Моксель, або Московія. Книга трейтя - Білінський Володимир Броніславович (книги без регистрации бесплатно полностью TXT) 📗
«Усі списки Історії В. М. Татіщева можна розподілити за двома редакціями, які дуже різняться між собою і складені в різний час» [15, с. 80].
Бачачи цей розгардіяш з «Історією» В. М. Татіщева, Катерина II на початку 1783 року прийняла рішення про сконцентрування у своїх руках усієї праці з «історії держави російської», у тому числі й з продовженням видання «Історії» В. М. Татіщева.
23 лютого 1783 року секретар Катерини II A. B. Олсуф’єв «зажадав від Міллера передачі в Кабінет манускрипту, що йому належить, якнайскоріше» [15, с. 91].
У листі А. В. Олсуф’єв пояснює Г. Ф. Міллеру причину такої вимоги:
«Її Імператорській Величності потрібно, щоби IV частина Російської Історії покійного статського радника п. Татіщева була якнайшвидше, надрукована тут за рахунок кабінету, а подбати про друк уповноважено мене» [14, с. 799].
Лист А. В. Олсуф’єва написаний у спокійному, доброзичливому тоні. Однак у відповіді Г. Ф. Міллера невідомо звідки з’являються такі слова:
«Тепер немає більше жодного сумніву в тому, що Ваше Превосходительство власноручним листом звільняє мене від зобов’язання, за яким жоден аркуш не може без відома Колегії бути переданий будь–кому сторонньому (згаданий манускрипт після вилучення з моєї бібліотеки в архів належить вже власне йому)» [14, с. 801].
Цими словами хочу нагадати читачам про існування не тільки опублікованого листування A. B. Олсуф’єва з Г. Ф. Міллером. Існувало й інше листування. Неопубліковане. Таємне. Саме в тому, таємному листуванні Г. Ф. Міллеру погрожували покаранням «за розголошення хоча б одного аркуша без відома колегії». Московська історіографія завжди любила гратися «в хованки».
Своїм листом Герард Міллер також засвідчив факт вилучення його бібліотеки в державний архів. Примусового вилучення!
Однак пригоди професора цим не закінчилися. З березня до серпня 1783 року в Г. Ф. Міллера вилучають усе, що цікавить імператрицю. А листом від 2 жовтня 1783 року йому наказують відправити в розпорядження імператриці не тільки решту матеріалу, а й його власні копії. Вилучають геть чисто все. Послухаймо:
«Зараз Її Імператорська Величність зволила мені наказати, щоби я з нинішньою ж поштою до Вашого Превосходительства писав, щоби вам нижчеописані книги, у Вашій бібліотеці наявні,… до Височайшого Її Імператорської Величності вжитку якнайшвидше до мене прислати…» [14, с. 802].
Повеління імператриці професорові Міллеру доставив офіцер спецзв’язку і дочекався відповіді. О. О. Шахматов так виклав цей епізод: «…що Міллер і виконав з листом від 10 жовтня 1783 року (a ll жовтня він помер)» [15, с. 91].
Найімовірніше, крім опублікованого листа A. B. Олсуф’єва, існував ще й інший лист. Таємний. Адже недарма відданий владі професор був так вражений тим, що сталося, що тут же й помер. Раптово.
Смерть Г. Ф. Міллера розв’язала руки Катерині II. Професор був посвячений у її численні таємні плани, що стосувалися фальсифікації московської історії. І хоч Г. Ф. Міллер, заступаючи на службу в імперію, дав присягу про нерозголошення таємниць, для імператриці він був особливо небезпечний. По–перше, він був її одноплемінником і мислив з Катериною II одними (німецькими) категоріями. А, по–друге, в 1733–1743 роках він об’їздив Поволжя, Урал і Сибір, вилучаючи старовинні раритети, і, зрозуміло, знав усе підґрунтя російської історії, особливо її золотоординського періоду. А саме трактування цього періоду мала зробити Катерина II.
До речі, зауважте: в тридцяті–шістдесяті роки XVIII століття, у так званий «період історичного міжсезоння» (між Петром І і Катериною II), з’явилася маса вільнодумства, яке ледь не згубило московську історичну брехню. Це праці В. М. Татіщева, М. В. Ломоносова, А. Л. Шлецера, Г. Ф. Міллера, П. Н. Крекшина та ін.
А знаменитий князь М. М. Щербатов дозволив собі припустити «про те: а чи не були Літописи з малюнками підготовлені для навчальних занять з Петром Великим?»
Тобто історик князь М. М. Щербатов відкритим текстом заявив, що Кенігсберзький літописний звід — це звичайна халтура, «підготовлена для навчальних занять». Гадаю, російський князь знав, про що говорив.
Ось чому 4 грудня 1783 року з’явився указ Катерини II про створення «Комісії для складання записок про стародавню історію, переважно Росії» під проводом і наглядом графа А. П. Шувалова». А згодом з’являються декілька указів про запровадження жорсткої цензури і закриття «вільних друкарень».
Все ставилося на своє місце. Інакодумства в імперії бути не могло.
Вже під час «однодумства» і жорсткої цензури в 1792 році видали «третю частину Історії (В. М. Татіщева. — В. Б.), яка відповідає 4–й книзі друкованого видання» [15, с. 90].
Четверта книга (третя частина) «Історії» В. М. Татіщева охоплює період з 1238 до 1462 року. Саме викладом матеріалу, який охоплював татаро–монгольський період (з 1238 до 1462 року), Катерина II встановила правила подачі історії Московії того періоду. Це трактування й оцінка історичних подій 1238–1462 років у Московії панує і в наш час.
Показово: якщо текст «Історії» В. М. Татіщева має багато різних варіантів, то третя частина цієї «Історії» існує в єдиному варіанті. Цим усе сказано!
Перші осмислені сторінки історії Московії, написані В. М. Татіщевим та М. В. Ломоносовим, або зовсім не побачили світ, або дійшли до нас спотвореними.
А далі лавиною пішли катерининські «загальноросійські літописні зводи».
6
Працюючи у 2003–2004 роках над підготовкою до видання моєї книги «Відкриття Великоросії», редакція «Діокора» запросила консультанта—історика Бориса Івановича Яценка, одного з кращих фахівців із вивчення Давньої Русі. Професор уважно прочитав перше, повне видання книги «Країна Моксель» і підготовлений до друку скорочений варіант цієї книги під назвою «Відкриття Великоросії». У присутності редакторів видання ми мали з Борисом Івановичем дві тривалі розмови на тему книги.
Професор Яценко справив на мене враження як геніальний фахівець з тематики «Слова о полку Ігоревім». Я насолоджувався його викладом тексту, поясненням подій давнього часу, ходом думки вченого. Згодом, після видання книги, ми вже із власної ініціативи мали декілька добрих зустрічей. Він подарував мені свою книгу «Слово
ополку Ігоревім» та його доба», яку я перечитую постійно, насолоджуючись логікою мислення автора та геніальним текстом.
Під час однієї з наших зустрічей я звернув увагу Бориса Івановича Яценка на парадоксальний момент, що стосується написання «Слова». Автором геніального твору є великий патріот Русі, який пережив погром Києва та осквернення його святинь Андрієм Боголюбським 1169 року. Саме через це, на мою думку, слов’янський літописець–патріот не міг воздавати хвалу ростово–суздальському князеві фінської землі. Людина, яка написала «Слово о полку Ігоревім», безсумнівно, належала до слов’янського етносу. Це був патріот свого народу і він достеменно знав, що «Залешанська земля» в 1185 році була заселена фінськими племенами. Люди «Залешанської землі» та їхні князі були чужими для слов’янського етносу київської землі. Вони були неприхованими ворогами. Навіть стародавні літописи свідчать про те. В жодному старовинному літописі ростово–суздальська земля в X, XI, XII, XIII, XIV, XV століттях не називалася Руссю.
У своєму знаменитому листуванні з російським професором Михайлом Петровичем Погодіним наш великий земляк, перший ректор Київського університету, професор Михайло Олександрович Максимович ще в 1837 році довів до відома московських ура–патріотів незаперечну істину. Послухаймо і запам’ятаймо:
«Ще Карамзін зауважив за нашими літописами, що Руссю, або Руською землею вг старовину у нас називається… Київська, або Південна Русь. Думку про перехід і поширення на північні області Руського імені з нашого Київського півдня започаткував Чеботарьов; але систематично її розвинув у своїй школі Каченовський» [1, с. 57].
