Моксель, або Московія. Книга друга - Білінський Володимир Броніславович (читать лучшие читаемые книги .TXT) 📗
"Східні письменники переказують нам подробиці німої торгівлі, яку Араби провадили з північними народами, особливо з Весю. Німа торгівля, як найперший ступінь розвитку торговельних зносин, замінена пізніше простою меновою торгівлею, коли люди, що вступають у зносини, зустрічаються і взаємно обговорюють ціну товару. Нарешті, третій ступінь розвитку — коли вживаються гроші для торгового обігу. Ібн-Фадлан розповідає, що Руси платили в його час по диргему за одну зелену бусу..." [4, с. 119].
Учений власноручно "загнав цвях" у твердження про те, що "арабські письменники" не відрізняли "Русів від Мерян". Ще й як відрізняли! Вони вели торгівлю з мерею і весю ще в VII столітті. Нижче я наведу слова давнього історика Йордана, де він чітко відокремив мерю навіть від мордви. Не кажучи вже про скіфів.
Не будемо подавати інших прикладів того, як О. С. Уваров "вправлявся" у подібному "возз’єднанні" мерян зі слов’янами. То були голослівні твердження. Ми вже говорили в першій книзі "Країни Моксель" — великоросові абсолютно нічого не варто запустити у свої міркування звичайну брехню. Як правило, він користується раніше запущеною неправдою без роздумів.
Розкопав граф О. С. Уваров тисячі могильних курганів; виявив у них більше двох тисяч монет, у тому числі більше трьохсот, що відносяться до IX—-XII століть; не виявив ні єдиної київської монети за більше ніж і шестисотлітній період мерянській землі (з 980 до 1580 року) — і мов заціпило. Навіть єдиним словом не згадав! Навіщо?!
Між іншим, затятий опонент Уварова — О. А. Спіцин точнісінько так само проігнорував цей факт, нібито його й зовсім не існувало. Скажіть, навіщо московитові доводити якийсь зв’язок Москви з Києвом у IX—XII століттях? Для нього подібне твердження доказів не потребує. Цей "доважок брехні" уже "обґрунтували" попередники. Така логіка російського державника-шовініста.
Настав час поговорити, хоча б коротенько, про західну межу мерянської землі. Тобто про черговий "доважок брехні", запущений Уваровим у свою книгу. Не будемо багато говорити про північні, східні та південні межі мерянських володінь. Бо навіть сам він визнав, що "Мерю оточували із трьох сторін єдиноплемінні з нею фінські народи; Мурома, Мордва, Черемиса й Весь" [4, с. 15].
Гадаю, читачам однаково, де закінчувалася земля мері й починалися землі весі, муроми, мордви, мещери або марі (черемисів). Усі ці племена в IX—XIII століттях були родинними, розмовляли однією мовою і вели однаковий, лісовий спосіб життя.
Однак зверніть увагу на той факт, що світова історія з далеких часів, ще з VI століття, від готського історика Йордана, вже розрізняла фінські племена. Так, Йордан у своїй знаменитій праці "Про походження й діяння готів", розповідаючи про підкорені Германаріхом землі, серед інших відзначив і нам знайомі: "...Готи, Скіфи... Меря. Мордва..." та ще біля десяти інших народів і племен. Наступні арабські історики, такі як Ібн-Фадлан, Ель-Балхі, Ібн-Даст, перебуваючи у Волзькій Булгарії, розрізняли не лише племена, а й також їхній побут, ступінь розвитку, одяг, прикраси тощо. А до кінця XII століття фінські племена почали розрізняти і за релігійними ознаками. Бо ж, прийнявши 922 року іслам. Волзька Булгарія посилено просувала його в мордовські межі. У той же час, до середини XII століття, серед мері й весі з'явилися християнські проповідники, які прийшли в мерянську землю.
Існували у ті часи і різні язичницькі вірування. Що й надало право Вільгельму де Рубруку, який перебував у 1253—1255 роках в імперії Чингісидів, заявити, що північні землі хана Сартака на той час уже розділилися на "Моксель і Мердиніс", які, згідно з його твердженням, розрізнялися, власне, зa релігійними ознаками: одні їли свинину (моксель) і примикали до християнства, хоча у своїй масі щe були язичниками, інші (мердиніс) — примикали до мусульманської релігії (і, природно, свинини не їли).
До речі, і курганні розкопки О. С. Уварова засвідчили, що саме в XII столітті в мерянській землі почали з’являтися перші несміливі ознаки християнства. Хоча повсюдно панувало язичництво. Характерними щодо цього стали розкопки так званих "Ліпицьких битв" 1177 і 1216 років. Про них ми поговоримо нижче. При цьому в мерянських курганах IX—XII століть язичницького періоду були відсутні ознаки інших етносів.
Отож чіткого розмежування земель мері та її сусідів на півночі, сході та півдні не існувало.
Тепер погляньмо, де закінчувалася мерянська земля на заході. Відповімо на запитання: де проходив вододіл (бо ж навіть О. С. Уваров визнав, що головними шляхами сполучення в ті часи були ріки) між мерею й східними слов’янами в IX—XIII століттях? А відповівши на це запитання, встановимо істину.
Ми пам’ятаємо твердження О. С. Уварова (і не лише його), що меря повністю володіла своїми головними ріками і їхніми притоками — Волгою, Окою, Клязьмою, Москвою, Мологою та іншими. А ось як меря рухалася по ріках:
"У такий спосіб Молога, Шексна, Кострома, Меря, Немда, Унжа, Межа з їхніми притоками здебільшого течуть із півночі на південь і впадають у Волгу, в головний водний шлях Мерянських поселенців. Ідучи по Волзі, Меряни піднімалися на північ уздовж приток, проникали в лісові землі північної смуги й засновували поселення іноді але на верхів’ях тих же рік.
Західний край північного рубежу Мерянської землі примикав до Шексни і правого берега Молога" [4, с. 16].
Нам усе ж доведеться заперечити графові О. С. Уварову щодо північно-західної межі мерянській землі. Зазначимо: провівши на карті лінію кордону в цьому місці від Мереново, північніше Торжка, у напрямку села Мералево, до ріки Молога, археолог став суперечити сам собі, своїм словам про примикання мерянської землі до "правого берега Молоти". А якщо згадаємо, що в 1843—1844 роках археолог М. А. Ушаков розкопав кургани на річці Сорогожа Весьєгонського повіту Тверської губернії [на карті позначені цифрою 14), де знайдені мерянські підвіски, спалені тіла й горщики, а також монети кінця X століття, то нам стане зрозуміло, що межа мерянської землі проходила значно північніше. І включала розкопки Вишневолоцького повіту біля річки Волчина (на карті позначені цифрою 15) і розкопки того ж М. А. Ушакова в Устюжському повіті Новгородської губернії по великій Воровицькій дорозі (на карті позначені цифрою 16), де знайдені предмети, цілковито тотожні мерянським, і ті ж східні монети кінця X століття. Тобто на північному заході межа мерянської землі повинна бути значно північніше, за містом Вишній Волочок. Ось такі "дрібниць "забув" урахувати граф О. С. Уваров.
Пропоную подивитися на карту сучасної Калінінської (Тверської) області та зайвий раз переконатися, що ріки Серогожа, Волчина та Іловиця, де велися розкопки, відмежовані від Новгорода Валдайською височиною і входять до басейну річки Молога. Тобто новгородські слов’яни в XII століттях володіли зовсім іншими ріками. І не було зафіксовано необхідності "перетікання" новгородців у мерянську землю. До речі, давні арабські історики, та й сам О. С. Уваров, підтвердили, що фінські племена в той час знищували прибульців. Та й безліч знайдених східних монет виразно свідчать про зв’язок мологських мерян саме з Волзькою Булгарією, а не з Новгородом. Як мовиться, скрізь клин для російської брехні.
Саме Валдайська височина була на заході межею мерянської землі До речі, з Валдайської височини і витікає "Волга, головний водний шлях мерянських поселенців".
Перейдемо до західних мерянських кордонів у Московській губернії. Графові О. С. Уварову не дозволили з цього приводу сказати правду. У сімдесяті роки XIX століття в Російській державі вже лютували слов’янофіли. Велися нескінченні війни з Туреччиною за "слов’янську балканську спадщину". Гіпотеза про "московське слов'янське минуле” приймалася без доказів. Тому цензура й обрізала мерянськую землю по річці Москва. Але якщо уважно читати О. С. Уварова, то переконаємося в облудності визначення "московського мерянського західного кордону". Учений своїми дослідженнями спростував цю неправду. Послухаймо археолога:
