Вовки Кальї. Темна вежа V - Кінг Стівен (книги без регистрации полные версии TXT) 📗

«То ти такий боягуз? — зазвучав у нього в голові голос Роланда. — Та нащо їм убивати такого легкодуха? Може, вони просто відішлють тебе на захід разом з невдахами, які забули лиця своїх батьків».

Це привело його до тями. Майже привело. Він глибоко вдихнув, втягуючи повітря доти, доки не заболіло на дні легенів. Потім лунко, зі свистом видихнув. І дав собі такого ляпаса, що аж у вухах задзвеніло.

— Ейк! — шокований побаченим, докірливо вигукнув Юк.

— Все нормально, — заспокоїв його Джейк. Подивившись на екрани, що показували кухню і казарму, він вирішив зупинитися на останній. На кухні не стояло нічого, за що чи під чим можна було сховатися. Можливо, там є шафка. Ану ж як нема? Тоді йому кінець.

— Юк, до мене. — 3 цими словами Джейк перетнув приміщення, яскраво освітлене білими лампами.

У казармі витали примарні пахощі стародавніх спецій: кориці й гвоздики. Десь у надрах Джейкової свідомості промайнула думка: а чи так само пахло в похованнях під єгипетськими пірамідами, коли туди вдерлися перші шукачі. З горішньої койки в кутку до нього шкірився скелет, неначе вітаючи. Подрімати хочеш, маленький волоцюго? Я тут уже віддавна дрімаю! Грудну клітку небіжчика заплели сріблястим павутинням павуки, і Джейк знову відсторонено подумав про те, скільки поколінь павучих малюків виросло в порожніх надрах цього кістяка. На іншій подушці лежала щелепа, і хлопчик здригнувся від огидного спогаду, що сплив у його пам'яті. Колись, у світі, де він помер, стрілець знайшов схожу кістку. І використав її.

Але його свідомість повністю зайняли два холодних питання й одне рішення, ще холодніше. Питання про те, скільки часу знадобиться Енді та Слайтмену, щоб сюди дістатися, і чи помітять вони його поні. Якби Слайтмен їхав на коні, дружня конячка уже давно привітала б товариша іржанням. Та, на щастя, чоловік був піший, як і того разу. Джейк і сам би прийшов пішки, якби знав, що до мети подорожі не більше милі на схід від ріки. Хоча, скрадаючись під покровом ночі з «Рокінг Б», він навіть достоту не знав, чи є в нього та мета.

А рішення полягало в тому, щоб убити обох чоловіків, бляшаного і живого, якщо його буде викрито. Звісно, якщо це вдасться. Можливо, завдання нелегке, але ті лупаті блакитні очі зі скла здавалися йому слабким місцем робота. Якщо його осліпити…

«Як на те Божа воля, вода буде, — сказав стрілець, який віднедавна оселився в нього в голові. Зараз твоє завдання — сховатися. Де?»

Не в ліжках. Їх надто добре було видно на екранах, а прикинутися скелетом Джейк ніяк не міг. Під одним з двоярусних ліжок у глибині? Ризиковано, але могло згодитися… хоча…

Джейк помітив ще одні двері. Одним стрибком здолав простір, що від них відділяв, і натиснув на дверну ручку. То була вбудована шафа, а в шафах добре ховатися. Було б добре, якби ця не була забита від підлоги до стелі запиленими електроприладами. Деякі з них повивалювалися в кімнату.

— Чорт! — пошепки лайнувся він, підняв те, що випало, запхав у вільне місце вгорі й зачинив двері. Що ж, доведеться під ліжками…

— ВІТАЄМО НА ШІСТНАДЦЯТОМУ ФОРПОСТІ СЕКТОРА ДУТИ, — прогримів записаний голос. Джейк здригнувся, а наступної миті побачив ще одні двері, ліворуч, трохи прочинені. Ризикнути сховатися там чи залізти під ліжка? Часу залишалося на котрийсь із цих варіантів, та аж ніяк не на обидва. — ЦЕ ФОРПОСТ СЕРЕДНЬОГО РІВНЯ ЗАХИСТУ.

Джейк прийняв рішення на користь дверей і рушив у той бік. І якраз вчасно, бо Слайтмен не дав запису дограти до кінця.

— Дев'яносто дев'ять, — пролунав його голос із гучномовців, і запис подякував.

То була ще одна шафа, порожня, за винятком двох чи трьох напівзотлілих сорочок в кутку і пончо, всуціль вкритого порохом, що висіло на гачку. Повітря було густим від пилу, і Юк, зайшовши, тричі поспіль тихо чхнув.

Джейк опустився на коліно і обійняв Юка за довгу шию.

— Більше ні звуку, якщо не хочеш, щоб нас обох убили, — наказав він. — Тихо, Юк.

— Ихо, Юк, — прошепотів пухнастик у відповідь і підморгнув. Джейк причинив за ними двері, залишивши два дюйми до одвірка, щоб виглядало так, як раніше. Принаймні він на це сподівався.

Джейк чітко чув усе, що вони говорили — занадто чітко. Напевно, цю будівлю було нафаршировано мікрофонами і гучномовцями. Ця думка не додала йому бадьорості. Бо якщо вони з Юком могли чути їх, то…

Розмова (хоча говорив здебільшого Слайтмен) точилася довкола кактусів. Він називав їх колючими бомбами і хотів знати, що їх так розтривожило.

— Я впевнений, що це печерні коти, сей, — самовдоволеним, трохи святенницьким голосом сказав Енді. Едді казав, що Енді нагадує йому робота СіТриПіО з «Зоряних воєн», фільму, якого так і не дочекався Джейк. До прем'єри лишалося менше місяця. — Ви ж знаєте, у них сезон парування.

— Чорта з два, — відповів Слайтмен. — Скажеш, колючі бомби не відрізнять печерного кота від того, що справді можуть впіймати й з'їсти? Кажу тобі, тут хтось був. І не так давно.

У Джейка все похололо всередині від думки, що пронизала його мозок. А чи була підлога Догана запорошеною? Він надто захопився спогляданням панелей керування і моніторів, щоб це помітити. Якщо вони з Юком лишили сліди, ті двоє вже могли їх побачити. Може, вони тільки вдавали, що розмовляють про кактуси, а самі тим часом уже підбиралися до казарми?

Джейк витяг з кріпильної муфти «рюгер» і взяв його в праву руку, тримаючи великого пальця на запобіжнику.

— «Винувате сумління робить нас боягузами», — пихато сказав Енді. — Це моя вільна адаптація з…

— Замовкни, ти, торбо гайок і дротів, — огризнувся Слайтмен. — Я… — І тут пролунав його крик. Пронизливий. Джейк відчув, як закам'янів біля нього Юк, як почала здійматися його шерсть. Шалапут тихо загарчав. Джейк затулив йому морду рукою.

— Пусти! — верещав Слайтмен. — Пусти мене!

— Авжеж, сей Слайтмен, — турботливо сказав Енді. — Я лише натиснув на маленький нерв у вашому лікті, от і все. Великої шкоди я б вам цим не завдав, хіба що застосував би силу, рівну двадцяти фунтам тиску.

— Чому ти, в біса, це робиш? — плаксиво, ображено спитав Слайтмен. — Хіба я не роблю все, що ти від мене хочеш, і навіть більше? Хіба не ризикую своїм життям заради свого хлопчика?

— Не кажучи вже про маленькі дарунки, — лагідно нагадав Енді. — Ваші окуляри… музичний апарат, який ви ховаєте в надрах сідельної сумки… і, авжеж…

— Ти знаєш, чому я це роблю і що зі мною буде, якщо мене викриють, — обірвав Слайтмен. Його голос більше не був плаксивим. Він говорив з гідністю і трохи втомлено. Джейк слухав, і на душі йому ставало дедалі паскудніше. Якщо він вибереться звідси й викриє батька Бенні перед усіма, то хотілося б, щоб той був негідником. — Так, я маю маленькі дарунки, правду кажеш, і я дякую. Окуляри, щоб краще бачити і зраджувати людей, яких я знав усе своє життя. Музичний апарат, щоб заглушити голос сумління, про яке ти так легко пасталакаєш, і спати вночі. А ти ще здушуєш мою руку, і з'являється таке відчуття, що мої очі от-от повилазять мені на лоба.

— Я все їм дозволяю. — Тепер голос Енді змінився майже до непізнаваності. Джейк знову подумав про Блейна, і знову його пронизав страх. А що, якби цей голос почув Тіан Джефордс? Чи Воун Айзенгарт? Чи решта фолькен? — Вони сиплють мені в лице образами, як гарячим вугіллям, і жодного разу я не сказав слова проти і не підняв руки. «Іди туди, Енді. Йди сюди, Енді. Перестань співати, Енді. Не торохкоти. Не кажи нам про майбутнє, ми не хочемо про нього чути». Тож я й не розповідаю, хіба що про Вовків кажу, бо про те, що їх засмучує, вони слухають. Для мене кожна сльоза — це краплина золота. «Ти нікчемна купа дротів і лампочок, — кажуть вони. — Скажи нам, яка буде погода, заколисай дитину і вимітайся к бісу». І я все дозволяю. Я дурний Енді, іграшка для дітей і посміховисько для всього села. Але від вас, сей, я насмішок не терпітиму. Ви ж хочете й далі жити в Кальї, коли Вовки дадуть їй спокій на наступні кілька років?