Бора - Вдовиченко Галина (книги серия книги читать бесплатно полностью .TXT) 📗
(«Та невже я так ходжу?» — кожного разу вставляє у цьому місці Бора.) Покрутивши стегнами, Божка зупиняє хід на місці, з її обличчя сходить усмішка, вона роздивляється навсібіч, хмуриться і каже низьким голосом: «Чи немає у вас інших кімнат? Ця мені не підходить! Ну що це: сходи (робить зневажливий жест правою рукою). Прохідний двір!» У цьому місці театр одного актора щоразу вдається до деяких імпровізацій, стрімко підбираючись до кульмінаційного моменту. «Що? — обурено вигукує Божка. — Що ви сказали?!» — і миттєво переключається на схвильований дискант: «Я! Сказала! Що Іван Іванович зможе тут зупинитись!» Вираз обличчя артистки знову змінюється, і вона розважливо додає низьким голосом: «Якщо зійдемось у ціні…»
Їй вдається у блискавичному темпі міняти маски, різними голосами, у різному темпі та з різним виразом обличчя: «Тут вам не готель! І не цеє! Не мебльовані кімнати!» — «Боро, ти не зрозуміла!» — «У мене… гроші є…» — «Що ви собі дозволяєте?» — «Я не хочу безкоштовно». — «Лідко!» — «Боро!» — «Ну добре, шановні, я згоден на цю кімнату. Двісті гривень за тиждень, включно із зміною постільної білизни та вранішньою кавою. І ні гривнею більше».
Вперше цю Божчину моновиставу глядачі побачили того ж вечора, вже після з’ясування, що й до чого і хто що мав на увазі.
— Отже, я ваш гість, — зрозумів нарешті Іван Іванович. — Вибачте! Я ж вирішив, що мене везуть подивитись житло, яке я винайму на кілька днів. Ще раз прошу вибачити…
Банячок каші, звареної для гостя, розділили на усіх, — призабутий запах гречки з молоком вирішив за усіх питання, що на вечерю. Коли дійшло до чаю, Божка раптом пурхнула, прикривши долонею рота, розреготалась, встала і вперше видала, сама-одна в усіх ролях, сценку «Знайомство з Іваном Івановичем».
Засиділись так, що Божка знову залишилась. Лідка, здивувавшись, як швидко збіг час, по телефону перевірила у дітей уроки і таки подалася до Стрия — їй додому година їзди.
Бора розкладала на кухні по поличках чистий посуд, прислухаючись до звуків з вітальні — Божка з Іваном Івановичем щось жваво обговорювали.
— …не у буквальному сенсі, — перші слова, які добре почула Бора, повертаючись до кімнати з каміном.
Іван Іванович зробив паузу, посмикуючи себе за кудлату брову, і повів далі:
— Не в сенсі — катастрофа, метеоритний дощ чи війна, ні. Принаймні я так думаю. Але це, безумовно, буде суд світу цьому, як казав Матвій. Година спокуси, щоб випробувати тих, хто живе на землі. Кожному доведеться замислитись над тим, у чому полягає його особистий ratio vivendi.
Божка примружилась.
— Сенс життя, — переклав Іван Іванович з латини.
— Боро, чуєте? — Божка сиділа, обпершись руками на стіл, колінами — у крісло. — Чуєте? Іван Іванович каже, що буде другий всесвітній потоп.
— Не так буквально. Я кажу, що на початку ХХІ століття на людство чекає велике випробування. Друге за масштабністю після всесвітнього потопу. Але ж це не новина.
Божка виразно скосила погляд на Бору. Бора не відреагувала.
— Хоча і перший потоп теж був не стільки природним катаклізмом, скільки явищем морального рівня. Загинули ті, хто вбили свої душі, хто був причетний до руйнування світової гармонії, — Іван Іванович смикнув себе за брову і забрав руку, ніби згадав, що це погана звичка.
— Усі ж тоді практично загинули! — Божка поміняла позу, спустивши ноги під стіл. — Виходить, усі знищили свої душі?
— Окрім Ноя та його сім’ї! — підняв палець вгору Іван Іванович. — Люди надто довго випробовували терпіння вищої сили.
— Ну не знаю… А може, тепер кінець світу означатиме щось зовсім інше… — озвалась Божка.
— У сенсі? — рука Івана Івановича знову потяглась до брови.
— Наприклад, покарання втратою чогось дуже важливого та звичного, без чого більшість людей вже не уявляють свого життя…
— Скажімо, мобільного зв’язку? — уточнив Іван Іванович.
— Або Інтернету, — підказала Божка. — Це ж тоді буде все, гаси світло! Повний хаос та всесвітня безпорадність.
— Ні. На такий подарунок людство не заслуговує, — відказав Іван Іванович. — Це не кара.
— А Бора книжку про це пише… Нічого, що я про це кажу? — озирнулась на Бору.
— Непогано було б спочатку дозволу запитати, — озвалась нарешті Бора.
— Ну ви ж усе одно з Іваном Івановичем на цю тему вийдете, то для чого усі ці проміжні етапи?
Іван Іванович зберігає делікатне мовчання.
— Ну це ж казки, про всесвітній потоп! — повертається до теми Божка, струсонувши волоссям. Дві жабки-заколки зі стукотом летять на стіл.
— Які ж це казки? — мало не ображається Іван Іванович. — Неповних дванадцять тисяч років тому на землі стався глобальний катаклізм. Про це свідчать усі священні писання світу, в тому числі Біблія. І наука має докази цьому. Геологічні. Після нового глобального потрясіння почнуться нові часи.
— Іване Івановичу, — каже Бора, — а ви хто у минулому? Чим ви займалися?
— Латину в медучилищі викладав. І за покликом душі — в гімназії факультатив з історії живопису. Улюблена тема: художники-примітивісти. А потім почалися скорочення… І я пішов на пенсію.
Дрова у каміні дзвінко вистрілюють, ніби хтось у куті кімнати зламав суху гілку.
— А ви цього катаклізму боїтеся? — не відступається Божка.
— Я? — здивовано каже Іван Іванович. І починає сміятися. — O sancta simplicitas! — у нього навіть сльози виступають на очах. — «О свята простота!»
Божка й собі усміхається, трохи здивовано: що, мовляв, такого смішного сказала? Поправляє напівзруйновану зачіску. Бора мовчить.
— Я… — Іван Іванович витягує з кишені білосніжний носовичок і витирає очі. — Я, дівчата, цього іспиту не складу. Я його вже успішно завалив. Хоч бійся, хоч не бійся.
Вночі Бора чує, як внизу крутиться Іван Іванович, як ледь чутно судомно переводить дух, підхоплюється, човгає на кухню, а повернувшись — чути рипіння канапи — завмирає. Сидить, мабуть. Довго-довго сидить нерухомий.
Про те, що привело його у цей дім, вони того вечора навіть не згадували.
У розпал ранкових зборів Божці вдається ще й по телефону теревенити — метушиться у своїй кімнаті з мобілкою біля вуха. Бора ловить уривки фраз, дивуючись, які беззмістовні розмови може вести розумничка Божка, коли думає, що її ніхто, окрім співрозмовниці, не чує.
— Давай, давай, — пирскає Божка. — Що нє? Що нє? Усі умови виконано. Ну і ти сама ж перевірила, усе чесно.
Бора щойно піднялася до себе — шукає флешку, вона десь тут могла випасти, біля столика із ноутбуком. Їй добре чути, як з-за прочинених дверей Божка під’юджує товаришку:
— Ага. Не викручуйся тепер!
Бора стає на коліна, зазирає під канапу і бачить свою флешку — онде куди вона залетіла. Чим би її звідти дістати?
Регіт з сусідньої кімнати.
— Ну, а ти тіпа не перевірила! Ти ж перевірила! Не вірила — й перевірила.
Як часом по-дурному виглядають збоку чужі розмови, матінко рідна… Бора бере зі столу журнал та підсуває його під диван: трошки бракує, аби дотягнутись до флешки.
— Все! Розмови закінчено, — переходить у наступ Божка, у неї щось падає на підлогу з глухим звуком, мабуть, підручник або мобільник — ні не мобільник, бо розмова триває: — Сказано було: двічі переночувати деінде. Я виграла. Два рази, і не вдома, і не у бабці. Ти мені тепер винна бажання. За першої ж вимоги виконуєш. Проспорила, то визнай програш!
Борі нарешті вдається підчепити флешку кутом журналу, вона виштовхує її, підбирає і, затиснувши у долоні, спускається сходами донизу, намагаючись ступати тихіше. З вікна долішньої кімнати їй видно, як Іван Іванович, прогулюючись у саду, видивляється щось у заростях барвінку під стіною.
— Боро! — чути через кілька хвилин Божчин голос з передпокою. — Боро, я йду!
— Щасливо! — відгукується Бора з кухні.
— Мене що, ніхто й проводжати не вийде? — не заспокоюється Божка.
— У мене молоко на плиті, — відповідає Бора.
— У-у! — невдоволено озивається Божка. — Ловіть своє молоко. А я пішла!
