Ті, що співають у терні - Маккалоу Колін (читать книги онлайн бесплатно регистрация TXT) 📗
— Не заперечуватиму. Мені подобається звертатися до людей на ім’я. Але повернімося до того, що я казав про друзів у високих колах, сину мій. Для тебе тривала дружба з нашим Ральфом може стати джерелом певного психологічного дискомфорту після того, як ти підеш навчатися до семінарії, яку сам обереш. Щоразу, коли зв’язок між вами будуть помічати, тобі доведеться вдаватися до довгих та нудних пояснень. Інколи Наш Господь дозволяє нам дещицю безневинної неправди, — усміхнувся кардинал, блиснувши золотими зубами, — тому для спокою кожного з нас я пропоную вдатися до однієї невеличкої вигадки. Бо невимушені дружні зв’язки інколи важче пояснити, аніж зв’язок, скріплений червоною ниточкою крові. Тому всім і всяким охочим знати ми пояснимо, що кардинал де Брикасар — твій дядько, мій любий Дейне, і нехай так воно й буде, — закінчив кардинал Вітторіо змовницьким тоном.
Дейн не міг приховати свого потрясіння, а кардинал Ральф беззаперечно погодився.
— Не розчаровуйся у сильних світу цього, сину мій, — лагідно мовив кардинал Вітторіо. — Бо вони теж мають глиняні ноги, і часто вдаються до безневинної неправди заради того, щоб когось утішити. Щойно ти отримав важливий урок, хоча дивлюсь на тебе і розумію, що ти навряд чи коли-небудь ним скористаєшся. Однак мусиш зрозуміти, що ми, добродії в пурпурових мантіях, є дипломатами до кінчиків пальців. Воістину, я думаю лише про тебе й твоє майбутнє, сину мій. Заздрощі та образа в семінаріях — таке саме звичне явище, як і в мирських закладах. Ти трохи страждатимеш через те, що вони гадатимуть, наче Ральф — твій дядько, тобто брат твоєї матері, але твої страждання були б сильнішими, якби вони знали, що вас не пов’язує кревний зв’язок. Спершу ми — люди, а саме з людьми тобі доведеться мати справу в цьому та інших світах.
Дейн поштиво вклонився, потім подався вперед і виставив руку, щоб погладити кішку.
— Можна? Я люблю котів, ваше преосвященство.
Не можна було знайти шляху ближчого за цей до старого, але вірного серця кардинала Вітторіо.
— Можна. Зізнаюся, вона стає для мене надто важкою. Ти ненажера, Наташо, еге ж? Йди до Дейна, він у нас — нове покоління.
Джастина не мала можливості перебратися з південної півкулі до північної так швидко, як це зробив Дейн: на той час, коли вона відпрацювала сезон у «Каллоден» і без жалю попрощалася з квартирою в Ботвел-гарденс, її брат уже два місяці був у Римі.
— Як, у біса, я примудрилася назбирати стільки мотлоху? — спитала вона себе, сидячи в оточенні одежин, паперів та коробок.
Меґі розігнула спину з коробкою з металевими кухонними мочалками для миття посуду в руках.
— А що вони роблять у тебе під ліжком?
На розчервонілому обличчі доньки з’явився вираз глибокого полегшення.
— О, слава Богу! То онде вони! А я гадала, що їх проковтнув безцінний пудель місіс Дівайн, бо він аж тиждень ходив змарнілий, а я не наважилася сказати їй про зниклі мочалки для посуду. Але я була на сто відсотків упевнена, що ота огидна тварина зжерла їх, бо він зжирає все, що не встигає з’їсти його. Хоча, — задумливо мовила Джастина, — я б не дуже побивалася, якби сталося останнє.
Меґі сіла навпочіпки і розреготалася.
— О, Джассі! Ти така смішна! — І мати кинула коробку на ліжко до купи речей. — Дрогеда не зможе тобою пишатися, це точно. Після акуратності та охайності, яку ми пхали до твоєї голови, — такий розгардіяш!
— Я мала завчасно сказати вам, що марно стараєтеся. Може, забереш ці мочалки на Дрогеду? Я відпливаю кораблем, тому мій багаж необмежений за вагою, хоча, смію припустити, що в Лондоні залізних кухонних мочалок хоч греблю гати.
Меґі поклала коробку з мочалками до великого картонного ящика з написом місіс Д.
— Гадаю, краще подарувати їх місіс Дівайн, бо вона має передати квартиру наступному мешканцю в гарному стані. — Скраю столу вивищувалася нестійка споруда з немитих тарілок, що вже повкривалися пліснявою.
— Господи, ти хоч коли-небудь миєш тарілки?
Джастина захихотіла, анітрохи не розкаюючись.
— Дейн каже, що я їх не мию, а голю бритвою.
— Оці таки доведеться спочатку підстригти. І чому ти не миєш їх відразу ж після того, як поїси?
— Бо це означало б піший похід на кухню, а оскільки я зазвичай їм опівночі й пізніше, то нікому не сподобається тупотіння моїх маленьких ноженят.
— Дай-но мені порожній ящик, я повкладаю туди брудні тарілки і викину, — сказала мати, втомившись боротися з донькою; Меґі достеменно знала, що на неї чекає, ще до того, як виявила бажання поїхати до Сіднея, і тому анітрохи не здивувалася. Мало коли їй траплялася нагода допомогти Джастині; й щоразу все скінчалося тим, що Меґі почувалася повного дурепою. Але цього — єдиного — разу ситуація стосовно домашніх справ змінилася кардинально, і Меґі могла допомагати, скільки її душа забажає, і не почуватися дурепою.
Меґі й Джастина таки примудрилися впоратися з розгардіяшем і мікроавтобусом, на якому Меґі приїхала з Джилі, вирушили до готелю «Австралія», де Меґі знімала номер люкс.
— Чому б вам, мешканцям Дрогеди, не придбати будинок у Палм-біч або ж в Авалоні? — запропонувала Джастина, заносячи свою валізу до другої спальні люксу. — Це жахливо: наш номер — над вулицею Мартін-плейс. Уяви собі, як було б класно жити за три кроки від прибою! Може, тоді б ти частіше моталася літаком із Джилі до Сіднея!
— А навіщо мені мотатися до Сіднея, скажи на милість? Я була тут двічі за останні сім років: Дейна проводжала, а ось тепер — тебе. Якби ми мали будинок, то не користувалися б ним.
— Дурня!
— Чому це?
— Чому? Тому що у світі є не лише Дрогеда, чорт забирай! Мене від неї нудить!
Меґі зітхнула.
— Повір мені, Джастино, прийде час, коли тобі страшенно захочеться повернутися додому, на Дрогеду.
— Це й Дейна стосується?
Тиша. Не дивлячись на доньку, Меґі взяла зі стола свою сумку.
— Ми можемо спізнитися. Мадам Роше сказала бути о другій. Якщо ти хочеш, щоби твої сукні були готові до відплиття, краще поквапитися.
— Знову мене ставлять на місце і вчать, як жити, — іронічно зауважила Джастина.
— А чому це, Джастино, ти ні з ким зі своїх приятельок мене не познайомила? У Ботвелл-гарденс я не зустріла нікого, окрім місіс Дівайн, — сказала Меґі, коли вони сиділи в салоні Жермен Роше, спостерігаючи, як чепуряться манекенниці з удаваними усмішками на обличчях.
— Бач, вони трохи сором’язливі… їм бракує впевненості в собі. Мені подобається оте помаранчеве плаття, а тобі?
— Тільки не під твоє волосся. Краще сіре вибери.
— Тьху! Навпаки — я вважаю, що помаранчеве чудово пасує до мого волосся. У сірому я матиму вигляд дохлої миші, яку затягала кішка, — брудної і смердючої. Не відставай від часу і моди, мамо. Не треба вважати, що рудим дівчатам неодмінно треба носити щось біле, сіре, чорне, смарагдово-зелене або отой жахливий колір, до якого ти маєш непоясниму пристрасть — як його там? ага — трояндовий попіл! Який безнадійний архаїзм!
— Ти правильно згадала назву того кольору, Джастино, — зауважила Меґі й, обернувшись, впритул поглянула на дочку. — Ти справжнісіньке чудовисько, — сказала вона з кривою посмішкою, але й із любов’ю в голосі.
Джастина ж не звернула на ті слова ані найменшої уваги, бо не вперше чула її.
— Я виберу помаранчеве, яскраво-червоне, з пурпурового ситцю, темно-зелене, бордовий костюм…
Меґі сиділа, розриваючись між сміхом та люттю. Хіба ж можна дати собі раду з такою донькою, як Джастина?
Судно «Гімалаї» відплило з гавані Дарлінґ три дні по тому. То був гарний старий корабель, плоскодонний і з добрими мореплавними властивостями, збудований у ті дні, коли ніхто нікуди сторчголов не поспішав, і всі спокійно сприймали той факт, що до Англії через Суец — чотири тижні ходу, а через мис Доброї Надії — п’ять. Нині навіть океанські лайнери набули стрімких обрисів, їхнім корпусам надають форми есмінців, аби тільки підвищити швидкість. Але той ефект, який ця новація справила на чутливі шлунки, змусила здригнутися навіть бувалих моряків.
