Гра престолів - Мартін Джордж (читать бесплатно книги без сокращений .txt) 📗
— Не можу дивитися, — шепотів він у відчаї.
— Але повинен, — наполягав Джон тихо, аби не чув хтось інший. — Маестер Аемон послав тебе з нами як свої очі, хіба ні? Яка користь з очей, коли вони заплющені?
— Так, але ж… я такий боягуз, Джоне.
Джон поклав руку на Семове плече.
— З нами десяток розвідників, ще й собаки, ба навіть Привид. Ніхто тебе не чіпатиме, Семе. Піди та подивись. Вперше — воно найважче.
Сем тремтливо кивнув. Було добре видно, як він намагається зібрати докупи рештки хоробрості. Семові очі широко розкрилися, але Джон тримав його за плече, щоб він їх не відвертав.
— Пане Яреміє, — буркнув Старий Ведмідь. — Виїжджаючи зі Стіни, Бен Старк мав з собою шістьох людей. Де решта?
Пан Яремія хитнув головою.
— Якби ж я знав.
Мормонта, вочевидь, така відповідь не вдовольнила.
— Двох наших братів замордували мало не на виду Стіни, а ваші розвідники нічого не чули і не бачили. До чого докотилася Нічна Варта? Ми ще хоч прочісуємо ці ліси?
— Так, пане воєводо, але ж…
— Ми ще висилаємо кінні роз’їзди?
— Так, але…
— Цей братчик мав при собі мисливського рога, — вказав Мормонт на Отора. — Чи маю я припустити, що він вмер, не засурмивши в нього? Або ваші розвідники оглухли так само, як осліпли?
Пан Яремія відповів різко, скривившись від гніву.
— Ніхто не сурмив, пане воєводо, або мої розвідники напевне почули б. Я не маю досить людей, аби висилати стільки роз’їздів, як бажав би… а відколи зник Бенджен, ми тримаємося ближче до Стіни, ніж зазвичай, за вашим власним наказом.
Старий Ведмідь забурчав, не надто втішений.
— Так-так. Гаразд. Нехай. — І нетерпляче махнув рукою. — Розкажіть хоча б, як вони померли.
Присівши коло покійника, якого він назвав Яфером Буйцвітом, пан Яремія вхопив його голову за чуприну і потяг. Пасма волосся, крихкого, мов солома, залишилися в нього між пальців. Лицар вилаявся і пхнув мерця у обличчя основою долоні. В шиї трупа збоку відкрився, наче рот, великий розріз, вкритий засохлою кров’ю. Лише кілька блідих жил досі з’єднували голову з шиєю.
— Це зроблено сокирою.
— Еге ж, — пробурмотів Дивен, старий лісник. — Отією самою, що її Отор носив, мосьпане.
Джон відчував, як з живота до рота підступає сніданок, але стиснув зуби і примусив себе глянути на друге тіло. Отор був здоровезний неоковирний чолов’яга, з якого вийшов здоровезний неоковирний мрець. Жодної сокири навколо не було видно. Джон згадав Отора: саме він ревів сороміцької пісні, коли загін розвідників вирушав у дорогу. Ну що ж, він своє відспівав. Плоть його побіліла, наче молоко, не рахуючи рук — руки стали чорні, як у Яфера. Потріскані квітки засохлої крові прикрашали смертельні рани, що густо вкривали груди, живіт, горло… геть усе тіло. Але очі залишилися розплющеними. Вони витріщалися у небо — сині, мов сафіри.
Пан Яремія випростався.
— Дичаки теж мають сокири.
Мормонт продовжив за нього.
— То ви гадаєте, винуваті люди Манса-Розбишаки? Так близько від Стіни?
— Хто ж іще, пане воєводо?
Джон міг би йому відповісти. Він знав, і всі знали, але ніхто б не сказав уголос. «Інші — то лише оповідка. Казочка, якою лякають дітей. Якщо вони й були на світі, то згинули вісім тисяч років тому.» Від самої думки про них він відчув себе дурником. Адже тепер він дорослий чоловік, чорний братчик Нічної варти, а не той хлопчак, що колись сидів біля ніг Старої Мамки з Браном, Роббом та Ар’єю.
Але воєвода Мормонт пирхнув у відповідь.
— Якби на Бена Старка напали дичаки за кілька годин шляху від замку Чорного, то він би повернувся по підмогу, вистежив убивць хоч до сьомого пекла і привіз би мені їхні голови.
— Якщо він сам ще живий, — заперечив пан Яремія.
Навіть зараз від цих слів було боляче. Адже минуло стільки часу… Яка дурниця — досі чіплятися за надію, що Бен Старк живий. Але хто-хто, а Джон Сніговій умів стояти на своєму до останнього.
— Скоро вже півроку, як Бенджена з нами немає, пане воєводо, — вів далі пан Яремія. — Цей ліс не має кінця. Дичаки могли натрапити на нього де завгодно. Б’юся об заклад, що ці двоє — останні вцілілі з його загону. Вони вертали назад, але ворог заскочив їх перед самою Стіною. Трупи ще свіжі, ще й доби немає, як вони померли…
— Ні, — писнув Семвел Тарлі зі свого місця.
Джон здригнувся. От чого він не чекав почути, то це Семове перелякане пищання. Товстуна лякала старшина Варти, а пан Яремія не відзначався терплячістю.
— Я твоєї думки не питав, хлопче, — мовив Рикер холодно.
— Хай каже, пане, — стрілив Джон зненацька.
Мормонтові очі шарпнулися від Сема до Джона та назад.
— Якщо парубок має що сказати, я його вислухаю. Підійди, хлопче. За тими конями тебе не видно.
Сем пропхався мимо Джона та бахмутиків, рясно спливаючи потом.
— Пане воєводо, не може… не може бути, щоб добу… дивіться… кров…
— Що? — Мормонт почав втрачати терпіння. — Кров, то й що?
— Він обсцикає підштанки, коли її бачить, — вигукнув Чет, і розвідники зареготали.
Сем витер піт з чола.
— Ви… бачите, де Привид… Джонів вовк… бачите, де він руку одірвав, а там… кров не тече, дивіться…
Він показав рукою.
— Мій батько… пан Рандил, вони… іноді примушували мене дивитися, як навчали собак… коли… після…
Сем покрутив головою, тремтячи усіма підборіддями. Нарешті насмілившись глянути на тіла, він не міг відвести від них очей.
— Свіжа здобич… кров іще тече, панове. А потім… потім вона згортається, як… як драглі, а тоді…
Здавалося, його зараз знудить.
— Цей чоловік… дивіться на зап’ясток, там… кірка, суха… наче…
Джон відразу зрозумів, що намагається сказати Сем. Він бачив розірвані судини в руці мертв’яка, наче залізних черв’яків у блідій плоті. Кров перетворилася на чорну грязюку. Але Яремію Рикера це не переконало.
— Якби вони померли давно, то вже б добряче підгнили та смерділи, хлопче. Але ж не смердять.
Дивен, старий покручений лісник, що вихвалявся, наче може винюхати майбутній сніг, підібрався до трупів та нюхнув.
— Ну, не троянди, ясна річ… але пан мають рацію. Трупного смороду нема.
— Вони… вони не гниють, — вказав Сем майже не тремтливим пальцем. — Дивіться, немає… ані личинок, ані… ані черв’яків, нічого… вони лежали тут, у лісі, але їх… їх не пожували і не подерли тварини… тільки Привид… а так вони… вони…
— Цілі, — тихо підказав Джон. — Привид, він інакший. Онде собаки та коні не хочуть підходити, хоч їх ріж.
Розвідники перезирнулися; всі до одного помітили те саме. Мормонт спохмурнів, водячи очима від мерців до собак.
— Чете, ану підведи хортів ближче.
Чет спробував. Він лаявся, смикав за налигачі, одного собаку добряче пхнув чоботом. Але більшість скиглили і впиралися лапами у землю. Він спробував підтягти одну сучку силою. Та відчайдушно опиралася, гарчала і виверталася, наче хотіла вирватися з нашийника, а тоді кинулася на нього. Чет впустив налигача, сахнувся назад, перечепився і впав. Сучка перестрибнула через нього і зникла серед дерев.
— Тут… тут щось не те, — похмуро зазначив Сем Тарлі. — Кров… на одязі в них є плями крові, а плоть тверда і суха, але… нема нічого на землі чи… деінде. За таких… таких…
Сем силувано ковтнув, глибоко вдихнув повітря.
— За таких поранень… жахливих… кров має бути усюди. Хіба не так?
Дивен прицмокнув крізь дерев’яні зуби.
— Мо', їх не тута вбили. Мо', привезли й кинули. Аби той, попередити. Ну, той… нас усіх.
Старий лісник підозріливо зиркнув униз.
— А мо', я здурів, та щось не згадаю, щоб Отор мав сині очі.
Пан Яремія виглядав збентеженим.
— Так само, як і Буйцвіт, — відповів він, обертаючись до мерця.
У лісі впала тиша. Якусь мить усі чули тільки важке Семове дихання та цвікання Дивена крізь зуби. Джон присів коло Привида.
— Спалити їх, — прошепотів хтось. То був один з розвідників, та Джон не сказав би, хто саме.
— Так, спалити, — наполіг другий голос.
