Небезпечнi мандри - Адамс Ричард (прочитать книгу .TXT) 📗

Зрозумівши, що збори закінчилися щасливо, Ліщина відчув велике полегшення. Враз йому стало тепло й затишно. Він опинився в протилежному кінці зали, до нього обабіч притислися двоє чужих, кріль і кролиця, обоє нітрохи не менші за Первоцвіта. Ось його сусіди зробили кілька неквапливих стрибків униз по одному з ближчих ходів, і Ліщина подався слідом за ними. Вони потрапили до меншого лігва, що знаходилося на більшій глибині. Лігво, очевидно, належало цій парі, бо вони вмостилися там по-домашньому, але не заперечили, коли й Ліщина ліг біля них. Всі трохи помовчали, поки минулося хвилювання великої зустрічі.

— А що, Первоцвіт — ваш Головний Кріль? — спитав нарешті Ліщина.

На його запитання відповіли запитанням:

— А тебе називають Головним Кролем?

Запитання було дуже незручне. Якщо він скаже «так», його нові знайомі ще почнуть так його називати, й можна було уявити, як це сприймуть Кучма й Срібний. Він відповів чесно й просто.

— Нас дуже мало, — сказав він. — Ми покинули нашу колонію, щоб уникнути лиха. Більшість кролів лишилася вдома, і Головний Кріль зостався з ними. Я старався вести моїх товаришів, але не знаю, чи захочеться їм називати мене Головним Кролем.

І подумав: «Ну, зараз посиплються запитання! Чому ви втекли? Чому лишилась решта? І чого ви боялись? А що я відповім?»

Та коли чужий кріль заговорив, стало зрозуміло, що або його не зацікавили гостеві слова, або в нього є якась інша причина утримуватися від розпитів.

— Ми нікого не називаємо Головним Кролем, — сказав господар лігва. — Первоцвітові заманулося піти до вас, то він і пішов.

— Але хто у вас вирішує як бути з елілями? Хто призначає, кому рити нори, кому йти на розвідку і все таке?

— А ми ніколи нічого такого й не робимо! Елілі обходять ці місця стороною. Взимку тут крутилася гомба — лисиця, але чоловік, що обходить поля, недавно її застрелив.

Ліщина здивувався:

— Але люди в цю пору не полюють лисиць!

— І все-таки він ту гомбу застрелив. Ще він убиває сов. А рити нам не доводиться. За мого життя ніхто з нас не вирив жодної нори. Адже тут і так багато порожніх нір. У деяких норах живуть самі пацюки, але цей чоловік і їх намагається нищити. Ні ходити на розвідку, ні грабувати городи нам не треба. Ми тут маємо кращу їжу, ніж будь-де. Твої друзі будуть тут щасливі та веселі!

Але чомусь тон його був не дуже веселий, і Ліщина знову збентежився.

— А де ж той чоловік… — почав він, але його перепинили.

— Мене звати Суниця, а мою кролицю — Нільдрогайн, тобто Співайдрізд. Поруч є кілька чудових порожніх нір. Я покажу їх тобі — може, твої друзі схочуть поселитися в них? А наша велика зала, правда ж, прекрасне місце? Я певен, що в небагатьох колоніях знайдеться така нора, де б кролі могли зібратися всією зграєю! Стелю тримають корені дерева, і дощ на голову не капає. Дивно тільки, як те дерево досі не всохло!

Ліщина запідозрив, що Суниця просто забалакує його, щоб гість ні про що не питав. Це його роздратувало й заінтригувало заразом.

«Але дарма, — подумав він. — Все одно нам поталанило, якщо ми зуміємо так розпастися-розтовстіти, як ці хлоп’ята! Десь тут поблизу має бути якийсь добрий харч. І кролиця в нього просто красуня! Може, в них іще є не гірші вродливиці…»

Тим часом Суниця рушив до іншої, глибшої нори, й Ліщина пострибав слідом за ним. Це була справді чудесна колонія! Іноді, коли вони перетинали хід, що вів нагору, Ліщина чув лопотіння дощу, який не припинився і на ніч. Але ніде не було ані найменшої сирості чи вологи. Дренаж і вентиляція тут були кращі, ніж у колонії Треари. Скрізь туди-сюди снували кролі. Нарешті, старанно минаючи отвори, звідки тхнуло пацюками, вони опинилися в якійсь глибокій ямі. Звичайно кролячі нори бувають вигнуті, мов лук, а цей тунель був зовсім прямовисний, так що над головою в себе Ліщина побачив листя на тлі нічного неба. Він розгледів, що одна із стін шахти все-таки не прямовисна, а ввігнута й зроблена з чогось твердого. Він недовірливо понюхав ту стіну.

— Раніше тут був колодязь, але люди закидали його, — пояснив Суниця. — Оця стіна — з цегли, а ця — земляна.

— Тут щось прилипло до стіни, — сказав Ліщина. — Та це ж камінці, забиті в землю! Але навіщо?

— А тобі це подобається? — спитав Суниця.

Ліщина спантеличено придивився до камінців.

Всі вони були однакового розміру й через однакові проміжки увіткнуті в землю. Він нічого не міг зрозуміти.

— Нащо вони? — спитав він знову.

— Це Ель-аграйра, — пояснив Суниця. — Давно-давно це зображення склав кріль на ім’я Лабурнум — Золотий Дощ. У нас іще е такі картини, але це найкраща. Є на що подивитися, правда?

Ліщина не знав, що й думати. Він ніколи не бачив рослини лабурнум, що означає «золотий дощ», та й саме слово збивало з пантелику, бо по-кролячому «лабурнум» означає «отруйне дерево». Як можна наректи кроля таким «отруйним» ім’ям? І як це прості камінці могли бути Ель-аграйрою? Він пробурмотів розгублено:

— Я не розумію!

— Ми називаємо це Образом, — пояснив Суниця. — Невже ти досі не бачив ніяких образів? Камінці утворюють на стіні образ Ель-аграйри, який краде королівську салату. Тепер ти розумієш?

Ліщині аж у голові запаморочилось — як тоді на березі річки, коли Ожина заговорив про пліт. Хіба не ясно: камінці й Ель-аграйра — це різні речі? З таким самим успіхом Суниця міг би сказати, що в нього не хвіст, а дубовий листочок! Він ще раз понюхав стіну, а тоді підніс до неї лапу.

— Обережно! — застеріг Суниця. — А то ще пошкодиш Образ. Ну, та дарма. Ми ще прийдемо сюди якось іншим разом.

— А де… — почав Ліщина, але Суниця знов його урвав:

— Мабуть, ти хочеш їсти. І я голодний. Надворі задощило на цілу ніч, але, знаєш, ми можемо годуватися й тут, під землею. А потім ти можеш лягти спати у великій норі чи в моєму лігві, якщо хочеш. Ми можемо вернутися швидше, ніж прийшли сюди. Тут є прямий наскрізний хід. Він веде…

Всю дорогу Суниця базікав, не змовкаючи ні на мить. Ліщина завважив, що будь-яке його запитання, що починалося з «де» чи «куди», спонукає Суницю негайно урвати співрозмовника невтримним потоком балаканини. Він вирішив перевірити, чи правильне його спостереження. Коли Суниця сказав: «Ось ми вже й підійшли до великої нори, тільки іншим шляхом!», Ліщина знов спитав:

— А де…

Вмить Суниця вскочив у бічний вхід, гукаючи:

— Жовтець! Ти йдеш у велику нору?

Ніхто йому не відповів.

— Дивно! — сказав Суниця, вернувшись і знов ведучи перед. — У цей час Жовтець завжди буває там. Я часто кличу його, щоб разом іти на вечерю.

Трохи відставши, Ліщина швидко обстежив бічний хід. На порозі лежала земля, що осипалася день тому. На ній виразно видніли сліди Суниці, але ніяких інших слідів тут не було.

14. «МОВ ДЕРЕВА У ЛИСТОПАДІ»

Цього разу в залі було не так багато кролів. Перша їм трапилася Нільдрогайн. Вона розмовляла з трьома іншими гарними кролицями, і всі вони начебто щось жували. Пахло зеленню. Певне, тут, під землею, ці кролі мали якусь їжу, щось ніби салату Треари. Нільдрогайн спитала Ліщину, чи бачив він образ Ель-аграйри.

— Так, бачив, — відповів він. — Але мені не сподобалися ці дивні камінці. Мені більше до вподоби милуватися тобою і твоїми подругами, ніж якимись камінцями в стіні!

В цю мить до них підбіг Первоцвіт, і Суниця тихо заговорив до нього. Ліщина вловив його слова: «він ніколи не бачив Образу…» і відповідь Первоцвіта: «Ну, та це нам байдуже…»

Враз Ліщина чомусь відчув себе змореним. Він помітив Ожину за широкою спиною Первоцвіта й попрямував до товариша.

— Ходімо нагору, на траву, — тихо мовив він. — І хай ідуть усі, хто хоче з нами!

Цієї миті Первоцвіт обернувся до них і сказав:

— Мабуть, ви вже хочете їсти. Я покажу вам наші харчі.

— Ми підемо на сильфлай — попасемося надворі, — відповів Ліщина.

— Але ж дощ досі ллє, мов із відра! — заперечив Первоцвіт таким тоном, ніби про ходіння нагору не могло бути й мови. — Ми вас погодуємо тут.