Незвичайні пригоди експедиції Барсака - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль (читать книги онлайн регистрации txt) 📗
І от, супровбдячи нас у прогулянці по Канкану, Моріліре і Чумукі раптом спиняються перед хатиною, яка нічим особливим не виділяється. Виявляється, що ми “випадково” (в чому я дуже сумніваюсь) опинилися перед житлом славнозвісного Кенієлали. Вони знову радять нам відвідати його, і ми знову відмовляємось. Але вони не здаються і, в котрий раз уже, починають його вихваляти.
Що йому з того, цьому Моріліре або його другові Чумукі, чи відвідаємо ми Кенієлалу? Невже звичаї в цій країні такі ж високоцивілізовані як і в нас, і ці двоє зароблять “комісійні” з нашого візиту до знаменитості, до якої їм доручено вербувати клієнтів, точнісінько так, як гондольєри в Венеції вербують покупців для фабрикантів скла і мережив?! Який би це був довід на користь Барсака!
А наші пройди все невгавають. Вони так наполягають, Що ми погоджуємося, просто щоб вони дали нам спокій. Зрештою, можна їм зробити цю приємність, а коли вони й зароблять на цьому кілька каурі, тим краще для них.
Ми входимо в невимовно брудну хатину, в яку ледве проникає світло. Кенієлала стоїть посеред кімнати. Поляскавши себе хвилин п’ять до стегнах, не перестаючи при цьому повторювати “іні-тілі”, що означає “доброго полудня”, він вмощується навпочіпки на маті й запрошує нас зробити те ж саме.
Перш за все він насипає перед собою купку дуже дрібного піску і, користуючись маленьким віничком, розкидає його віялом. Потім каже нам дати дванадцять горіхів кола, напівчервоних, напівбілих, і, бурмочучи незрозумілі слова, хутко підкидає їх над піском, потім розкладає на ньому у вигляді різних фігур — кіл, квадратів, трикутників і т. д. і робить над ними якісь дивні знаки, наче благословляючи їх. Нарешті він обережно збирає їх і простягає свою брудну долоню, а ми кладемо в неї плату за сеанс.
Тепер нам лишається тільки питати. Він у натхненні. Він говоритиме.
Ми по черзі ставимо йому кілька запитань, він мовчки слухає. Відповідь буде дано всім одразу. Коли ми кінчаємо, він починає говорити дуже жваво й прудко, з переконаністю людини, певної в своїх словах. Що й казати, невеселі пророцтва у нашого чаклуна! Якби ми вірили в них, ми вийшли б з його приймальні заклопотані й зажурені.
Він починає з мене; я запитував про долю того, що для мене найдорожче в світі, моїх статей, які я вам посилаю.
— Скоро, — каже він мені на якійсь тарабарщині, ніхто не матиме від тебе відомостей.
От тобі й маєш! А втім, ворожбит сказав: “скоро”. Отже, за цей свій лист я можу бути спокійний.
Кенієлала переходить до Сен-Берена.
— Ти, — провіщає він, — дістанеш рану, через яку не зможеш сидіти.
Настає черга мадемуазель Морна.
— Тебе чекає удар в серце, — проголошує Кенієлала.
Так, так! Досить влучно. Уважайте, він не уточнив, яка буде рана — тілесна чи душевна… Я схиляюсь до другого припущення. Очевидно, до наших провідників дійшли якісь плітки. Мадемуазель Морна, здається, зрозуміла пророцтво так само, як і я, вона червоніє. Готовий закладатися, що вона думає про капітана Марсенея.
А наш чаклун замовкає, потім кидає на Барсака погляд, сповнений погрози. Ясно, що це має бути найважливіше пророцтво. Він проголошує:
— По той бік Сікассо я бачу білих. Для всіх вас — це рабство або смерть.
Веселенькі жарти в цього діда!
— Білих?.. — повторює мадемуазель Морна. — Ви хочете сказати — чорних.
— Я кажу: білих, — урочисто підтверджує Кенієлала, дуже кумедно розігруючи натхнення. — Не йдіть далі Сікассо. Інакше — рабство або смерть.
Звичайно, це попередження ми зустрічаємо сміхом. За обідом усі, навіть полохливий Бодрієр, довго жартували з цього приводу, а потім і думати забули.
Але я не забув, я довго й серйозно думав над цим увечері, коли ліг спати, і прийшов до висновку, що…
Ні, справді, звернімось до фактів. Їх є, так би мовити, два з половиною. Півфакта — це зникнення Моріліре в Тімбо і на останній зупинці, не доїжджаючи до Канкана. Далі: отруєння дунг-коно і лиховісне пророцтво негра-чаклуна.
Тепер поміркуймо: чи можлива це річ, щоб у старшини якогось жалюгідного селища виник божевільний задум напасти на експедицію, охорона якої налічує двісті шабель, та ще в тій частині Сенегамбії, яка давно вже зайнята французькими військами, за тридцять п’ять кілометрів від Тімбо, де є чималий гарнізон?! Це абсолютно неймовірно. По-друге: чи можливо, щоб старий дурний і неосвічений негр мав здатність передбачати майбутнє? Ні, це абсолютно неможливо.
По-моєму, цілком ясно, що ніхто й не збирався отруювати нас дунг-коно, але все було влаштовано так, щоб ми в це повірили. Так само й Кеніелала уперто передрікав нам рабство або смерть по той бік Сікассо.
Висновок напрошується сам собою: нас хотіли налякати.
Хто? Навіщо? — спитаєте ви.
Хто? Цього я не знаю.
Навіщо? Щоб примусити нас відмовитися від подорожі. Ми стоїмо комусь на заваді, і цей хтось не хоче, щоб ми їхали далі Сікассо.
Що ж до Моріліре (якщо Сен-Берен справді був цього разу менш неуважний, ніж звичайно), то він, очевидно, спільник тих, хто намагається нас спинити. Наполегливість, з якою він хотів завести нас до Кенієлали, дуже підозріла, можна думати, що він підкуплений. Це слід з’ясувати.
Ось які мої висновки. Майбутнє покаже, чи досить вони обґрунтовані. Поживем — побачимо.
Амедей Флоранс.
У хащах, за один день їзди від Канкана. 26 грудня. Додаю ці рядки до свого позавчорашнього листа, який має приставити Чумукі.
Сьогодні вночі сталося незвичайне.
Ми виїхали з Канкана вчора вранці і, після двох великих переходів, зробивши загалом коло тридцяти кілометрів, стали увечері табором у відкритому полі. Місцевість тут відлюдна. Від останнього села Діангана, яке ми проминули, буде кілометрів двадцять, а до найближчого села Сікоро, попереду лишається п’ятнадцять кілометрів. Табір заснув, як звичайно. Серед ночі нас раптом розбудив якийсь дивний шум, якого ніхто з нас ніяк не міг зрозуміти. Це ніби потужне гудіння, подібне до пахкання парової машини або, точніше, до дзижчання комах, але комах велетенських, комах завбільшки з слона. Вартові пояснили, що незвичайний шум почався в західному напрямі. Спочатку дуже слабкий, він поступово посилювався. В ту мить, коли ми повискакували з наметів, він досяг найбільшої сили. Особливо дивне те, що звук цей іде згори, з повітря, з неба. Його джерело десь просто над нашими головами. Що ж це таке?
Марно ми напружуємо зір. Немає ніякої змоги щось побачити. Місяць сховався за густими хмарами, нічна темрява — як чорнило.
Поки ми безуспішно намагаємось проникнути поглядом у цей морок, гудіння віддаляється в напрямі на схід, зменшується, завмирає… Але воно не встигає остаточно ущухнути, коли ми чуємо нове, яке долинає з заходу. Як і перше, це гудіння наростає, досягає найбільшої сили, зменшується і стихає, віддаляючись у східному напрямі.
Табір охоплений жахом. Негри лежать, притулившись обличчям до землі. Що ж до нас, європейців, то ми зібралися навколо капітана Марсенея. Чумукі й Тонгане також тут. А от Моріліре я не бачу. Певна річ, лежить десь долілиць разом із своїми земляками.
П’ять разів це жахливе гудіння народжується, зростає і згасає. Потім запановує звичайна нічна тиша, і все заспокоюється.
Вранці неможливо вишикувати нашу колону. Налякані негри уперто відмовляються вирушати. Кінець кінцем капітанові Марсенею вдається їх довести до тями. Він вказує на сонце, яке сходить на безхмарному небі. І справді, в цю мить у повітрі не діється нічого протиприродного.
Ми вирушаємо із запізненням на три години.
Зрозуміло, у нас тільки й розмов про таємниче нічне явище, але нікому не щастить знайти пояснення. Потім поступово починаємо переходити до інших тем. Раптом, приблизно за два кілометри від місця стоянки, капітан Марсеней, який їде попереду, помічає, що ґрунт поритий коліями завдовжди метрів п’ятдесят, в напрямі з заходу на схід. З західного боку ці колії мають глибину близько десяти сантиметрів і непомітно згладжуються в бік сходу, їх десять, і вони тягнуться п’ятьма групами, по дві колії в кожній.
