Розколоте небо - Талан Светлана (смотреть онлайн бесплатно книга .txt) 📗
— А що у нас? Провели перші селянські збори. Не буду приховувати, що лише завдяки пораді Кузьми Петровича я не ставив на них питання вступу до колгоспу. Ми дали селянам час на роздуми. Село розворушили, як бджолиний вулик. І які точаться розмови? — звернувся він до колег-комуністів, які сиділи мовчки навпроти оратора. Хтось із чоловіків відвів погляд, хтось опустив очі, але знайшовся один, готовий дати відповідь.
— Так, ви правильно сказали, — підвівшись із місця, сказав Семен Семенович Ступак. — Село гуде як вулик. Різні точаться розмови щодо комуни. У людей тільки й балачок про колгоспи.
— А скажи мені, Семене Семеновичу, чи готові вони до вступу в колгоспи? — примруживши очі, запитав чекіст.
— Як вам сказати… — затнувся чоловік.
— Кажи як є. Ти ж комуніст!
— Ладні хоч зараз вступити лише одиниці! — на одному подиху випалив Семен Семенович.
— Як то?!
— Є бажаючі вступити, але то все бідні, дуже бідні люди. У них малі наділи, багато ротів, а худоби мало, — уточнив Ступак.
— А інші? Що їх не влаштовує?
— Не хочуть своє віддавати в суспільну власність. Розумієте, вони ще не готові розпрощатися зі своїм добром.
— Їх хтось підбурює? Морочить голову?
— Та ні, — невпевнено відповів Семен Семенович. — Звикли мати щось своє, прикипіли до нього, а все нове у нас у селі сприймають насторожено. Тобто я хочу сказати, що підуть у колгосп, але не всі.
— Багатії не підбурюють людей?
— Не чув цього, брехати не буду.
— Велике партійне вам спасибі! — промовив Іван Михайлович. — Товариші! Ось на таких принципових комуністів ми з вами повинні спиратися! Ми з вами покликані втілити у життя проект великих перетворень п’ятирічного плану, ухвалених партією ще минулого року. Головне його завдання полягає в тому, щоб капіталістичний світ у економічному відношенні наздогнати та навіть перегнати. Наш далекоглядний та мудрий старший товариш Сталін передбачає, що реалізація плану може зустріти опір деяких селян, яких маємо позбавити власної землі. Але він мудро сказав: «Не розбивши яєць, не підсмажиш яєчні». Тому, товариші, несвідомим елементам ми не повинні заглядати у рота. Потрібно рубати з плеча! Досить куркулям експлуатувати народ! Ніяких наймитів! Вільна праця на вільній землі! — вже кричав, надриваючи голос, чекіст. Він закінчив, захекався, знову випив води. — Куркулів змусимо віддати землю колгоспу, — сказав він хрипким голосом.
— Можна мені слово? — потягнув руку вгору парторг.
— Прошу, — відповів Іван Михайлович.
— Згоден із товаришем Лупіковим, — сказав він, підводячись. — Держава на порозі великих перетворень. Країною широкою ходою йде колективізація. Люди добровільно пишуть заяви про вступ до колгоспу. Зверніть увагу: добровільно! Якщо наші односельці не хочуть йти — це ми недопрацювали, погано вели роз’яснювальну роботу. Ми повинні поспішати, але до наступних зборів маємо ще трохи часу. Я звертаюся до директора школи: проведіть роботу з учителями. Їх небагато ще, але ж вони мають поговорити з батьками учнів. Потрібно йти самим по хатах, а також вважаю за доцільне підключити до роботи комсомольців. Із них потім сформуємо актив. Особливу увагу ми маємо звернути на багачів села.
— Чорножукових? — аж підскочив на місці схвильований Семен Семенович.
— Не тільки. Є багато людей, які мають непогані наділи земель, велике господарство. Без них, без їхніх наділів і господарства важко буде заснувати колгосп. Здається, у мене все, товариші, — закінчив промову Щербак й сів на місце.
— А якщо не захочуть багачі йти до колгоспу? Що тоді? — знову засовався на місці невгамовний Ступак.
— Спочатку проведемо роз’яснювальну роботу, а на зборах побачимо, — відповів парторг.
— Я додам до сказаного, — підвівся з місця чекіст. — Дамо змогу багатим людям добровільно написати заяви та передати майно і землі у суспільну власність. Якщо не підуть, привселюдно оголосимо їх куркулями, щоб назавжди ліквідувати куркульство як клас. І надалі не будемо пускати куркулів у колгосп! Ті, хто напише заяву про вступ, будуть звільнені від податків, а куркулі нехай попотіють, щоб сплатити податки, які будуть для них збільшені, — знову майже кричав розчервонілий Іван Михайлович. — А ми будемо будувати нове, світле життя для себе та своїх дітей. А такі люди, як ви, товаришу, потрібні партії. На зборах я буду висувати вашу кандидатуру на посаду голови колгоспу. Ви, як я здогадався, — натякнув Іван Михайлович на кульгавість чоловіка, — воювали?
— Дякую за довіру, — відкашлявшись, сказав Семен Семенович. — Так, я воював у Червоній Армії, там отримав поранення.
— Такі люди нам ой як потрібні!
— Я виправдаю вашу довіру!
— Не лише мою, — уточнив Іван Михайлович, — довіру нашої рідної Комуністичної партії! — мовив він пафосно. — Товариші, є ще питання?
— Хотілося б знати, що все-таки буде з тими, хто відмовиться віддавати свою землю добровільно? — несміливо запитав голова сільради Максим Гнатович.
— Роз’яснюю, — серйозно сказав уповноважений. — Земля тих, хто напише заяву про вступ до колгоспу, одразу ж із заявою відійде у суспільну власність. Але це не означає, що землю відріжуть по саму хату. Для ведення господарства залишимо людям частину землі. А ось хто відмовиться… Пощади нехай не чекають! Колгоспам — бути! Це я заявляю відповідально! Притиснемо кулака, та так притиснемо, що аж пищати буде! Краще перегнути, ніж не догнути! Так, товариші?
Присутні на підтримку однопартійця дружньо заплескали в долоні.
Розділ 11
Павло Серафимович повернувся з міста у неділю аж після обіду. Варя з матір’ю вже й на дорогу кілька разів ходили його виглядати: чи, бува, нічого з ним не трапилося? Адже повіз уночі цілу підводу зерна, бочку квашеної капусти та дещо з городини. Зазвичай він повертався до обіду, все розпродавши, бо дорого не просив. І як на те, з самого ранку здійнялася хурделиця. Ще з вечора земля була гола, тож Павло Серафимович запряг воза, а до обіду вже намело добрячі кучугури снігу.
Про повернення батька сповістив Туман радісним гавканням та скавучанням.
— Чекав на мене, собацюго? — почула Варя знайомий голос.
— Татко повернувся! — скрикнула радісно. — Мамо, я допоможу коня розпрягти! — кинула вона матері, вдягаючи кожушину.
Мати не встигла й рота розкрити, як дівчина вже була надворі. Доки батько заносив оклунки в хату, Варя спритно розпрягла стомленого коня, завела у стайню, принесла йому теплого пійла.
— Зігрійся трішки, — лагідно мовила вона, простягаючи грудочку цукру. — Їж швидше, доки ніхто нас не застукав, — мовила вона й усміхнулася: кінь так кумедно, обережно взяв шматочок з долоні одними губами, захрумтів і знову подивився на дівчину. — Май совість! Пий тепер, а я тобі сінця покладу.
За мить дівчина була вже в хаті. Ще б пак! Батько ніколи з порожніми руками з базару додому не повертався. Він завжди привозив якісь подарунки, а цього разу пообіцяв купити їй новенькі чобітки. Якось у місті познайомився з добрим шевцем, відтоді купує взуття лише у нього.
Мати пішла діставати горщики з їжею з печі, але Павло Серафимович сказав:
— Можеш не поспішати, бо все охолоне. Хочу своїй Ластівці гостинці віддати.
— Не маленька, — зауважила мати, — почекає.
— Так, тату, — сказала Варя. — Ви поїжте з дороги, зігрійтеся, а потім…
— Ніяких потім! — усміхнувся батько. Він дістав із мішка чорні чобітки. — Тримай!
— Ой! Які ж гарненькі! — сплеснула Варя в долоні.
Батько подивився на доньку. Скільки радості на обличчі! А очі аж світяться. Вже й дівка, а вираз обличчя досі такий наївний та дитячий.
— Дякую, тату! — Варя вже приміряла обновку. — Як на мене шиті! А ще й шнурочки є! Такі гарненькі!
— Носи на здоров’я! — мовив батько й задоволено усміхнувся. — Це ще не все. Ось вам із матір’ю по теплій хустині! — сказав він і подав дві великі вовняні картаті хустки.
— Навіщо ти мені купив? Краще б Олі подарував, — незлостиво дорікнула дружина, розглядаючи подарунок.
