальці, мов то був не звичайнісінь- кий глянцевий папір, а розпечена на багатті бляха.
Брат Станіслав, який вирвався до Відня на день-дру- гий, привіз В’ячеславові фото з Затурців.
Ось цим полем він бігав малим поміж житами, що переджнивними хвилями колихалися, бігав, сторож- ко озираючись: а чи не вихопиться раптово русалка? Старі люди в селі оповідали, що цієї пори бродять в
житах краси неймовірної підступні русалки, у довгих білих сорочках, із зеленим волоссям, що спадає аж до колін, — за гарними хлопцями полювати вони полюб- ляють, от заманять чарівною піснею, а тоді до смерті залоскотати можуть... Хто побачить русалку, то буде щасливий, тільки розказувати про зустріч не слід ніколи й нікому, бо ще лихо яке причепиться. Тож озирався, як біг хлопчаком поміж житами, оглядався зі сподіванням і водночас з острахом.
Не колихалися жита на тій фотографії, що привіз Станіслав, натомість на полі, що його знав змалку, були якісь вирви, лише сіра, зранена й понівечена земля, вздовж і впоперек окопами зрізана, мов то була не родюча споконвіку нива, а поверхня чужої й досі не знаної планети, поспіхом змальована недбалим олів- цем якогось аматора.
Ти ж знаєш, що трапилося з нашим маєтком наприкінці весни шістнадцятого, — казав Станіслав, відвернувшись чомусь до вікна. — Але знати замало, хоч на фото побачити слід.
Брат писав В’ячеславові, як випрасувала розпечена праска Першої світової волинське село Затурці й усе навколо, як пройшлася безжалісно їхнім родинним маєтком. Восьма армія генерала Каледіна, точніше розвідники її сорокового корпусу, ще тридцять першо- го травня захопила Затурці. Супротивник раз по разу відкидав війська росіян, але й сам не втримався. До десятого червня, у час безперестанних боїв, Відень з Берліном перекинули сюди війська з інших фронтів, тут уже діяла велика австро-німецька група генерала Лінзенгена у складі вісьмох піхотних і одної кавале- рійської дивізії. Своєю чергою росіяни стягнули зві- дусіль сили, а генерал Брусилов доповідав у ставку:
Утрати восьмої армії надто великі. Становище критичне, без подальшого поповнення скоро ні? з ким буде йти у наступ.
Марно виглядав генерал ту поміч за димами, що знімалися над хатами, над обезлюднілими селами та випаленими полями, димами, що затягували весь вид- нокрай. Врешті знекровлені обидві сторони перейшли до позиційного протистояння — і так уже перестрілю- валися вони, рвучи на шмаття безневинну землю, доки не рухнули, не посипалися обидві струхлявілі імперії — Австро-Угорська і Російська.
…Бідні мої Затурці, думав Липинський, одних ева- куювали, вивезли з пожитками куцими у далекі краї, інші самі розбіглися світ за очі від вогненної тої біди, як же непросто буде колись відродитися… А вже у селі став творитися перед війною дух осілого люду, дух українства: потроху твої земляки перестали відчувати себе просто тутешніми…
Снаряди, що падали на переджнивні поля, вулички і домівки Затурців, рвали не тільки землю, вони роз- ривали невидимі ниті спільноти людської, творені впродовж століть, — хтось, може, сюди повернеться, а комусь боляче буде навіть глянути на головешки і попіл на рідному, ще прадідівському отопчищі...
— З усього маєтку, — казав Станіслав, так само невідь-що видивляючись у вікні на віденській вул- ці, — вціліли частково лише стайня і дім. Росіяни винищили половину лісу, австрійці цього не робили не тому, що ліпші, а з вигоди військової, задля маскуван- ня розташованого там свого вояцтва.
А ще брат оповідав, що навіть найвищих врожаїв за багато літ не стачить, аби до життя повернути змарно- вані й зриті поля, угноїти та хімією здобрити їх, бо з дна окопів поверх родючого шару викинуто мертвий ґрунт, заморочливої праці вартує стягнути колючі дроти, що поснували щетинистим павутинням чималенько з семисот тринадцяти гектарів маєтку, — і коштів забракне, і рук людських. Тож Станіслав домовляється з варшавським товариством «Агрінком» про відбудову
тартака, в банку бере кредити, малоземельним селянам землю здає в оренду… Гуральню добре було б відновити, бо від неї лишився один лише котел, та й той простреле- ний. А ще сушарка для хмелю, а ще…
Одні Хами, подумалося В’ячеславові, пустили за вітром мій хутір у Русалівських Чагарах, де не так про зарібок гадалося, як мозолями хотілося ствердити, що на цій землі повноправен лише хлібороб, інші в такій же хамській подобі, вдягнуті незалежно в російську, австрійську або німецьку уніформи, понівечили-сха- мили родинне його гніздо, так довго, з любов’ю та пошануванням до цього куточка землі лаштоване.
