Моксель, або Московія. Книга трейтя - Білінський Володимир Броніславович (книги без регистрации бесплатно полностью TXT) 📗
Велетенська, відверто нахабна московська фальсифікація цілковито заполонила фактологічне поле як української, так і російської історії. Якщо ми розгорнемо будь–яке вітчизняне наукове джерело, що описує події ІХ–ХІV століть, ми ніколи не знайдемо подібного «західного» одягу на русичах–українцях чи на московитах–фінах. Тут навіть нема про що говорити.
Звертаю увагу: академік Н. П. Кондаков особливо підкреслив, що подібний німецький одяг дуже характерний для «останньої частини рукопису». І це зрозуміло, адже стосується того періоду «літописного зводу», коли на його сторінках уперше з’являється матеріал про ростово–суздальську землю і її князів. Ось чому німецькі художники початку XVIII століття, які малювали мініатюри у літописі, подали їх «особливо реалістично». По–перше, вони абсолютно не мали ні найменшого поняття про одяг жителів тієї землі; по–друге, бачачи Петра І і московитів тих часів у європейському одязі, вони, цілком зрозуміло, думали, що й у давнину існувала така схожість. А оскільки належало намалювати кількасот мініатюр, то, звичайно, було використано готове німецьке першоджерело — «судебник під назвою «Sashsenspiel».
До речі, якщо поглянути на німецькі мініатюри, можна побачити їх величезну подібність до кольорових мініатюр Кенігсберзького літопису. На це звернув увагу навіть я, непрофесіонал.
Якщо ж подивимося на картину А. П. Рябушкіна «Московська вулиця XVII століття у святковий день», то побачимо й одяг московитів тих часів, і болото вище колін на вулиці, де «західні сукні з довгими шлейфами» —недоречні. А про блакитну й рожеву спідню білизну жінки ростово–суздальської землі до часів Петра І навіть не знали. Тим більше, не показували її, оголюючи груди. Повна нісенітниця.
Але, шановні читачі, у вас не повинна складатися думка, що у давній Київській державі (Русі) взагалі не існувало книг, літописів і т. ін.
Існували! І навіть дуже багато. Але вони всі були вивезені в дику Московію у XVIII столітті. Примусово! Ми вже говорили, навіщо московська влада це зробила.
Навіть оригінал великого творіння київського монаха Нестора Катерина II тримала у своїх руках. І це засвідчила історія. Ось чому професор О. О. Шахматов, вивчаючи підробки Катерини II і Петра І, змушений був визнати:
«Я заперечую саму можливість того, що Нестор знав літописну оповідь у тому її вигляді, у якому вона дійшла до нас…» [27, с. 64].
Запам’ятайте ці слова! В російській історіографії ніхто не зумів їх заперечити.
Перед вами історична правда про московську брехню.
5
Першим, хто написав російську історію, став Андрій Іванович Лизлов зі своєю «Скіфською історією». Оскільки ми багато говорили про цю книгу, немає сенсу повторюватися. Хто має бажання відновити в пам’яті матеріал, може звернутися до другої книги «Країна Моксель» (частина друга, розділ перший).
Пригадаю читачам: навіть сама побудова «Скіфської історії» свідчить про кровну державну спорідненість Московії з Казанським, Астраханським та Кримським царствами. Адже у книзі йдеться саме про ці царства, їхню взаємозалежність та їхні династії. А підсумковою частиною книги став розділ «Двір Цесаря турецького».
Весь контекст історії Московії зосереджений на з’ясуванні взаємовідносин між династіями тюркського етносу.
Звичайно, ще з часів Івана Грозного було поставлено завдання породичати московську царську династію з давніми — візантійськими та римськими. Було висунуто міфічне завдання побудови «третього Риму». А згідно з державною ідеологією Візантійської імперії влада кесаря і влада церкви повинні перебувати у «симфонії», спиратися одна на одну. Ось чому фальшування російської історії відбувалося одночасно і по церковній, і по державній лініях. Церква й держава і в наш час при відстоюванні інтересів московського шовінізму виступають заодно.
І друге, на що хочу звернути увагу читачів, — цілковита відсутність у А. І. Лизлова відомостей про так звані «загальноросійські літописні зводи». Переривши сотні церковних сховищ і навіть саму патріаршу Ризницю, він ніде не знайшов жодного літописного зводу. Він уявлення не мав про їх існування.
До речі, в XVII столітті про існування так званих «загальноросійських літописних зводів» і навіть «Повісті минулих літ» Нестора нічого не знав і Київський митрополит Петро Могила — найбільший знавець, поціновувач старовинної літератури. Послухаймо слова В. М. Татіщева, передані професором Нілом Поповим:
«Петру Могилі, митрополитові київському, яко великому шанувальнику збирання старожитностей… Несторів літопис незнаний був…» [14, с. 455].
Отже, «Повість минулих літ» у такій редакції, яку згодом опублікували в часи Петра І, Київський митрополит Петро Могила не знав. А жив Петро Могила в 1597–1647 роках.
Ось чому академік О. О. Шахматов зробив свій знаменитий висновок.
Брехала Москва по–крупному.
Російська державна влада та її вчена спільнота досі не вважають А. І. Лизлова першим російським істориком. І це недарма. їм не вдалося переписати «Скіфську історію». Хоч і дещо підпсована, вона дійшла до нас у своєму природному вигляді.
Тому першим російським істориком вважається Василь Микитович Татіщев (1686–1750). Послухаймо:
«Заняття російською історією зайняли в нього ціле життя; і зрозуміло чому: Татіщев був першим російським ученим, який звертав свою увагу на неї» [14, с. 444].
Праця В. М. Татіщева була цілком підконтрольною російській владі, надрукована після найжорсткішої цензури уже в часи Катерини II. Ось чому московити вважають В. М. Татіщева своїм першим істориком: влада зводила дати на це дозвіл.
«Історія Російська від найдавніших часів» В. М. Татіщева має довгий, досить туманний шлях. Її не сприймала у XVIII столітті ні російська влада, ні російська шовіністична громадськість. І це не мої довільні вигадки. Послухаймо професора П. Г. Буткова (1775–1857). Він зазначав, що не слід особливо зважати на суперечності, які часто трапляються між текстом та примітками Татіщева, адже той «виданий не з втраченого оригіналу, а з досить недоладного і навіть поганого списку, одного з тих, що ходили по руках майже 30 років» [14, с. 458].
До того часу, коли В. М. Татіщев почав працювати над своєю «Історією», у російській науці вже панував так званий Кенігсберзький літописний звід Петра І. Звичайно, що вся державна машина Московії жорстоко обрубувала будь–яку історичну думку, яка суперечила «Петровому першоджерелу». І так тривало довгих 50 років, доки Катерина II не встановила правил подання історичного матеріалу подальшого часу (1200–1700 роки).
В. М. Татіщев помер 26 липня 1750 року (за старим стилем).
«Останні роки свого життя Татіщев провів у підмосковному сільці Болдино Клинського повіту, серед звичайних занять російською історією та географією. Він був під судом; при ньому для сторожі були солдати сенатської роти…» [14, с. 527].
Останні роки життя В. М. Татіщев перебував під домашнім арештом. Очевидно, що жоден написаний ним папірець не побачив світу без царської цензури. До речі, після смерті В. М. Татіщева всі його архіви було вилучено й за описом відправлено до імператорської канцелярії. Послухаймо свідчення:
«Разом із каталогом Татіщевської бібліотеки збереглася і така розписка: “Реєстр книг російського літописця, складений покійним таємним радником паном Татіщевим. 1. Частина перша про писемні старожитності слов’ян. 2. Частина друга про початок руської землі і про перше володарювання. 3. Примітки до другої частини. 4. Частина четверта стародавнього літопису руського. 5. Книга новий літопис. — В кімнату його превосходительства Івана Івановича Шувалова вищезазначене число книг отримав лейб–гвардії ізмайловського полку сержант Олександр Гур’єв”» [15, с. 92].
Згідно з дослідженням О. О. Шахматова, після смерті В. М. Татіщева його син передав усі батькові папери баронові Черкасову, який завідував імператорським кабінетом, та І. І. Шувалову, камер–юнкеру імператорського двору.
