Справа отамана Зеленого - Кокотюха Андрей Анатольевич (библиотека книг txt) 📗

Їх привели сюди, щоб забрати в них життя.

Від трупів ішов солодкуватий запах, що його видихають тіла на першій стадії розкладання. Він змішувався з духом свіжої, ще теплої крові — ним наповнене повітря цієї різниці. Кров була кругом: повільні струмочки стікали з заляпаних стін, невеличкі згуслі калюжі стояли під ногами. Артем відразу ж уступив в одну таку. Коло дальньої стіни, куди скидали страчених і де серед тіл, здебільшого чоловічих, хоч на очі траплялися й поодинокі жіночі, можна було побачити відрубані кінцівки. Руки й ноги, цілі або частини — крові на підлозі було найбільше. Тож там із хазяйською передбачливістю прилаштували металевий жолоб: бляху, зігнуту трикутником. Нижній край ішов під стіну і зникав у продовбаній дірці. Кривавий струмочок повільно збігав туди.

Закатована Ліда лежала на такий самий купі. Думка була жахлива, але гнати її від себе Шеремет не хотів. Навпаки, спробував відтворити в уяві цю картину. Не розуміючи навіщо. Безсила ненависть до більшовиків і влади, яку вони будують на горах трупів та кривавих річках, наростала в ньому щораз більше, перейшовши межу.

Комісар Чумаков виступив наперед, став між трупами й гуртом приречених, заклав руки за спину.

— Слухайте сюди, смертники. Зараз допоможете таким самим контрикам упокоїтися. Завдання дуже просте. Розбиваєтеся на пари, берете мерців за руки — ноги — у кого їх знайдете — і кроком руш на подвір'я! Там вантажите це все в машину. Їдете з ними разом, допомагаєте ховати. З вами поїде товариш Дзюба. Він визначить, хто з вас небезнадійний і повернеться назад, а кому з нами точно не по дорозі. Питання є?

Мирон кахикнув. Альбінос зиркнув на нього, немов уздрів чудернацьку комаху.

— Що таке?

— Нога.

— Чому нога?

— Не можу ходити сам. Не вантажник.

— Тоді виходь сюди, — комісар знову витяг нагана.

До нього знову наблизився вусатий Дзюба.

— Слухай, Дьомо, ти б справді закінчував цирк. Жінка не дала вночі? Чого лютий такий зранку?

— Твоя робоча сила, — комісар показав револьвером на принишклих полонених. — Сам потягнеш трупи? Ану, катай!

Дзюба знизав плечима, постукав зігнутим пальцем себе по лобі, але промовчав, поклавши собі більше не втручатися. А Чумаков тим часом знову наставив дуло на Мирона.

— Лягай. Рилом униз.

Шеремет сильно, як міг, притис свояка до себе. Той вивернувся, відштовхнув Артема, прокульгав на кілька кроків уперед, повернувся лицем до приречених.

— Укріпи нас, Господи.

— Вибач, Мироне, — вирвалося в Шеремета.

— Пусте. Яка різниця… Раніше, пізніше. Тебе, мене… Усіх. Хіба не видно…

— Лягай, я сказав! — гаркнув Чумаков.

— Нікуди я не ляжу.

Кажучи так, смертник навіть не дивився на свого ката. Далі, не зводячи очей з товаришів у нещасті, перехрестився широко. Спершу раз, потім удруге. Та покласти ще одного хреста не встиг: зайшовши ззаду, комісар різко вдарив його в спину й копнув носаком перебиту ногу. Мирон упав на закривавлений бетон з криком пораненого птаха. Чобіт Чумакова сильно наступив йому на середину хребта.

— А казав: не ляжеш. Ляжеш, суко!

Щоб улучити в потилицю, комісар нахилився нижче. Хоч вистачило й одного пострілу, проте вистрелив ще раз, ніби й справді розігрував виставу кривавого театру. Де був і драматургом, і постановником, і головним — єдиним! — актором.

— Хто ще хоче? Кому пече зустрітися з вашим богом? Ну ж бо, не сціть! Я поможу!

Відповіддю була мовчанка. Зійшовши зі страченого, Чумаков відступив убік, наче милостиво даючи всім присутнім широке поле для діяльності.

— Починай працювати, контро! Годину вам даю. Не вичистите мені приміщення за цей час — виноситимуть уже вас. Буде кому. Боротьба тільки починається.

Це звучало як пафосний виступ на мітингу й воднораз як беззмістовна промова божевільного, чий хворобливий стан навесні традиційно загострився. Шереметові здалося: комісар починає забалакуватися. Його слова обертаються на скоромовку. Ще трохи — і Чумаков просто на очах не лише у своїх жертв, а й у своїх товаришів ризикує остаточно втратити відчуття всякої реальності.

Артем бачив для себе лише два шляхи. Треба або виконувати наказ біснуватого, вантажити тіла й відстрочити власну смерть на кілька годин, або лягти на землю поруч із убитим Мироном й померти зараз.

Дилема була розв'язана несподівано. Чийсь кулак штовхнув збоку — і тут — таки почулося тихе:

— Гайда. Не стій. Бери.

Навіть не розгледівши, від кого пішла ініціатива, Артем відразу з якоюсь незрозумілою хапливістю ступив до мертвого свояка й підхопив його тіло під ліву руку. Переступивши через мерця, з правого боку зайшов невисокий чолов'яга, що з першого погляду видався Шереметові селянином, хоч у того не було ніяких особливих прикмет. У напівтемряві гаража — катівні всі в'язні мали однаковий вигляд: побиті, закривавлені, налякані, апатичні та приречені.

До тями його повернув сільський мужик. Подертий френч, штани кавалериста й солдатські черевики не могли обдурити Артема. Поруч нього стояв саме селянин. Колишній земський лікар упізнав цю статечну, неметушливу, хазяйську поведінку, зловив упевнений погляд, дарма, що серед трупів. Такими рисами наділена всяка народжена на землі людина. Статечно, ґрунтовно підходить вона до будь — якої роботи. Хай навіть останньої в її житті.

— Нумо, — повторив селянин. — Берімося.

Підхопивши тіло, вони поволокли його на подвір'я. Вусатий Дзюба взявся проводжати, показуючи дорогу, і невеличка процесія підійшла до вантажівки. Задній борт уже відкинули, поруч стояли червоноармійці з гвинтівками. Їх було всього двоє, та коли приречені порівнялися з ними, Артемові здалося, що вони проходять крізь солдатську лаву. І зараз, наче у відомому оповіданні графа Толстого [19], їх із незнайомим селянином почнуть, крім того, ще й лупити по спинах шомполами.

— Раз — два! — скомандував селянин.

Не відсапавшись, у запалі, що не знати й звідки взявся, Шеремет підняв важке тіло зі свого боку. Повалив на край кузова, підштовхнув трохи вперед і відступив. Хотів був шкандибати назад, та назустріч уже йшов Дзюба і спинив його коротким окриком:

— Куди, дядьки? Коли такі шустрі — лізьте отуди. Будете затягати. Слуг нема.

Поки Артем розібрався, чого від нього хоче вусатий чекіст, селянин спритно, наче його й не били, залазив у кузов. Озирнувся, махнув Шереметові рукою.

— Не стій. Сюди йди. Поможеш.

У віддаленому кутку лежало три лопати.

10

Навіть за такою страшною роботою час збігав швидко.

Гора мертвих у гаражі з досить низькою стелею здавалася більшою, аніж була насправді: коли трупи почали вкладати у своєрідний катафалк, то виявилося, що їх двадцять три. Дев'ятнадцять чоловіків усякого віку й чотири жінки, всі молоді. Кому належали відрубані руки — ноги, незрозуміло, проте деякі жертви були жорстоко скалічені. Відрубані частини за наказом комісара склали на брезент, замотали у вузол і закинули в кузов, немов мішок зі сміттям.

Ніхто з гурту в губчека не лишився. Усім звеліли моститися поруч із мертвими, по краях прилаштувалися червоно — армійці. Тепер кузов був заповнений ущерть, декому для певності довелося влягтися наспід. Ті, що не знаходили вільного місця, змушені були моститися просто поверх трупів. Шеремет далі тримався свого нового товариша, відчуваючи, що хоч вони й випромінюють якусь дивну для смертників упевненість, проте ані він сам, ані селянин не ризикнуть відчайдушно кинутися з вантажівки на ходу, щоб утекти. Час, змарнований серед мертвих тіл, зробив свою руйнівну справу: Артем відчував цілковиту апатію, пригніченість і брак волі до перемоги. Зовсім не думав про можливість порятунку. Лежав собі, дивився в захмарене небо й розумів: ось вона, його остання путь, передсмертна мандрівка, пряма дорога до кінця життя.

Помирати не хотілося. Але й жити, втративши чи не єдиних близьких людей, Ліду та Мирона, та ще й усвідомлюючи, що ту країну, до якої звик, теж невблаганно втрачає, Артем уже не міг. Тобто спробувати можна. Якщо виживе. Тільки не уявляв собі як.