Ті, що співають у терні - Маккалоу Колін (читать книги онлайн бесплатно регистрация TXT) 📗
— Якщо він так тобі подобається, то піди і трахни його в сраку!
— Джастино!!!
— Ага, нарешті я тебе шокувала! Б’юся об заклад, ти навіть не здогадувався, що я знаю слово «трахатися».
В Дейнових очах затанцювали бісики.
— А ти й справді знаєш, що воно означає? Розкажи мені, Джассі, Нумо, вперед! Благаю тебе!
Вона не могла встояти, коли він піддражнював її; тож її очі теж пустотливо зблиснули.
— Може, одного дня ти, лопух, і справді станеш отцем Прутнем, але якщо ти й справді досі не знаєш, що це таке, то краще й не питай.
Дейн посерйознішав.
— Не хвилюйся, не питатиму.
Біля Дейна зупинилася, крутнувшись на місці, пара красивих жіночих ніг. Він поглянув угору, почервонів, як буряк, і, швидко відвернувшись, сказав невимушеним тоном:
— А, привіт, Марто!
— І тобі привіт.
То була надзвичайно красива дівчина; їй трошечки бракувало акторських здібностей, але її врода була цінним надбанням для кожної вистави; окрім того, сталося так, що вона належала саме до тієї категорії дівчат, які подобалися Дейну, бо Джастина не раз вислуховувала його захоплені компліменти на її адресу. Марта була висока, сексуальна (цей термін і увійшов у моду в кіношних журналах), мала темне волосся й очі, світлу шкіру та розкішні груди.
Примостившись скраєчку столу, за яким сиділа Джастина, вона звабливо погойдувала ногою прямісінько під носом у Дейна, дивлячись на нього з такою відвертою цікавістю та симпатією, що він збентежився. «Боже, оце так хлопець! Всім хлопцям хлопець! Звідки у кістлявої шкапи Джассі міг узятися такий брат? Мабуть, йому лише вісімнадцять, і якщо я його зваблю, то це буде, наче немовля з колиски поцупити, але мені начхати».
— А як щодо того, щоб прийти до мене на каву і таке інше? — спитала вона, дивлячись на Дейна. І неохоче додала: — Вам удвох, звісно.
Джастина рішуче похитала головою, і в її очах раптом спалахнув якийсь здогад.
— Та ні, дякую, я не зможу. Тобі доведеться вдовольнитися Дейном.
Він теж рішуче похитав головою, але з явним жалем, немов і справді долав спокусу.
— Дякую за запрошення, Марто, але я не можу. — Із цими словами Дейн зиркнув на годинник, наче на свого рятівника.
— Господи, на моєму лічильнику залишилася всього одна хвилина! Скільки ти ще тут будеш, Джассі?
— Хвилин із десять.
— Я почекаю тебе надворі, добре?
— Боягуз! — глузливо кинула вона.
Темні очі Марти сумно провели Дейна.
— Він розкішний! Чому ж він на мене й поглянути не схотів?
Джастина кисло посміхнулася, нарешті зіскрібши з обличчя грим. Ластовиння поволі поверталося. Може, Лондон допоможе — там мало сонця.
— О, не переймайся, він теж ласо позирав на тебе. І йому теж хотілося б із тобою зустрітися. Та чи зустрінеться? Тільки не Дейн.
— Чому? Що з ним не так? Невже він голубий? От зараза, ну чому кожен розкішний мужчина, якого я зустрічаю, виявляється педиком? Ніколи не думала, що Дейн — педик. Він на нього зовсім не схожий.
— Слідкуй за тим, що кажеш, ти, дурепо безмозка! Звісно, ніякий він не голубий. А якщо він колись хоч погляне убік Солоденького Вільяма, то я того ж дня горлянку переріжу — і йому, і Вільяму.
— Якщо він не гомік і задивляється на жінок, то чому ж він не клюнув? Чому не вхопився за моє запрошення? Може, вважає, що я для нього застара?
— Красунечко, ти й у сто років не будеш застарою для жодного нормального мужчини, в цьому будь певна. Ні, дурень Дейн поклявся виключити секс зі свого життя. Бо збирається стати священиком.
Марта ошелешено роззявила свого розкішного хтивого рота, на мить завмерла, а потім виклично гойднула гривою чорнильно-темного волосся.
— Не тринди.
— Та правда, кажу тобі!
— Ти хочеш сказати, що все оте багатство піде коту під хвіст?
— Боюся, що так. Бо він офірує його Богу.
— Тоді Бог — ще більший педик, аніж Солоденький Віллі.
— Може, ти й маєш рацію, — погодилася Джастина. — Втім, насправді його й жінки не дуже цікавлять. Ми для нього — як глядачки, що сидять на дешевих місцях верхнього ярусу. А партер та нижній балкон — виключно для чоловіків.
— Он воно як!
Джастина, звиваючись, вивільнилася з одежі Електри, вдягла через голову тонке бавовняне плаття, пригадала, що надворі прохолодно і накинула зверху джемпер, а потім поблажливо поплескала Марту по голові.
— Та не побивайся ти так, крихітко. Бог був милосердний до тебе — дав мало мозку. Повір мені, так значно легше. Ти ніколи б не склала конкуренції Творцю Всесвіту.
— Не знаю, не знаю. Хотілося б спробувати позмагатися з Господом за твого брата.
— Облиш і забудь. Бо тобі довелося б воювати з Церквою, а це відпочатку програшна справа. Ти скоріше б Солоденького Віллі звабила, аніж Дейна, повір мені.
Автомобіль із Ватикану зустрів Дейна в аеропорту і швидко повіз його бляклими сонячними вулицями з красивими усміхненими людьми; приклеївши носа до скла, він упивався, бо на власні очі бачив те, що раніше траплялося йому на фото: римські колони, палаци в стилі рококо, ренесансна велич собору Святого Петра.
І на нього чекав, цього разу весь у червоному, з голови до п’ят, Ральф Рауль, кардинал де Брикасар. Простягнулася вперед рука, зблиснув перстень; Дейн впав на обидва коліна і поцілував його.
— Встань, Дейне, дозволь мені на тебе поглянути.
Дейн підвівся, усміхаючись високому чоловіку майже одного з ним зросту; вони могли дивитися один одному у вічі. Дейн відчував надзвичайно сильну ауру духовної влади, яку випромінював кардинал, і це, в його розумінні, була радше аура Папи, а не святого. Але оті невимовно сумні очі не були очима Папи. Як, напевне, довелося страждати цьому чоловікові, щоби мати такі очі, але як, напевне, шляхетно він зміг піднятися над цим стражданням і стати найідеальнішим з ідеальних священиків!
А кардинал Ральф дивився на сина, не знаючи, що це його син, і відчував до нього любов, пояснюючи собі цю любов тим, що Дейн був сином Меґі. Саме таким він і хотів бачити власного сина: так само високим, як і він, так само граціозним, так само вражаюче красивим. Ніколи в житті він ще не бачив, щоб чоловік рухався так красиво. Але приємнішим за всяку фізичну красу була нехитра краса його душі. Тут відчувалася сила янголів і щось від їхньої неземної сутності. Чи був він і сам таким у вісімнадцять років? Він спробував пригадати і відмотав на три п’ятих назад щільний клубок подій — ні, він таким не був. Ніколи. Може, це тому, що Дейн прийшов сюди з власного вибору? Бо ж у Ральфа все було не так, хоча покликання він мав — в чому-чому, а в цьому кардинал упевнений.
— Сідай, Дейне. Ти зробив, як я тобі казав, — приступив до вивчення італійської?
— На нинішній стадії я розмовляю вільно, але без ідіоматичних виразів, і добре читаю. Можливо, вивчення полегшується тим, що італійська — вже четверта моя мова. Здається, я маю до мов талант. Іще тижнів зо два — і я буду в змозі взятися за місцевий діалект.
— Так, не сумніваюся, що зможеш. До речі, я теж маю хист до мов.
— Що ж, це корисна здібність, — ніяково мовив Дейн. Висока імпозантна постать у червоному трохи лякала його; вона на якусь мить затьмарила собою чоловіка, який їздив верхи на рудому мерині на Дрогеді.
Кардинал Ральф нахилився, пильно вдивляючись у хлопця.
«Я передаю відповідальність за нього тобі, Ральфе, — писала Меґі у своєму листі. — Я покладаю на тебе обов’язок про його щастя і добробут. Те, що я вкрала, повертаю тобі. Бо мушу. Лишень пообіцяй мені дві речі, і я заспокоюся, знаючи, що ти вчинив найкраще в інтересах Дейна. По-перше, пообіцяй мені, що перед тим, як прийняти його до себе, ти переконаєшся, що стезя священика є тим, чого він потребує, — правдиво і цілковито. По-друге, якщо виявиться, що це — те, чого він насправді бажає, зроби так, щоби він укріпився у своєму виборі. Якщо ж Дейн втратить бажання й ентузіазм, я хочу, щоб він повернувся до мене. Бо спершу він належить мені. І це я його тобі віддаю».
