Молоді літа короля Генріха IV - Манн Генрих (лучшие книги онлайн txt) 📗

— Ми врятовані! — першою гукнула герцогові одна пишна дама, стягши з очей маску. — Добрий наш владарю, ми врятовані!

Тоді вся вулиця розвирувалася захватом. Голоду вже не буде, наш вождь прожене голодну примару! Полилися сльози радості. А чоботи, що звисають із кінської спини, можна просто цілувати. Люди намагались потерти об герцога чотки, щоб їх освятити, і, звичайно, не одного в тій тисняві задавили на смерть.

Поки полковник-корсіканець Орнано [149] доповідав про все це, король не дивився на нього. Анрі, чи то Генріх, Третій не спускав очей з матері, і та аж відчувала його погляд — такий він був важкий. Вона тільки глухо мурмотіла собі під ніс: «Гіз — опора моєї старості», — аби лиш утвердити себе в усій своїй глупоті й захистити її навіть від себе самої, бо й у неї ж могла настати хвилина прозріння. Лице її зробилося зовсім землисте, як земля з кладовища, і здавалося, що стара королева туди й повертається, коли вона виходила, нетвердо постукуючи костуром, човгаючи ногами, кривуляючи, зігнута в три погибелі.

Полковник-корсіканець висловив свою думку, бо його запевнили, що король думає так самісінько. Герцога треба зарізати. Священик, присутній там, цитатою з біблії підтвердив цю думку. Ще кілька рішучіших придворних підтримали її; король не суперечив, і його мовчання вони сприйняли як згоду. Почали обговорювати між собою, чи досить є напохваті вірного королю війська і чи встигне прибути підкріплення, поки супротивники після вбивства герцога будуть скуті переляком. А тоді знову з'явилась мати короля — із нею сам Гіз, власною особою. Вже не красень Гіз, не гордий герой. У Луврі, дорогою до королівського покою, ніхто не відповідав на його зверхньо-ласкаві привітання, а начальник гвардії Крійон [150] навіть насунув капелюха ще нижче на лоб, коли побачив герцога. І з цього Гіз здогадався, що його чекає. Блідий, розгублений увійшов він до покою. Але разом з ним увійшла стара королева, і через це король не дав знаку людям з кинджалами. З усього його дому, члени якого повмирали або збунтувалися проти короля, в Луврі лишилась тільки вона — та, що довела його до такої скрути. І тому він боявся її, як своєї лихої долі. При ній, проти її бажання дати знак рятівним кинджалам — таке йому й на думку спасти не могло. Він лише кинув герцогові кілька сердитих слів і відвернувся від нього.

Гіз безвладно осів на скриню. Одне око, біля якого був великий шрам, у нього весь час сльозило, і здавалось, ніби він плаче. Він бачив усе — і королів страх. «Боїться не менше, ніж я», — думав Гіз. Але він слушно зрозумів, чому так жахливо перекривилось обличчя в короля. Намір убити його облишено тільки на цей раз. У найдальшому кутку стара королева намагалась заспокоїти сина, а Гіз тим часом хутенько подався геть. «Слава богу, я ще живий, та ось уже і мій народ удерся аж у луврське подвір'я визволяти мене. Знов я герой! Слава богу, а тепер ми часу не гаятимемо!»

Отак думав герцог після того, як сам ускочив у пастку й тільки дивом урятувався. Герцогові Лотарінгському зовсім не хотілося споруджувати барикади й давати королю бій у столиці королівства; він тільки робив усе для того, щоб так неминуче сталося. Та коли він перед самою метою злякався й відступив, воліючи лягти спати, його відвідав Мендоса [151], посол дона Філіппа, й заговорив з ним тоном наказу. Справжній повелитель герцога Гіза міг і присилувати його. Не пізніш як за три дні вся Франція має бути охоплена відвертою міжусобною війною: така воля владаря світу. Гізові навіть не визнали за потрібне пояснити, навіщо це, одначе про дещо його повідомили. Армада нарешті готова була вирушити до берегів Англії. Цей флот споряджали вже кілька років, і його забезпечено всім необхідним також на цілі роки, хоч плавання мало забрати щонайбільше два тижні. Треба було, щоб Армада могла безпечно заходити у французькі гавані. Володар світу не хотів наразитись ні на кого зі своїх французьких ворогів: від природи він був передбачливий і обережний. І тому не пізніш як за три дні в Парижі мали стояти барикади з наповнених піском барил. Король Франції давно вже бачив зі свого Лувру, як ті барила підвозять Сеною знизу. Опинившись у такій безвиході, він увів до столиці трохи своїх швейцарських та німецьких найманців і цим дав останній привід для повстання [152]. Розбиті незліченними юрбами повсталих, ті чужинці падали на коліна й благально здіймали руки з чотками. Королю довелось просити пощади для своїх солдатів, котрі ще лишилися живі. Просив він у герцога Гіза, і той після цього вже нізащо не міг наважитись і вбити короля; а саме цього вимагав від герцога Мендоса.

Жоден з них двох — ні Гіз, ні Валуа — не важився вбити другого, і настало безвладдя. На вулицях з ранку до вечора під дзвін на сполох проповідували ченці, закликаючи до різанини. Гізова сестра, фурія священної Ліги, теж не сиділа згорнувши руки: з балкону свого палацу вона підбурювала до вбивств розбурхане юрмище сповненої високих поривань молоді.

— Молодь, моя молодь! Твої поривання завжди високі! — вигукувала вона, і майбутні адвокати, проповідники та малярі вірили їй радісінько. Буяння крові в жилах легко сплутати з пориванням до високого. В часи, коли всіх охоплює гарячка нетерпіння, молоду кров дуже цінують.

Герцогиня Монпансьє, хоча й розпалена до нестями, не втрачала здатності читати на людських обличчях, і ось унизу, серед натовпу своїх шанувальників, вона відзначила собі одне, що його бачила вже не вперше. У кого такий вигляд, той може придатися. І вона звеліла привести того молодого послушника до себе нагору.

Сама вона не полінувалася приготуватись як слід: убрала свою високу дебелу постать у прозорий серпанок, побризкала в спочивальні парфумами. Коси, чорні, як воронове крило, — правда, вже підфарбовані,— пишні перса, вбрання все в срібних зірочках: оглянувши себе, герцогиня вирішила, що цього вистачить, дарма що на виду її вже виразно позначилась руйнівна сила пристрастей. «Тридцять шість років — як комусь іншому, то, може, здалась би занадто стара, — подумала вельможна дама. — Але не двадцятирічному ченцеві-селюку, що вперше зроду побачив ліжко герцогині». Вона ще спитала себе: «Що мені з ним робити і як далеко можна зайти?» Чи не однаково, — відповіли, здвигнувшися, дужі, повні плечі.

«Я чогось хочу — і ні перед чим не спинюся, щоб досягти свого. А цього бракує чоловікам — навіть моєму братові, народному ідолові, що ось-ось має зійти на французький трон. Потрібен один-однісінький удар — але він боїться його завдати. А його сестра не побоїться. Вона, якщо треба, могла б і власною рукою вдарити. Руки у мене сильні і все тіло не кволіше, ніж у брата, плечі широкі, і я сама могла б стати героєм нашого роду, якби не ті дрібнички, що роблять мене жінкою: але якраз ними я й доможуся свого».

Вона дала знак, надбігли слуги, привели ченця, упхнули його в двері й відразу зачинили їх. Богиня лишилася в своєму покої наодинці з бурою постаттю, яка прийшла знизу, з вулиці, й від якої страшенно смерділо. Ніякі парфуми не могли перебити смороду немитого тіла, що зразу розійшовся по всьому покою; але вельможна дама витримала все. Вона звернулась до ченчика, що кліпав очицями, плямкав товстими губами й ворушив своїми селянськими ручиськами, схованими в стулені докупи рукави. О, він охоче вийняв би ті руки й полапав оце пишне тіло, що перед ним. Ані сліду боязкої шаноби: нині все перемішалось, у священній Лізі всім однакова ціна. Подивіться хоч би на вулицю за барилами з піском: там лежать купами полковники та дворяни, то ми їх навалили. А жінки їхні зосталися нам на втіху. Ге-ге! Молодь, каже! Високі поривання!

— Як тебе звати? — спитала герцогиня так суворо, що молодик злякався.

— Та ви ж знаєте, — буркнув він. — Ви ж самі назвали мене згори на ім'я. Гукали: «Жаку, де ти?» [153] Ну, ось я тут. А далі що?