Історія України-Руси. Том 7 - Грушевський Михайло Сергійович (книги бесплатно полные версии .TXT) 📗
Без сумнїву, подібні гадки сильно циркулювали на соймі. Проєкт орґанїзації оборони, внесений в початках сойму 14) і підтримуваний дуже сильно посольською палатою, головний натиск клав на той пункт, щоб в службу державі взяти 20 тисяч козаків, з платою в 100 тис. золотих на рік. Було се дешево й сердито, бо реґулярного війська за ті 100 тис. золотих не удержало ся б і тисячі душ. Сенат пояснив посольській палатї, що король іще перед соймом вислав свого аґента до козаків, „щоб з ними про все умовити ся”, але тепер думає вислати ще скорійшого післанця 15). Для того щоб заохотити козаків до служби Польщі, вважали дуже пожаданим посередництво патріарха. Гадка ся була прийнята королем уже в початках сойму, і з дня 10/XI н. с. маємо королївський лист, висланий з дворянином Барт. Обалковским до патр. Теофана. Король просив патріарха вплинути на військо Запорозьке, аби воно сповнило королївський наказ і взяло участь в війнї з Турком; ширше мав в тих справах переговорити з патріархом Обалковский 16). Про зміст сих устних переговорів деяке понятє може дати грамота патріарха до козаків, видана ним наслїдком сих переговорів і в такійже мірі призначена для козаків, як і для правительства польського, котрого жаданнє сповняв він сим листом. В сїй написаній „на задану тему” грамотї (другого дня по посвяченню Курцевича в Терехтемирові), патріарх намовляв козаків, аби з усею силою ставили ся на службу річипосполитій, бо сим здобудуть ласку королївську, славу війську свому, молитви патріарха для себе і всього війська, віддадуть прислугу своїй отчинї, і т. д., і на рештї — „то теж вашою щирою і визначною прислугою від найяснїйшого короля і пана вашого здобудете, що ту відновлену нами в св. церкві руській єрархію: митрополита й епископів, нами посвячених на місце тих що відпали від св. апостольського константинопольського престолу, він потвердить і забезпечить своїм королївським дозволом і привилеями — сього пильно-пильно маєте доходити у наясн. короля, пана вашого, вашими пильними прошеннями” 17).
Нема сумнїву, що патріарх висловляв се переконаннє про будуче потвердженнє королем новопоставленої єрархії за службу козацьку на підставі своїх переговорів з Обалковским. Король, очевидно, поручив свому висланцеви дати надїї на сповненнє тих постулятів, які будуть піднесені патріархом і козаками. В сїм переконанню мали підтримати їх також листи ріжних сенаторів, навіть духовних: маємо лист до патріарха від краківського біскупа, з тогож сойму, подібного змісту, що й королївський 18).
Але подаючи такі надїї, навіть певність сповнення головного постуляту православних, і король і католицькі круги одначе не хотїли дати яких небудь певних гарантій. Заходи православних на соймі в сїм напрямі зістали ся без успіху, не вважаючи на натиск, який клали вони на звязки сеї релїґійної справи з успіхами оборони. По словам соймового дневника, в такім дусї говорили посли київські, ставлячи „заспокоєннє грецької релїґії” умовою своєї участи в оборонї, инакше грозили розрухами й повстаннями. В такім же дусї держана була славна промова волинського депутата Лаврентия Древинського 19). Він пригадав королеви й палатї, що в тій будучій війнї держава буде орудувати православними силами, а тим часом православні не мають причини наставляти свої груди за державу, яка так по мачошому трактує їх справу: „В сїй війнї против головного ворога хреста святого, сміливо можу сказати, ваша кор. милость ледви чи не більшу частину контінґенту буде жадати від народу нашого руського, а народ сей, коли далї не буде задоволений в своїх домаганнях і прошеннях, як може заступати, замість шанцїв, грудьми своїми державу вашу? Які може чинити старання для спокою від сусїдів, коли не має внутрішнього спокою у себе дома? З яким серцем, з яким почуєм буде гасити своєю кровю запалені мури своєї отчини, коли не бачить, щоб гашено внутрішнїй огонь запалених стїн домашнїх? Хтож, Боже живий, не бачить сього на очі свої, які великі тяготи, утиски й неможливі прикрости терпить сей старовіцький народ руський 20) в справах релїґії своєї”?
І бесїдник малює сильно, драстично образ пониження руської віри й православної суспільности:
„Почавши від Кракова в Коронї як помножаєть ся слава Божа за помічю тої нововидуманої унїї? Вже по більших містах церкви запечатані, маєтности церковні попустошені, по манастирях худобу замість монахів замикають. Перейдемо до в. кн. Литовського — тамъ робить ся те саме, навіть в містах пограничних з Московською державою 21). В Могилеві й Орші церкви запечатано, священиків розігнано 22). В Пинську те само вчинено; монастир Лещинський на корчму обернено. Через се дїти сходять зі світу без хрещення, тїла мертвих вивозять ся з міст без церковного обряду як стерво; люде без шлюбів живуть в нечистотї, не сповідаючи ся, не причащаючи ся з світу сходять. Невже се не самому Богови обида? невже то буде мстити ся за се Бог?...
„Перейдїм до иньших кривд і утисків нечуваних. Чи то не кривда народови нашому руському, що, не кажучи про иньші міста, чинить ся у Львові? Хто грецького закону, не унїат, той не може мешкати в містї, анї торгувати на локтї і кварти, анї до цехів не може бути прийнятий 23). Коли хто умре, мешкаючи в містї, того мертве тїло не можна провести через місто з церковною церемонїєю, анї до хорого з тайнами Господнїми іти не вільно. А в Вильнї чи не утиски то? чи чуване коли? Коли мертве тїло під замком хочуть провести через замкову браму (якою ходять і їздять всї, навіть Жиди й Татари), то ту браму замикають, так що православні мусять мерця свого виносити иньшою брамою, якою тільки гній міський вивозять. Навіть води не можуть докупити ся і велику в тім мають кривду: який небудь халупцї позволяють мати руру з водою, а на такий великий ґрунт, на стільки будинків, одної рури не дають, хоч знають, що була давнїйше, і тепер є слїди. Монахів що до унїї не пристали в Новгородку й по иньших містах унїати граблять, розбивають на добровільний дорозї й садять у вязницю. До ради міської людей гідних і учених, тому тільки що унїї не тримають ся, не беруть, а обсаджують місця в наругу руській лавицї хлопами простими неученими (так що иньший не вміє навіть означати, що то є справедливість). Кари грошеві стягають з невинних без слушної причини. Коротко сказати — давно вже великі, нечувані кривди поносить народ наш руський як у Коронї так і в в. кн. Литовськім.
„А ті кривди і те замішаннє внутрішнє”, — виводить далї бесїдник, даючи вираз шляхетським поглядам і інтересам своєї верстви” 24), „не з иньшого джерела випливають, як з того, що ваша кор. мил. против справедливости, против прав і вільностей шляхетських, на престоли владичі й достоєнства духовні іменує людей невважаючи на їх рід. Хто не знає того, що нинїшнїй — як він себе зве — архіепископ полоцький родом з Володимира син Кунця шевця, а зробивши з того собі шляхетське призвище називає себе Кунцевичем. Хто сього на очі не бачить, що нинїшній перемиський владика, призвищем Шишка 25), родив ся з свинара, і рідний брат його батька його і тепер сидить на волоцї в Хлопушах в підданстві київського воєводи? Хто не знає, що володимирський владика 26) син львівської міщанки Стецкової Моримушиної, що уродив ся в півтора роки по смерти Стецька, а нїкий Міхаловский і Нікопольский віддали його в науку? Кому не звісно — свідчу се Богом живим — що владика холмський син виленського купця, призвищем Пакость 27), що у одного бурмистра виленського украв кармазин, і як би не уратував його чернецький клобук, давно був би пішов на шибеницю 28). Хто не знає і того, що нинїшній владика пинський родом з місточка Заблудова? Тільки й користи вашій кор. милости з унїї, що за двадцять лїт штуковання сеї унїї не можуть унїати подати когось з уроджених шляхтичів, щоб могли б гідно засїдати на тих високих гідностях. От і тепер дано нам у Луцьк, против наших прав і вільностей, Почаповського — його шляхетського роду не заперечуємо, але що до лїт, то він не тільки такої гідности не варт, але і діаконської, не то що священичої — через те й отцем його називати не можемо, бо не має ще й двадцати лїт.
