Шовковий шнурок - Малик Владимир Кириллович (читать книги полные .txt) 📗

— Старі господарі не повернуться?

— Хай повертаються. Ми тільки раді будемо. Землі усім вистачить.

Внизу, на рівному широкому майдані, десяток чи два теслярів трудилися біля якоїсь незвичайної будови. Помітивши здивовано-запитальний погляд Арсена, Палій сказав:

— Це буде церква. Маленька, простенька, але своя… [29]  На горі збереглося приміщення костьолу — можна було б переобладнати, однак люди заявили, що й ногою не ступлять через його поріг. От і будуємо. Бо треба. І причащатися, і вінчатися, і сповідатися. Збудуємо — тоді і я обвінчаюся тут з Феодосією.

— А вона вас кохає, батьку, — сказав Арсен. — Невже ви самі не бачите?

Палій обняв Арсена за плечі.

— Голубе мій, чому не бачу? Звичайно, бачу. І відповідаю їй любов'ю. Прийде час — і ми поберемося. Отож прибувай швидше додому, щоб потрапив на весілля!

— Довгий ще у мене шлях, батьку. Спочатку — до Варшави, а потім — на Дунай, можливо, під самий Відень.

— Довгий і небезпечний.

— Так, я не їхав би туди… Але ж там Златка жде на мене, сподівається, що визволю.

Палій зупинився перед ворітьми, виплетеними зі свіжої лози.

— Ось тут живе твоя мати з дідусем. А ото, поряд, Роман зі Стехою.

— Роман зі Стехою? Хіба вони вже побралися?

— Так. Своя сім'я — своя хата. Що може бути кращого? Хатина, правда, миршавенька, але ж вони молоді — обживуться і поставлять згодом нову. А місце — рай, та й годі! Город рівний, низинний, за ним — левада, луг. А далі — Унава. Хочеш — розводь гусей, качок. Хочеш — рибу лови… Я теж поселився б тут.

Видно було, що Палій закоханий у ці справді гарні місця. Але Арсен слухав його неуважно. Через тин він побачив знайому маленьку постать у свитині й сірій домотканій хустці. Мати!

Серце його шалено забилося, ладне випурхнути з грудей, а ноги враз оніміли, мов приросли до землі Хотів бігти — і не міг. Тільки дивився невідривне завороженим поглядом. Матиі Маленька, трохи згорблена, буденна, як завжди. У свитині, якій, здається, не буде зносу, у сірій вовняній хустці і старих шкарубких шкарбанах. Вона стояла біля відчинених дверей хліва і поїла з цеберця невелику попелясту теличку. Теличка міцно упиралася ногами в землю, витягувала шию і штурляла мордою цеберце, цмулячи смачне пійло. А материна рука гладила її по шиї й за вухами, мов дитину.

— Мамо! — прошепотів Арсен і відчув, як гострий щем охопив серце. — Мамо! — вдруге покликав Арсен, і на цей раз голос його прозвучав хоч і хрипко, але досить гучно.

Мати підвела голову.

І раптом цеберце випорснуло з її рук, пійло розлилося по землі.

— Арсене! Синочку!

Вона швидко, як тільки могла, метнулася до воріт.

Арсен випередив її і зустрів посеред двору. Притис до грудей. Цілував її холодні, огрубілі від щоденної роботи руки і шепотів слова розради, щоб вона не плакала.

Мати витерла краєчком хустки мокрі очі, подивилася на сина знизу вгору.

— Сам?

— Сам, — тихо відповів Арсен.

— Бідний мій, коли ж тобі, як іншим, усміхнеться доля? Коли перестанеш поневірятися, блукати по світу?

— Зараз, мамо, на нашій землі ні в кого немає долі. Одна недоля веселиться… То хіба ж. я можу сидіти у запічку? Комусь же треба з цією недолею поборотися!

Звенигориха охопила руками Арсенову голову, притягла до себе, поцілувала в лоб.

— Бідна моя голівонько! — І сумно усміхнулася до Палія, що стояв осторонь і задумливо спостерігав цю сцену.

Почувся крик. Із сусіднього двору, простоволоса, з розмаяною пшеничною косою, бігла Стеха. За нею поспішав Роман. Від ганку, світячи рожевою лисиною, дрібуляв дідусь Онопрій, а за ним повагом наближався Якуб. Арсен переходив з рук у руки. Радощів — хоч відбавляй. Для повноти щастя не вистачало одної Златки…

Коли вляглися перші бурхливі почуття, зайшли до хати. Вона була невелика, на дві половини через сіни. Чисто вибілена, натоплена, пахла чебрецем, сушеними грибами, кислицями та жолудями.

Мати кинулася зразу до печі, щоб зготувати щось нехитре на обід, але Арсен зупинив її.

— Не треба, мамо. Пообідав щойно у полковника. А от баняк або й два гарячої води, щоб помитися після дороги, не завадили б.

Мати почала розпалювати у печі, а сама прислухалася до ризмов. Говорив більше Арсен. Розповів про свої пригоди, про Златку, про Ненка, про нову війну, яку готує султан і яка, хоч і спрямована своїм вістрям на захід, смертоносним крилом може зачепити й Україну, а наприкінці сказав, що додому він завернув зовсім ненадовго — на одну ніч, бо завтра вранці має знову їхати.

Мати зблідла, випустила з рук рогача, в її очах заіскрилися сльози.

— Ой лишенько! Куди?.. Не встиг на поріг ступити, та вже й знову поспішаєш у дорогу! Арсенчику, синочку мій дорогий, скільки років ти отак поневіряєшся по світу! Хоча б трохи спочив дома… Щоб я надивилася на тебе, кровиночко моя рідна!

Арсен підійшов до матері, обняв, притиснув її посріблену голову до грудей.

— Не плачте, мамо! Прийде час — вернуся назавжди. Тоді вже ніколи не покину вас, голубонько моя сива! А зараз — мушу…

— Знову в Туреччину? — крізь сльози спитала мати.

– І в Туреччину, і в інші краї, — ухилився від прямої відповіді Арсен. — На цей раз повинен повернутися із Златкою.

— Дай боже тобі щастя, безталанна моя голівонько! — І мати, ридаючи, поцілувала Арсена в буйну, давно не стрижену чуприну. Потім, легенько відсторонивши його від себе, втерла хустиною заплакані очі й сказала:- А тепер не заважатиму вам — гоцоріть…

Цілий вечір у теплій хаті не стихали розмови. І коли б не нагадування Стехи, що Арсенові треба відпочити, ніхто б до ранку не склепив очей.

Лише опівночі Арсен скупався, поголився, залишивши невеличкі темні вуса, перевдягнувся у чисту Романову білизну і ліг спати. А вже зі сходом сонця був на ногах.

Нагодований і почищений кінь тихо іржав біля ганку, б'ючи копитом, ніби відчував нову далеку дорогу, а дідусь Онопрій з Якубом приторочували до сідла сакви [30] і сумно дивилися на свого улюбленця, який саме прощався з матір'ю. Посеред двору стояли Палій з Феодосією, Роман зі Стехою та Іваник із Зінькою. Всі були зажурені. Коли-то вони знову побачать його?

Вийшли за ворота. Арсен востаннє вклонився, і Роман передав. йому повід коня. Але тут Палій поклав козакові на плече руку.

— Не поспішай! Я проведу тебе якусь хвилину… Всім було ясно, що полковник хоче поговорити з Арсеном наодинці, тому залишилися стояти біля двору, а вони вдвох поволі пішли вздовж вулиці. Вороний кінь легко ступав позаду, скошуючи чорне око на зграю гайвороння, що з криком знялося в леваді над вербами.

— Отже, до Львова? — спитав Палій, повертаючи поза церквою на захід.

— Так, до Львова… Спочатку розшукаю пана Мартина і з ним поїду до короля. Спихальський знає Варшаву, а також знайомий з багатьма шляхтичами, — тож допоможе мені…

— Було б непогано, коли б ти видав себе теж за якогось шляхтича, — сказав Палій. — Чи польського, чи українського, але шляхтича. Тоді мав би вільніший доступ до панів-можновладців. Бо сам знаєш, яким чортом дивляться вони на козака.

Арсен засміявся.

— Ну, за цим діло не стане. Назвуся, приміром, Анджеєм Комарницьким… Чим не по-шляхетному звучить? Я єстем пан Анджей Комарницький. Непогано придумано?

— Зовсім непогано. — Палій засміявся теж і, подлубавшись у кишені, дістав невеликий гаманець. — А якщо до цього імені додаси ще й капшук зі злотими, тоді можеш бути впевнений, що перед тобою відчиняться не тільки двері шинків і палаців, а й відкриються серця їхніх господарів…

— Що ви, батьку! — вигукнув Арсен. — Ви тут, у Фастові, самі живете надголодь. Краще купіть на «ці гроші зерна для посіву або кілька добрих корів для розплоду, бо материна теличка не скоро стане тільною коровою…

— За нас не турбуйся! Ми тут гуртом проживемо якось. А в тебе — далека дорога: гроші знадобляться. Та й не мої вони, а казенні. З нашої полкової каси. Бери — і не переч!