Незвичайні пригоди експедиції Барсака - Ве?рн Жу?ль Ґабріе?ль (читать книги онлайн регистрации txt) 📗
Увечері мій намет випадково опинився поряд з наметом мадемуазель Морна. Я вже лягав спати, коли почув там розмову. Признаюся, замість того, щоб затулити вуха, я прислухався (нескромність для журналіста — найменший з можливих гріхів).
Мадемуазель Морна балакала із своїм слугою Тонгане; він відповідав їй ламаною англійською мовою, але, для зручності читачів, я не відбиваю тут цих неправильностей. Розмова, очевидно, тривала вже довгий час. Мадемуазель Морна розпитувала Тонгане про його минуле. Ось вона спитала:
— Як це сталося, що ти, ашанті…
Отже, Тонгане — не бамбара! А мені це і на думку не спадало.
— …став сенегальським стрілком?
Може, я помиляюсь, але мені чомусь здається, що мадемуазель Морна каже це не зовсім щиро. Тонгане відповідає:
— Це після справи Бакстона…
Бакстон?.. Це ім’я мені щось нагадує. Але що саме?… Продовжуючи прислухатись, намагаюся пригадати.
— Я служив у його експедиції, продовжує Тонгане, — коли прийшли англійці і почали в нас стріляти.
— А ти знаєш, чому вони стріляли? — запитує мадемуазель Морна.
— Тому що капітан Бакстон зняв заколот, усіх грабував і вбивав.
— Це правда?
— Авжеж. Спалювали села. Убивали бідних негрів, жінок, малих дітей…
І всі ці звірства робилися з наказу капітана Бакстона? — добивається мадемуазель Морна, і голос її бринить якось дивно.
— Ні, відповідає Тонгане. — його ніхто не бачив. Він більше не виходив із свого намету після приїзду другого білого. Цей білий і віддавав нам накази від імені капітана.
— Він довго був з вами, той другий білий?
— Дуже довго. Місяців п’ять чи шість, а може, й більше.
— Де ви його зустріли?
— У хащах.
І капітан Бакстон легко згодився його прийняти?
— Вони не розлучались аж до того дня, коли капітан перестав виходити зі.свого намету.
І, розуміється, звірства почалися з того дня?
Тонгане вагається.
— Не знаю, — признається він.
— А ім’я цього білого ти пригадуєш?
Якийсь шум за наметом заважає мені почути відповідь Тонгане. Зрештою, мені однаково, як би його там не звали. Це взагалі якась стара, забута історія, і мене вона мало цікавить.
Мадемуазель Морна продовжує розпитувати:
— Після того як англійці вас обстріляли, що сталося з тобою?
— Я вам казав у Дакарі, коли ви мене наймали, — відповідає Тонгане. — Я — і ще багато інших — ми налякалися і утекли в хащі. Потім я повернувся, але там, де був бій, нікого вже не знайшов. Там були тільки мертві. Я поховав кількох моїх друзів і начальника теж, капітана Бакстона…
Тут я чую приглушений вигук.
— Після цього, — продовжує Тонгане, — я мандрував від села до села і дійшов до Нігера. Я піднявся по ньому (пірогу я вкрав) і нарешті добрався до Тімбукту, саме коли туди вступали французи. Моя подорож тривала майже п’ять років. У Тімбукту я найнявся стрілком, а коли мене звільнили, подався в Сенегал, де ви мене і зустріли.
Помовчавши, мадемуазель Морна запитує:
— То капітан Бакстон помер?
— Так, хазяйко.
І ти його сам поховав?
— Так, хазяйко.
— То ти знаєш, де його могила?
Тонгане сміється.
— Певна річ, — каже він. — Я б знайшов її з заплющеними очима.
Знову мовчання, потім я чую:
— На добраніч, Тонгане.
— На добраніч, хазяйко, — відповідає негр і йде з намету.
Мадемуазель Морна лягає спати, я теж не барюся більше. Та не встиг я загасити ліхтар, як моя пам’ять оживає.
Бакстон?.. Чорт забирай, кому ж знати, як не мені! І де була моя голова? Який пречудовий репортаж я тоді проґавив!
Давненько це було, — я працював на той час в “Дідро” і запропонував своєму редакторові послати мене на місце дії, щоб взяти інтерв’ю у бунтівничого капітана. Редактор кілька місяців не погоджувався, боячись витрат. Що поробиш? Не всі розуміють, що таке злободенність. Коли він, нарешті, погодився, було надто пізно. Уже в Бордо, сідаючи на судно, я дізнався, що капітан Бакстон помер.
Та все це давне минуле, і, якби ви мене спитали, навіщо я вам розповів оцю підслухану розмову між Тонгане і його хазяйкою, я б признався, що й сам не знаю.
Ранком 13 грудня ми без ніяких пригод досягли Тімбо. Це найбільш значний з усіх населених пунктів, які ми досі проминули. Він оточений тата — глиняною стіною, яка буває в різних місцевостях різна завширшки, поза нею зводять дерев’яний поміст.
В Тімбо така стіна оточує власне три окремих села, між якими простяглися оброблені ниви й гаї, де свійські тварини гуляють на волі. У кожному селі невеличкий базар є щодня, але в найбільшому з них раз на тиждень буває ярмарок.
Ми саме потрапили туди в ярмарковий день і побували ца торзі, де на одинадцяту годину вже зібралася вся місцева аристократія. Що ж до торговців, то вони вже з восьмої ранку розміщуютвся в солом’яних халабудках, які тягнуться двома рядами, чи просто під матою на чотирьох підпірках.
Продають усе потроху: просо, рис, олію каріте, сіль, биків, кіз, овець, курчат, а також крем’яні рушниці, горіхи кола, тютюн, койо — пов’язки на стегна, ніомі — щось подібне до млинців з пшоняного чи кукурудзяного борошна; крім того, серпанок, коленкор та інші тканини, брилі, тюрбани, нитки, голки, шпильки, порох, кремінь для рушниць і т. д. і т. п. і, нарешті, розкладене маленькими купками на сушеній шкірі загниваюче м’ясо з неповторними пахощами — для ласунів.
З нагоди ярмарку місцеві кокетки з найбільш заможних причепурились, як могли. На стегнах у них пов’язки в білі й сині смуги, верхня частина тіла загорнута в шматок білого коленкбру або тафти яскравих кольорів, у вухах важкі металеві кільця, підтримувані срібними ланцюжками, які перехрещуються на голові, на зап’ястях і литках — браслети, на шиї — намисто з коралів або штучних перлів.
У більшості жінок зачіски в формі шолома. У деяких частина голови виголена, тільки на вершечку залишено щось на зразок півнячого гребінця, оздобленого бляшками. Є й такі, у яких поголена вся голова. Усі ці особливості зачіски залежать від того, з якого племені походить жінка — пель, манде, бамбара та ін. Не вдаватимусь тут у всі тонкощі етнографії, це не мій фах, до того ж, після повернення Тассен має докладно висвітлити це все у своїй книзі, яка буде належмо документована.
Чоловіки носять білі блузи або тільки пов’язки на стегнах, їхні головні убори надзвичайно різноманітні — від фесок “чечіа” до солом’яних брилів. На знак вітання вони хвилин п’ять б’ють себе долонями по стегнах, повторюючи “Дагаре”, “Іні-тілі або Іні су-ку-ма”, що має означати “добридень”.
Ми пробули в Тімбо два дні, тому що всім нам треба було відпочити.
На другий день, тобто 14 грудня, ми були дуже стурбовані долею нашого провідника. Весь день його марно розшукували. Моріліре зник.
Заспокойтесь: 15-го, коли ми вирушали, він був на своєму місці і, ще до того, як ми прокинулись, устиг пустити в хід свій дрючок, щоб у погоничів не лишалося сумнівів Щодо його місцеперебування. Допитаний Барсаком, Моріліре уперто стояв на тому, що напередодні не виходив з табору. У нас не було певності, що він бреше, та й взагалі, очевидно, Моріліре просто захотілося трохи “погуляти” — бажання, яке можна було пробачити. Його облишили, і на цьому скінчилось.
Дорога після Тімбо змінилась і поступово перетворилася на звичайну стежку. Отже, ми стаємо справжніми дослідниками.
Змінилась і місцевість, вона стала пересіченою, і ми тепер тільки те й робимо, що піднімаємось і спускаємось. Вирушивши з Тімбо, ми спочатку вибрались на досить стрімкий пагорб, з якого одразу довелося з’їхати вниз, перейти рівниною і знову пуститися вгору, до села Даухеріко, в околиці якого ми маємо намір заночувати.
Після відпочинку наша колона посувається вперед швидше ніж звичайно, і ми прибули в це село до шостої години вечора.
Там нас чекала дружня зустріч. До нас вийшов старшина з подарунками. Барсак дякував, йому відповідали вітальними вигуками.
— Мене і в моєму виборчому округу так не вітають, — задоволено заявив Барсак. — Нічого іншого я й не чекав. Досить виступити перед ними!
