Ґарґантюа і Пантаґрюель - Рабле Франсуа (е книги .TXT) 📗
Так ось, Ґуатру через три дні повернувся додому, весь брудний і пошарпаний боями, з вибитим оком. Проте минуло кілька днів, і він уже їв, як звикле, і відзискав добрий гумор. Увесь Анжер, дорослі і школярі, юрмами валили подивитися на одноокого Ґуатру. Ґуатру, як зазвичай, їх запрошував пити, приказуючи після кожного припрохування: «Убийте сороку»; по-моєму, це був пароль у день битви; і всі його слухалися. Сорока Бегуара додому не вернулася; її вбили; так з'явилося прислів'я: пити багато і одним хилом означає — вбити сороку. Щоб увічнити пам'ять про це, Фрапен звелів намалювати сцени цієї події на стінах своєї вітальні і пивниці. Ви можете їх побачити в Анжері, на пагорбі Сен-Лоран.
Така оздоба на палітурках подарованого мені служебника навела мене на думку, що це не зовсім служебник. І справді, з якої б то речі вам підносити мені якийсь служебник? Я й так (дяка Богу і вам) маю їх чимало від найстаріших до найновіших видань. Засумнівавшись у чомусь, я відкриваю згаданий служебник і бачу, з якою незвичайною мудрацією він зроблений і як точно його дуже доречні закладки відповідають написам. Отож, ви хочете, щоб я пив біле вино по-перше, по-третє, по-шосте, а також по-дев'яте і вино кларет на вечірню і після вечірні! Це у вас зветься вбити сороку, отож ви не з останнього виводу поганої сороки. Я про це розпоряджуся.
Що ви говорите? Що я нічим не шокував вас жодною виданою перед цим книгою. Якщо з цього приводу я вам процитую вислів давнього пантаґрюеліста, то я тим паче вас не шокую:
До того ж ви говорите, що вино Третьої книги вам смакувало і здалося вам добрим. Правда, додаєте, що було його мало і що вам не подобається відома приказка: мало, зате добре; а от приказка добряги Евіспанда Веррона вам подобається більше: багато і добре. Тим паче, що ви запросили мене тягти далі нитку пантаґрюельських перебенд, посилаючись на здобуту при їх читанні користь і поживу для добрих людей, перепрошуючи за те, що не зважили на моє прохання до сімдесят восьмої книги не сміятися. Охоче вам це прощаю. Не такий я злюка й упертюх, як ви могли б подумати. А проте я це сказав вам не на зло і відповідаю вам словами Невія, Гектору приписаними: як гарно, коли тебе хвалять люди хвалені! Тепер для взаємности я говорю і стверджую, навіть на кострищі і вище, що ви люди дуже добрі, всі нащадки добрих отців і добрих матерів; присягаю вам честю маленького солдата: якби я здибав вас у Месопотамії, я б діяв так, як маленький граф Георгій з Нижнього Єгипту, який підніс би кожному з вас по гарному нільському крокодильчикові і по євфратському вугрику.
А ще ви судите. Як і кого? Всі старі чверті місяця з святохами, отченашниками, панахидниками, лжеправедниками, лицемірами, дурисвітами, христопродавцями, спідницелапцями: досить цих людей лише назвати, як вони наводять страх; називаючи їх, я бачу, як волосся на голові вашого шляхетного посла стає дуба. Мені відомі ці люди не більше, ніж верхньонімецька, і я не знаю, які тварюки уявляються вам при їх називанні. Провівши старанні пошуки у різних країнах, я не знайшов живої душі, яка б, почувши ці слова, погодилася б, щоб і її отак величали чи іменували. По-моєму, це була страшелезна порода варварських тварюк у ті часи, коли носили високі ковпаки. Тепер вона перевелася у природі, як усі підмісячні елементи, досягнувши кінця і завершивши свій цикл, і ми не відаємо, як їх називати, бо ви ж самі здорові знаєте: коли хтось мертвий, то й легко вмирає і те ім'я, яке він носив.
Якщо під цими словами ви розумієте тих, хто паплюжить мої писання, то називайте їх дияволами, так буде справедливіше, бо по-грецькому паплюження перекладається діаболе. Бачите, настільки цей порок, званий паплюженням, ненависний Богу і янголам, оскільки назвою цього, а не іншого якогось, пороку, хоть інші і більшими здаються, називають і кличуть пекельників. А ці ж, власне, не пекельники, а тільки виконавці і службовці. Я їх називаю чорними і білими дияволами, дияволами потаємними, дияволами хатніми; те, як вони до моїх книг ставляться, так ставитимуться вони (як дати їм попуст) і до всіх інших. Але в цьому вони не оригінальні. Я можу сказати, що відтоді вони не надто прославили це ім'я, запозичене у старого Катона Цензора.
Чули ви коли-небудь, що означає плювати у криницю? Колись попередники цих потаємних дияволів, спідницелапців, безчесників, таких як Філоксен, Ґнатон та інших такого тіста книшів, коли у шинках і тавернах, а вони тримали свої школи саме в таких місцях, бачачи, як гостям подавали смаковиті страви або кращі шматки, брутально плювали в тарілки, аби гості, з жахом сахнувшись від їхніх огидних плювків і шмарків, відмовилися їсти подані страви, і все дісталося цим зловорожим плювачам і шмаркачам.
Історію майже подібну, як не таку огидну, чули ми про прісноводного лікаря, небожа блаженної пам'яти адвоката Амера, який казав, що крильце жирного каплуна погане, а куприк страшний, а шия буде добра, як тільки шкірку зняти, з тим, щоб хворі їх не їли і все дісталося для його рота.
Ось ці новонасталі дияволи у спідницях і діяли, побачивши, як усі люди цікавляться і запоєм читають написане мною у попередніх книгах; вони плюють у криницю, тобто перекручуючи їхній зміст, поганили їх, принижували і чорнили, домагаючись, щоб ніхто їх не мав, щоб ніхто не читав, окрім їхнього ледацтва. Я сам бачив своїми очима (а не ушима), як вони дійшли до того, що побожно їх зберігали при узголів'ї і користувалися ними як щоденними служебниками. Вони видирають ці книги з рук хворих, подагриків, стражденників, тоді як я писав і компонував їх для полегшення їхніх болячок. Якщо я взявся гоїти тих, кого депресія і недуга спіткала, то значить витягати такі книги на світло Боже і пускати друком це істинне благо.
Гіппократ написав окрему книгу під назвою Про вигляд зразкового лікаря (Ґалієн додав до неї учений коментар), в якій радив лікареві (навіть згадавши в ній про нігті) нічим не ображати свого пацієнта, усе в лікарі — жести, обличчя, одяг, слова, погляди, манера обстеження — повинне подобатися і бути приємним недужому. Щодо мене особисто, то я саме так і роблю і трактую так тих, кого я лікую. Мої колеги теж роблять так само, ось чому, мабуть, за це нас називають шарлатанами з довгими руками і великими ліктями, якщо вірити йолопським доказам і несвітській логіці цих двох шукачів нужі у соломі.
Ба більше. Ми сидимо маком над уривком із шостої книги Про епідемії нашого батька Гіппократа і досі думаємо й гадаємо, чи справді лікар з міною похмурою, понуркуватою, брезклою, неприємною, невдоволеною засмучує хворого, а лікар з міною веселою, безжурною, погідною, щирою, усміхненою радує його. Проте все це доведено і цілком безперечне. Але звідки береться така журба чи радість: від враження хворого, який бачить поводження лікаря, чи від світлих або каламутних, веселих чи меланхолійних токів, які передаються від особи лікаря до особи хворого, як це вчать філософи школи Платона і Аверроеса.
А оскільки викликати мене до всіх хворих, доглядати мені всіх хворих неможливо, то які чорні думки можна було б у людей зболених і стражденних прогнати, якої б утіхи зазнали б вони у мою відсутність, не ображаючи при цьому ні Бога, ні короля, ні іншого кого, якби ці веселі книги читали?
Тепер, коли на ваш суд і наказ ці обмовники і наклепники схоплені і полонені старими кватирами місяця, я прощаю їх. А проте нам не до сміху, коли ми бачимо цих старих сноходів-місячників, чи то прокажених, чи то содомлян, а то й заразом і прокажених і содомлян, як вони гасають полями, трощать лавки, скрегочуть зубами, розбивають шибки, б'ють брук, вішаються, топляться, кидаються і віються, не озираючись, до всіх чортів, скоряючись силі, потузі і моці місячних кватир, які в їхніх довбешках панують: першій (новаку), другій (підповні), третій (гнилій або гнилуші) і четвертій (темній). Стосовно ж їхньої зловорожости й самозванства, я вчиню так, як учинив Тимон Мізантроп невдячним атенцям.
