Небезпечнi мандри - Адамс Ричард (прочитать книгу .TXT) 📗
Коли вони з гостем прискакали до дуба, все товариство сиділо на задніх лапах і стежило за їхнім наближенням. Ліщина зупинився, не знаючи, що й казати. Якби з ними не було незнайомця, він просто переповів би всім їхню розмову. Або якби вони з Ожиною силою пригнали чужого кроля сюди, то він міг би передати його Кучмі чи Срібному під варту. Але в такому становищі Ліщина був уперше. Гість сидів собі поруч нього, мовчки розглядаючи його товаришів і чемно вичікуючи, щоб хтось інший заговорив перший. Напруження розрядив грубуватий і, як завжди, прямий Кучма.
— Хто це такий, Ліщино? — спитав він. — І чого він прийшов?
— Не знаю, — відповів Ліщина, намагаючись бути відвертим і почуваючись дурнем. — Він прийшов сюди з власної волі.
— Тоді спитаємо його самого, — насмішкувато мовив Кучма.
Він підступив до чужого кроля ближче й так само, як перед ним Ліщина, обнюхав його. На нього теж, очевидно, справив глибоке враження той особливий запах розкоші, бо він помовчав невпевнено, а тоді уривчасто й грубо спитав:
— Хто ти? Й що тобі тут треба?
— Звати мене Первоцвіт, — відповів той. — І нічого мені не треба. Я чув, що ви прийшли здалека.
— Може, й так, — сказав Кучма. — Але ми зуміємо постояти за себе!
— Я в цьому не сумніваюсь, — мовив Первоцвіт, окидаючи забрьоханих, заляпаних грязюкою кролів таким поглядом, ніби ввічливість змушувала його утриматися від коментарів. — Зате від негоди вам нелегко буде захиститись. От-от піде дощ, а ваші вигрібанки навряд чи вже закінчені. — Він глянув на Кучму, ніби сподіваючись, що той ще щось питатиме. Вигляд у Кучми був спантеличений. Очевидно, він, як і Ліщина, не розумів, у чім річ.
У тиші, що запала, чути було тільки, як дедалі дужче шумить вітер. Угорі над ними почали розгойдуватись і скрипіти гілки дуба. Зненацька наперед виступив П’ятий.
— Ми тебе не розуміємо, — сказав він. — Краще визнати це й спробувати з’ясувати, що й до чого. Скажи: чи можна тобі довіритися? Чи багато є тут іще кролів? Ось що ми хочемо знати.
Вимогливий тон П’ятого справив на Первоцвіта не більше враження, ніж усі попередні звертання до нього. Він провів передньою лапою по тильному боці вуха й неквапно відповів:
— Мені здається, що ви марно сушите собі голови. Але якщо ви хочете відповіді на ваші запитання, то я сказав би: так, ви можете довіритися нам. Ми зовсім не хочемо проганяти вас геть. Тут у нас є колонія, і нам хотілося б, щоб у ній було більше кролів. Навіщо б нам замишляти щось лихе проти вас? Адже трави тут вистачить на всіх, хіба ж ні?
Його мова, дарма що чудна й затуманена, була така переконлива, що Ліщина відчув ніби аж сором перед ним.
— Ми пройшли стільки випробувань, — сказав він. — Тож усе нове видається нам небезпечним. Зрештою, може, ви боїтеся, що ми позабираємо у вас кролиць чи виженемо вас із ваших нір?
Первоцвіт серйозно його вислухав і відповів:
— Ну, щодо нір, то я ось що хотів вам сказати. Правда ж, ваші вигрібанки не дуже глибокі й не надто зручні? Хоч теперішній вітер не задуває в них, але знайте, що тут звичайно дмуть західні вітри. Західний вітер задуватиме просто в ці нори. А в нашій колонії дуже багато незайнятих нір, і якщо ви побажаєте жити в нас, то ласкаво просимо. А зараз даруйте, я поспішу додому. Не люблю сидіти під дощем. Наша колонія за краєм лісу, що через долину.
І він помчав униз схилом. Ось він перескочив струмочок, вихопився на протилежне узлісся й щез у папороті.
Залопотіли по дубовому листю перші краплі дощу. Вони неприємно кололи ніжну рожеву шкіру всередині кролячих вух.
— Бачили, який здоровий та гарний? — заговорив Жостір. — Не схоже, щоб йому дуже доводилося потерпати за харчі!
— То що ж нам діяти, Ліщино? — спитав Срібний. — Він правду сказав про наші вигрібанки — в них можна тільки пересидіти якось негоду, ото й тільки. І всім нам не вміститися в одній, доведеться лізти, хто в яку втрапить.
— Ми з’єднаємо їх бічними ходами, — сказав Ліщина. — А поки це робитиметься, я хотів би обговорити пропозицію чужого. П’ятий, Кучма, Ожина, — підете зі мною в одну нору? А решта гуртуйтесь, як собі хочете.
І справді нові нори були короткі, вузькі й незручні. навіть двоє кролів не могли розминутися в такій норі, а чотирьом доводилось сидіти тісно, мов горошинам у стручку. Тут Ліщина вперше пожалкував за обжитою старою колонією, де завдяки довготривалому вжитку всі нори й ходи стали давно гладенькі, затишні й приємні. Там, де не ступни, скрізь панує кролячий дух — запах того великого, незнищенного кролячого потоку, який дбайливо несе їх усіх, дарує певність і опору. Всю грубу, важку роботу давно зробили їхні незліченні прабабусі й прадідусі, а всі огріхи теж невідомо коли згладжено. Там дощову воду швидко вбирає пухка земля і навіть шкулькі зимові вітри не добираються до найглибших лігв. А жоден із Ліщининих кролів ніколи по-справжньому нір не рив. З їхньої сьогоднішньої роботи було мало пуття — у них вийшли просто грубі, незатишні криївки.
Кучма, як завжди повний кипучої енергії, знову взявся до роботи. А Ліщина вернувся до входу й сів, дивлячись, як дощ хвиля за хвилею заливає невеличку долину поміж двох гайків. Повітря наповнив запах торішнього дубового листя. Стало прохолодно. Поки Ліщина спостерігав, вітер, як це й провіщав Первоцвіт, помалу перемінився й подув із заходу. Він погнав дощові струмені просто в отвір нори. Ліщина позадкував і приєднався до товаришів. Навіть сюди виразно долинало лопотіння дощу. По суті, вони не захистилися від негоди, а тільки якось заховалися, щоб її перечекати. Авжеж, думалось Ліщині, вони й справді всього-на-всього купка задрипаних волоцюг, що забилися до вузької холодної нори на чужині…
— Ожино, скажи, що ти думаєш про нашого гостя? — спитав Ліщина. — І чи хочеться тобі йти до його колонії?
— Я ось що думаю, — сказав Ожина. — Перевірити, чи можна йому довіритись, можна одним-єдиним способом: піти до них у колонію. Він начебто по-дружньому до нас ставиться. З другого боку, якби колонія кролів боялася прихідьків і хотіла обманом їх позбутися, (заманити в нору й там на них напасти), то вони мали б послати когось такого, хто викликає до себе довіру. Може, вони хочуть повбивати нас. Але знов же, як він сказав, тут і справді так багато трави. А якщо вони всі такого зросту, як цей кріль, то їм нічого боятися, що купка таких миршавих заволок повиганяє їх та забере кролиць. Мабуть, вони бачили, як ми прийшли. Ми були зморені. Чогось же вони не напали на нас тоді? Або коли ми розбіглися, перш ніж почати риття? Одне тільки збиває мене з пантелику: яка їм вигода з того, що ми приєднаємося до їхньої колонії?
— Може, вони бояться, що ми, як дурні, приманимо сюди елілів? — сказав Кучма, витрушуючи землю з бакенбардів і пихкаючи, аж показуючи довгі передні зуби. — А ми ж поки що справдешні дурні, бо ще не навчилися, як тут краще жити. Може, вони гадають, що безпечніше буде навчити нас тутешнього способу життя? Я цього не знаю. Та досить гадати. Я не боюся піти до них і про все довідатись. Хай-но спробують утяти яку штучку, то побачать, що і я на витівки мастак. Не хотілося б пропустити нагоду виспатися в затишнішій норі, ніж оця! Адже ми від учорашнього дня не спали.
— А ти що скажеш, П’ятий?
— Як на мене, то краще не мати нічого спільного з тим кролем та його колонією. Нам треба негайно кинути це місце і йти далі!
Змерзлого й промоклого Ліщину ці слова П’ятого роздратували. Він звик завжди покладатися на інтуїцію П’ятого, а тепер, коли так потрібна його порада, він їх підводить! Ожина міркував чудово. І Кучма принаймні показав здоровий глузд. Видно, від П’ятого зараз не діждеш нічого кращого за оце його ниття й бурчання. Бурчить, мов жук! Щоб виправдати П’ятого, Ліщина згадав, що той маленький, слабенький і вморився, певне, більше за інших.
Цієї миті в дальшому кутку нори стала осипатися земля, і ось в отворі показалась голова й передні лапи Срібного.
— А ось і ми! — весело мовив він. — Ми зробили те, про що ти казав, Ліщино: з’єднали свою нору і з твоєю, і з Жостіровою. То що ви надумали? Як бути із запрошенням того, як його там… Первоквита? Ні, Первоцвіта! Невже ми отак і сидітимемо скулені отут, наче боїмося сходити до нього в гості? Що ж він про нас подумає?
