Князь Кий - Малик Владимир Кириллович (мир бесплатных книг TXT) 📗
— Я так і зроблю, матусю. Але ж як я дізнаюся потім, що намислив каган?
— Домовся з Креком, щоб повернувся і сповістив тебе про його наміри. Назнач йому час, місце зустрічі…
— Розумнесенька моя! — вигукнув Чорний Вепр радісно і, пригорнувшись, поцілував матір у голову.
Не спав у цю ніч також гунн Крек. Ще звечора обмацав усю яму і пересвідчився, що без сторонньої допомоги вибратися з неї не зможе. Тепер він мовчки скоцюрбився в кутку й задумливо пощипував свою ріденьку бороду.
Іноді підводив голову догори і довго дивився на шматочок темного неба, де мерехтіли дрібненькі, як мак, зірочки, і тоді з його пересохлого горла виривався глухий болісний стогін, схожий на клекіт степового беркута. Крек знав, що це остання в його житті ніч, що ранок принесе нестерпні муки і смерть…
Раптом його чутке вухо вловило якийсь неясний шурхіт.
Він схопився на ноги.
Шурхіт посилився, і через мить поруч з ним у яму опустилася дебела сукувата жердина. Потім долинув шепіт:
— Креку, вилазь! Я врятую тебе!
«О великий Тенгріхане, невже ти почув молитву і благання бідного нікчемного гунна і послав полянського княжича, щоб він висвободив мене з цієї сирої холодної ями? Адже це голос Чорного Вепра!»
— Ну ж, вилазь! Швидше! — линуло згори.
Крек ще раз у думці попросив Тенгріхана врятувати його і захистити від недобрих людей і злих духів, а потім спритно подерся по жердині нагору. Там міцна рука підхопила його і допомогла стати на землю.
— Я княжич Чорний Вепр, — почувся знайомий шепіт. — Я внук Аттіли і племінник кагана Ернака…
— О боги! — вирвалось в ошелешеного гунна.
— Я приготував тобі найкращого коня, торбу з харчами і зброю, щоб було чим відбиватися від хижих звірів чи переслідувачів… Мчи прямо до кагана і вручи йому цей талісман, щоб він здогадався, чий ти посланець, — і Чорний Вепр вклав гуннові в руку материн амулет. — Скажеш — від твоєї сестри, полянської княгині Чернети, і твого племінника, княжича Чорного Вепра… Зрозумів?
— Зрозумів…
— Ти народився під щасливою зорею: я врятував тебе від смерті, а каган Ернак нагородить тебе за добрі вісті.
— Що я маю переказати каганові?
— Слухай уважно!..
І Чорний Вепр, нахилившись до самого вуха гунна, почав тихо, але настійливо втовкмачувати йому все, що він має сказати Ернакові, а той на знак згоди мовчки, не перепитуючи, кивав головою.
ГНІВ ПЕРУНА
Втечу полоненого виявили зразу після ранкової учти, коли до князя прибіг украй переляканий челядник.
— Князю, утік гунн! — вигукнув він.
Звістка вразила всіх, мов грім.
Князь спохмурнів. Гнівно затіпалася його біла скуйовджена борода.
— Кажи толком — як він зумів утекти? Де ж був дворовий сторож?
Челядник розгублено здвигнув плечима.
— Виліз із ями… А як — хтозна… Не інакше — нечиста сила допомогла… Задушив сторожа Одлигу і затягнув у повіть… А там, у яслах, притрусив соломою — ледве знайшли оце… Вивів за ворота коня, так, що й жоден пес не гавкнув, — і тільки його й виділи!..
У старого князя одвисла нижня щелепа — він не міг уторопати, як гунн виліз із ями.
— Справді, нечиста сила… Чаклун якийсь! — прошамкотів зі страхом.
— Отче, ми наздоженемо його! — першим отямився Чорний Вепр.
— Пізно, мабуть, — князь скрушно похитав головою. — Далеко він уже! Не наздоженеш!..
— А все ж погнатися можна, — підхопився і Радогаст. — Дозволь, отче! У втікача все може трапитися: зіб'ється з дороги, кінь закривіє чи сам заслабне — от і наздоженемо!
— Гаразд, їдьте, — погодився князь. — Та стережіться, бо той нечистий дух може наврочити або перекинутись вовкулакою…
— Ми заговір знаємо, — сказав Радогаст. Тур з отроками теж підвівся.
— Тоді й ми — в путь!.. Допоможемо княжичам… Ніхто краще за Кия не відшукає слід… Прощай, князю! Бувай здоровий!.. Бо ми вже зі степу — наздоженемо гунна чи ні — повернемо прямо додому…
— Їдьте — і хай вам щастить! — тихо промовив князь і, обнявши старійшину, просльозився. — Не знаю, чи побачимося ми ще раз, друже. Такий немічний став я останнім часом.
— Побачимося! Ще потопчемо трохи рясту, князю! — підбадьорив його Тур, хоча, бачачи, як заточується той на тонких, мов диби, ногах, і сам не вірив у те, що казав.
— Ее, де там! — махнув безнадійно рукою князь і вже сердито додав: — Ідіть! Не гайтеся!
Збиралися недовго. Челядники осідлали коней, приторочили до сідел торбини з їжею. Півтора десятка дружинників, що теж мали їхати в погоню, вже стояли напоготові біля воріт. Щек і Хорив приєдналися до них.
Тим часом обидва княжичі й Тур з Києм пішли оглядати яму.
Яма була глибока, стара, з порослими травою та мохом краями. Довкола неї лежали купи сміття, сухого хворосту та соломи, в якій греблися кури та рилися свині.
— Нічого ми тут не знайдемо, — розсердився Радогаст. — Одне ясно: без допомоги нечистої сили гунн вилізти не міг!
— Справді, без допомоги лісовика, дідька чи якоїсь іншої нечистої сили з ями не вилізеш, — погодився Чорний Вепр. — Якщо тільки сам гунн не чаклун чи вовкулака…
Тим часом, поки княжичі обмінювалися цими словами, Кий заглянув у яму. Око в нього було чіпке й гостре. На смітнику, де все стоптано, перегребено і перерито, знайти щось варте уваги не просто. А ось внизу…
На сирому глинистому дні ями, вкритому цвіллю й мохом, він зразу помітив невелику свіжу вм'ятину… Ого! Тут щось є! Мовби хто сильно дзьобнув загостреним кілком… А зверху, понад краєм, обвалена земля… Отже…
— Гадаю, тут обійшлося без нечистої сили… Гляньте на ці сліди! Чи не свідчать вони про те, що гунн виліз по жердині, яку хтось опустив йому в яму? — промовив замислено, а, глянувши на купу дров під повіттю, скрикнув: — Та ось і вона! Дивіться!
Міцна довга сукувата жердина лежала зверху. На її товщому, навкіс зрубаному кінці жовтіли крупинки засохлої глини.
Це було так несподівано і разом з тим так переконливо, що всі якийсь час стояли мовчки. Радогаст хмурив рудуваті брови і морщив лоба, намагаючись до кінця збагнути обставини, що по-новому пояснювали втечу гунна. Тур захоплено дивився на сина, відчуваючи гордість за його розум і кмітливість. А Чорний Вепр, кинувши бистрий погляд на сліди, полишені його нічною пригодою, раптом ударив себе кулаком у груди і голосно вигукнув:
— Хай мене Перун поб'є, якщо все було не так, як каже Кий! Жердина в глині, на дні ями слід від її гострого кінця, земля по краях обрушена… Тільки хто ж це міг зробити? Невже хтось із робучичів? У нас є кілька полонених акацирів — це діло їхніх рук! Повернемося — допитаємо всіх! А тепер не гаймо часу — в путь, у путь! Наздоженемо негідника — і він усе розповість!
Кий пильно вдивлявся в його обличчя, поки він говорив, і йому здалося, що княжич чимось збентежений і намагається приховати це збентеження. Звичайно, коли б не розмова, нічого Кий зараз не помітив би, а та розмова застряла в його голові, як колючка в підошві, і тепер змушувала ставитися до княжича упереджено. «Гм, невже він допоміг гуннові втекти? Невже гуннська кров так заговорила в ньому, що він пішов на пряму зраду свого племені? Чи мені тільки здається? Справді, полонені акацири, родичі гуннів, могли допомогти своєму одноплемінникові вибратися з ями, а він уже сам і сторожа задушив, і коня вивів зі стайні…»
Однак Чорний Вепр був незворушний. Ніщо, окрім голосу, не видавало його схвильованості, і Кий засумнівався. «Дідько його знає, — подумав. — Не піймав — не кажи, що злодій!»
Тут Чорного Вепра підтримав Радогаст.
— Так, час не жде — рушаймо!
Вони швидко пішли до воріт, сіли на коней — і невеликий загін вирушив у путь.
Слід легко знайшли на вогкому замуленому березі Росі. Гунн уплав перебрався через річку і якийсь час їхав по горбовистому узвишшю понад Дніпром, а потім почав забирати праворуч і незабаром помчав прямо на південь.
