Молоді літа короля Генріха IV - Манн Генрих (лучшие книги онлайн txt) 📗

— Стань на коліна! — рішуче звеліла герцогиня Монпансьє.— Перебирай чотки й молись.

Із його маячних слів вона збагнула, що її влада над ним безмежна. Вона заполонила його сни вже давно, бо він не вперше слухав, як вона промовляє з балкону. Тепер йому довелось на колінах висповідатись їй, розповісти про свою ганебну й жалюгідну долю: він прогрішився плоттю, і його з монастиря послали до Парижа, щоб він там здійснив подвиг. Настоятель утовкмачив йому, що плотський гріх можна спокутувати тільки подвигом.

— Яким же? — спитала герцогиня.

Цього він не знав. Ті ченці, що виховували його, досі нічого про це не сказали. Ченці весь час готують царевбивць, а щоб скористатись ними — до цього не доходять. «Оцей-от — мій», — подумала вона і владно промовила:

— Ти належиш мені. Я зроблю з тобою що схочу. Я можу обернути тебе в невидимця. Відвернись до стіни.

А сама відійшла в другий кінець покою і вдала, ніби шукає ченчика. Ось вона спитала: — Жаку, де ти? — потім ще й ще раз, але він не озивався. «Ого, то я й справді зробився невидимий», — сказав він сам собі, але ніщо більше йому не спало на думку, і серце в нього не забилося частіше.

— Жаку, підійди й доторкнись до краєчка моєї сукні, тоді ти знову зробишся видимий.

— А я не хочу робитись видимим, — пробурчав він. — Хіба що дасте потриматись не тільки за краєчок сукні.

Одначе рушив до неї, хляпаючи сандалями; та перше ніж він дотягся рукою до її прозорого вбрання, вона сказала півголосом, але грізно:

— Жаку! Ти повинен убити короля.

Хоч який тупий був селюк, але від тих слів він похитнувся, змінився на виду й довго не міг видобути з себе голосу, аж урешті злякано охнув. Ту хвильку, поки він мовчав, йому ввижалося, що з уст цієї вельможної дияволиці вилітають усі жахи вічного прокляття, видні, мов язики полум'я. Під її прозорою сукнею він розглядів кінське копито, та ще як виразно!

— Слухайся мене, Жаку, і ти будеш щасливий. Коли ти вб'єш короля, тобі здійсняться три бажання. Перше — ти можеш вимагати кардинальської шапки. Друге — ти будеш багатий. Ну, а третє — я подарую тобі сама, — пообіцяла вона, без сорому, натякаючи на свої жіночі принади. Голос її перейшов у ніжну воркотню, вона знаджувала його, як лишень уміла, а коли помітила, що він уже тремтить, як листок на осиці, і з рота йому тече слина, розтлумачила цьому бевзеві, що король — майже така сама людина, як усі. І вмирає він тільки раз, а потім уже не встане.

— А тебе хай шукають скільки завгодно, ти ж невидимий. Жаку, де ти?

— Ось, біля тебе, — пробелькотів він, аж захлинаючися з утіхи, бо вже зрозумів усе й більш не турбувався ні про що.

— Спершу вбий короля й стань кардиналом. Я допускаю до себе тільки кардиналів. — Це вона вимовила, навпаки, холодно й погордливо, окидаючи його швидким допитливим поглядом: «Занадто гладкий цей бовдур, у нього не стане спритності заколоти Валуа. Нехай попостує, а щоб став кмітливіший, йому щось підсипатимуть у їжу. А втім, він і так уже бачить і чує те, що мені треба. В монастирі його настрахають пекельним вогнем, щоб він раптом не закомизився. Та ні, не закомизиться, він уже у мене в жмені».

І герцогиня смикнула за шворку від дзвоника:

— Виведіть цього смердюха, а тут провітріть!

А сама підійшла до вікна, як була, напівгола, і внизу збіглась ціла юрма сповненої високих поривань молоді, щоб побачити її. Вона спокійнісінько дала тим молодикам намилуватись на всі її принади: вікно сягало аж до підлоги. Натхнена своєю безмірною гордістю, герцогиня дивилася просто на сонце, і вогненне око неба не сліпило її.

— Я — наважусь!

Ніч з убивцею

Втікаючи зі свого замку Лувру, останній Валуа думав про кузена Наварру, і йому хотілося, щоб той опинився поруч. «Якби він був тут, Париж, певне, трохи поменшав би: ми багатьом постинали б голови. Це місто занадто велике, йому треба спустити кров. Я — єдиний король, що весь час жив у ньому й прикрашував його своїм двором. А прилюдна страта Гіза має стати всенародним святом».

Розпалений і злий, бідолаха король усе ж міг, мавши дозвілля, віддаватися своїм думкам. Гіз потай лишив йому шпарку для втечі, і він утік за згодою свого ворога, а той таким чином спекався його й захопив владу в столиці. Перед каретою короля йшли його гвардійці, і він неквапом їхав до своєї нової резиденції, а з голови йому ні на хвилину не йшов кузен Наварра. «Якби ж я тоді послав Жуайоза і свою найкращу армію не на те, щоб він її розбив, а щоб вони разом рушили на Париж і визволили мене!»

Але, сягнувши розумом трохи глибше, він зрозумів, що це була б неможлива річ. «Жуайозова католицька армія не послухалася б такого наказу. Крім того, якби кузен-протестант дійшов до Парижа, він би відняв у мене трон», — вирішив Валуа, хоч і не без сумніву. Він був занадто нещасний для того, щоб якраз тепер відкинути оту постійну підозріливість, і чіплявся за неї, як за єдину свою силу. «І життя теж відібрав би», — вперто думав він.

Сам Анрі страшенно боявся отрути [154] — ось уже два місяці, відколи помер його кузен Конде. Принца Конде отруїли: як гадав Анрі, це зробила його власна дружина. Він зразу впевнив себе, що його сердешна Марго теж на таке здатна — ця вибита з рівноваги здобич своєї безглуздої ненависті. Доти Анрі, що любив попоїсти, по всій країні не боячись приймав запросини до столу, а тепер йому почали варити в замкненій кухні, під наглядом. Кузен Конде блював цілу ніч. Уранці він поснідав стоячи, хотів був пограти в шахи, та йому знов стало дуже погано; а коли він умер, то відразу весь почорнів. «Я сумую за ним — за таким, як він мав би для мене бути, — думав Анрі.— А такого, як він був насправді, мені не жаль».

Двадцятьох чотирьох убивць підсилали за цей час до короля Наваррського. Чого так жадав бідолашний Валуа — щоб кузен прийшов йому на допомогу, — того інші боялися й хотіли йому перешкодити. Уже пускали чутку, що Анрі Наварру вбито, як звичайно роблять ті, кому це було б вигідне, а декотрі розповідали про вбивство навіть із подробицями. Герцог Гіз настійно намагався довідатись у короля Франції, чи це правда. А король міг тільки сподіватися, що його кузен Наварра живий, і після смерті кузена Конде послав до нього кількох послів, насамперед пана де Монморансі. То була остання, таки справді остання його спроба переконати єдиного нині живого проводиря протестантів, щоб він перейшов у католицтво. Тоді Анрі став би незаперечним спадкоємцем трону. Ніхто не вірив, що протестанти ще можуть зректися його після того, як не стало другого претендента на роль їхнього проводиря. Та Анрі знає їх краще. А ще він знає, що не повинен сходити з рівного шляху, поки відхилення від нього скидатиметься на ознаку слабкості. Його внутрішня твердість не визнає невірності й відкидає передчасну спокусу. Коли Анрі після всіх життєвих турбот, що чекають іще на нього, в боях об'єднає королівство, коли він, уже посивілий, матиме незламну могутність і владу й не потребуватиме добувати їх у такий спосіб, — тоді він з власної волі піде до обідні. Але не раніше. Для того, щоб його тільки терпіли, — нізащо в світі.

Але хоробрий Анрі боявся отрути й ножа, бо вони не лишають людині змоги захищатись, як захищається солдат і як захищається сумління. «Ніж іще страшніший за отруту, бо він загрожує тобі не тільки за обіднім столом. Коли я серед людей, мені щохвилі може побігти холод поза спиною, бо я не бачу, хто там що виймає з рукава позад мене. Невеликого ножа легко заховати, а надто в широкому рукаві чернечої ряси. Але до мене прийшов гарно вбраний і чемний дворянин; він не вмів говорити французькою й навіть латиною, а тому прохання його було написане на згорненому в дудочку пергаменті. Та коли він виймав той пергамент із футляра, йому в руку сам ускочив кинджал. Довелось мені просто блискавично хапати його за ту руку й викручувати її. А от капітана Сакремора схопили мої люди. Докази є, все збігається: його підіслано до мене. А то б я нізащо й не повірив, що такий відважний офіцер на це здатен. Убивці — боягузи; і я маю весь час їх боятися? Ні, треба нарешті випити вина з одним із них і призвичаїтись до їхньої манери й вигляду».