Ґарґантюа і Пантаґрюель - Рабле Франсуа (е книги .TXT) 📗

От узяти хоча б випадок із сієнцем месіром Пандольфом делла Касіною; їдучи поштовими кіньми через Шамбері, він зупинився у гостинного корчмаря Віне, збігав до нього у саж по вила і сказав: Da Roma in qua io non son andato del corpo. Di gratia, piglia in mano questa forca et fa mi paura [459]. Віне, ніби щосили вперіщити збираючись, зробив кілька випадів з вилами. Сієнець же йому сказав: Se tu non fai altramente, tu non fai nulla. Pero sforzati di adoperarli piu guagliardamente [460]. Тоді Віне так упарив його між шиєю і колетом, що сієнець укрився ногами. А Віне, пирхнувши і реготом зайшовшись, сказав: «А, хай воно стеряється, це називається datum Camberiaci! [461] Тим часом сієнець вчасно спустив плюндри, бо наклав зараз же таку купу, якої не накласти дев'ятьом бугаям і чотирнадцятьом архібіскупам, разом узятим. Потім сієнець ґречно подякував Віне і сказав: Io ti ringratio, bel messere. Cosi facendo tu m'hai esparmiata la speza d'un servitiale. [462]

A ось другий випадок — з англійським королем Едвардом V. Метр Франсуа, французький баніта, знайшов притулок у короля. Король цілком йому довіряв і втаємничував у всі свої секрети, навіть найниціші. Якось король, справляючи потребу, показав Війону мальований французький герб і сказав: «Бачиш, як я французьких королів шаную? Їхній герб у мене не десь, а в туалеті, якраз напроти стульчака». — «Ісусехристе! (відповів Війон). Який ви мудрий, обачний і поміркований монарх, як дбаєте ви про своє здоров'я і як добре курує вас ваш тямовитий доктор Томас Лайнекр! Передбачаючи, що на старощах шлунок у вас буде міцний і що вам доведеться щоденно вставляти в гузно аптекаря, сиріч клістир, а інакше вам не улегчитись, він завдяки своїй рідкісній, дивовижній проникливості щасливо вигадав намалювати тут, а не десь іще, французький герб, бо від самого погляду на нього вас опадає такий страх і такий незбагненний трепет, що ту ж мить ви навалюєте стільки, скільки вісімнадцять леонійських бичків, разом узятих. А намалювати б вам його деінде — в опочивальні, у вітальні, в капеллі або ж у галереї, ви б, ось вам хрест, зараз же б і какали. А якби вам тут намалювати ще й велику орифламу Франції, то досить було б вам на неї глянути, і у вас би кишки надвір полізли. А втім, мовчу, мовчу, atque iterum [463] мовчу!

Отож, пролаза я непролазний, темний, нетямущий, на розум небагатий, адже я щоразу дивом дивувався, з якої нетечі у покоях ви плюндри спускаєте. Присяйбогу, я був певний, що стульчак у вас за килимом або ж за ліжком. А йти зі спущеними плюндрами так далеко до убиральні—це мені непристойним здавалося. Хіба не пролаза я непролазний після цього? Ви поводитесь розумно. Розумніше поводитись годі. Спускаєте плюндри загодя, якнайдалі, якнайліпше, бо як ви зі спущеними плюндрами вступите і втупитесь у герб, затямте, як Бог святий, задник ваших плюндрів обернеться в уринала, у генерала, у вазу, у сосуд, у стольчак

Брат Жан, лівицею носа заткавши, вказівцем правиці показав Пантаґрюелю Панурґову сорочку. Пантагрюель, бачачи, що Панурґ отетерів, стуманів і чомусь тремтить, що він уробився і що його подряпав завзятий котяра Салій, не втримався від сміху і сказав:

— Що ви з цим котом робити збираєтесь?

— З цим котом? (перепитав Панурґ). Сто чортів, я ж так вірив, що це патлате бісеня і що я, обмотавши руку холошею плюндрів, тихенько накрив його в пекельному закамарку. К бісу цього біса! Він мені все підборіддя своїми пазурями спазурив.

Сказавши теє, він кинув котища у трюм.

– Ідіть (сказав Пантагрюель), ради Бога, ідіть! Гарячою водою помийтесь, почистіться, причепуріться, візьміть сорочки, переодягніться.

— Ви думаєте (спитав Панурґ), я злякався? Нітрохи. Бог свідок, я такий молодець проти овець, яких ще світ не бачив! Ха-ха-ха! Ох-хо-хо! Казна-що, ви думаєте, це що? По-вашому, це дристуха, лайно, кал, гівно, жовтляки, оковелки, екскременти, какавельки, гній, нечисть, виміт, відходи, бібки, послід, гуано, котяк, бурушки, балабушки, скибал або ж спираф? А по-моєму, це гібернійський шафран. Ха-ха, хі-хі! Так, так, гібернійський шафран! Села! [464] Отож, по келишку!

КІНЕЦЬ

четвертій книзі геройських походів да ходів

завзятого Пантаґрюеля

Prologue

(Пролог до четвертої книги)

Преславні мочеморди і ви, всечесні подагрики, бачив я, прийняв, вислухав і збагнув посла, якого вельможество ваших вельможеств послало до моїх домочадців і який здався мені дуже палким і красномовним оратором. Суть його пропозиції я зводжу до трьох слів, але таких значних, що колись їх цілком вистачало римському претору для відповіді на всі подані на його розгляд письмові прохання; користуючись цими трьома словами, він розв'язував усі суперечки, всі позови, звади і незгоди; отож, можна було сказати, що ті дні, коли цих трьох слів від претора не чули, були невдалі і нещасливі, а ті дні, коли він їх вимовляв, щасливі і радісні. Ось вони: «Давай, говори, суди». О добрі люди, щось мені вас не видно! Хай вас, та й мене, грішного, окриває ласка Божа! Бо ми ніколи в житті не робимо нічого, спершу не благословившись його пресвятим ім'ям!

Отож, ви даєте мені. Що саме? Гарний і укладистий служебник, їй-богу, за нього я вдячен вам: це найменше, що я міг зробити. Звичайно, я не здогадувався, що це за служебник, милуючись на стрічки, розетку, клямри, оправу і палітурки, на яких не міг не вгледіти намальованих і прегарними врунами засіяних гачків і сорок. Побачивши ці ієрогліфи, ви б одразу визнали, що це робота спритників і гультяйство чаркодуїв. «Сорок убивати» — цей вислів означає пиятику і з'явився він завдяки чуду, що сталося в Бретані, після битви під Сент-Обен-дю-Корм'є. Про це нам розповіли наші батьки, тим-то й наші нащадки це знатимуть. Це був рік доброго винобрання: за кварту доброго, добірного вина давали очкур.

З країв Леванту хмарою налетіли з одного боку сойки, а з другого тьма-тьменна сорок: всі вони линули на захід; і ці птахи вишикувалися між собою так, що надвечір сойки відступили ліворуч (візьміть це за сприятливу ознаку), а сороки праворуч, тримаючись дуже тісними зграями. Скрізь там, де вони пролітали, не було жодної сороки, яка б не приєдналася до інших сорок, і жодної сойки, яка б не пристала до табору сойок. Линучи і летячи так, вони пролетіли над Анжером, французьким містом на кресах Бретані, в такій неймовірній кількості, що своїм летом застували від сонячного світла землі, які були внизу.

В Анжері жив тоді старий вуйко, сеньйор де Сен-Жорж, на ім'я Фрапен; це він писав і компонував гарні і веселі колядки пуатвенською говіркою. Він тримав у себе і любив за її лепет сойку, запрошуючи кожного гостя випити за неї: сам він співав тільки заздоровних пісень. Звав він її Ґуатру. І от ця сойка, в войовничому запалі, розбила свою клітку і приєдналася до перелітних сойок. Стрижій сусіда, на ім'я Бегуар, тримав ручну, дуже втішну, сороку. Вона збільшила своєю особою число сорок і пішла з ними в бій.

Це все речі неабиякі і неймовірні, а проте правдиві, перевірені і потверджені. Замотайте собі на вус! Що сталося? Який був кінець цього? Що сталося, люди добрі? Диво! Біля Мальшарського хреста сталася битва, така запекла, що на саму згадку про неї тебе тіпає страх: сороки програли битву, і на бойовищі зосталося лежати 2 589 362 109 трупів, не рахуючи жінок і дітей, чи то пак не рахуючи самок і пташенят, як ви самі розумієте. Сойки взяли гору, хоть їм довелося оплакувати втрату багатьох своїх добірних бійців, на великі збитки цілого краю. Бретонці, як ви знаєте, люди шляхетні, але якби вони зрозуміли характер цього дива, то бідкалися б через це нещастя, оскільки сорочачі хвости мали таку саму форму, як горностаї на їхніх гербах, а сойки нагадували своїм пір'ям якісь риси французької геральдики.