Чвара королів (ЛП) - Мартін Джордж (электронные книги без регистрации TXT) 📗
— Кращі вина в світі роблять у Вертограді, — мовила Дані. Князь Рожвин бився за її батька проти Узурпатора, згадала вона. Один з тих, хто лишався вірним престолові до кінця. «Чи буде він битися і за мене теж?» Тепер вже й не скажеш, коли стільки років минуло.
— Їдьмо зі мною до Вертограду, Цзаро, і ви матимете там найліпші напої, яких куштували за життя. Але щоб потрапити туди, потрібен військовий корабель, а не розважальний.
— Я не маю військових кораблів. Війна погано впливає на торгівлю. Я вже казав вам багато разів: Цзаро Чжуан Даксос любить мир і хоче миру.
«Цзаро Чжуан Даксос любить золото і має золото», подумала вона, «а за золото я куплю собі стільки кораблів та мечів, скільки треба».
— Я ж не прошу вас брати до рук меча. Тільки позичити мені ваші кораблі.
Він сумирно всміхнувся.
— Торговельних кораблів я й справді кілька маю, це так. Але хто скаже, скільки саме? Просто зараз у якомусь буремному кутку Літнього моря може потопати один з них. А назавтра інший впаде в око піратам. Наступного дня один з моїх капітанів подивиться на багатства, складені в череві судна, і подумає: «Хочу, щоб усе це стало моїм». Велика торгівля — то великі клопоти. Що довше ми балакаємо, то менше кораблів у мене лишається. З кожною миттю я дедалі біднішаю.
— Дайте мені своїх кораблів, і знову забагатієте з моєю поміччю.
— Виходьте за мене заміж, моє осяйне світло, і ведіть далі корабель мого серця. Я не можу вночі спати — все думаю про вашу красу.
Дані всміхнулася. Барвисті вислови пристрасного кохання з його боку її розважали, але звичаї купця вельми суперечили його словам. Коли пан Джораг допомагав їй сісти до паланкіну, то очей не міг відірвати від оголеної цицьки. А Цзаро ледве помічав її навіть зблизька. Ще раніше Дані вкинулися у око в палаці магната безліч вродливих хлопчиків, що швендяли там палатами, вдягнені лише у легкі пасма шовку.
— Ви, Цзаро, говорите чемно та солодко, але під вашими словами я чую те саме «ні».
— Цей Залізний Трон, про який ви так багато розказуєте, здається мені люто холодним та твердим. Не терплю самої думки, щоб вашу осяйну шкіру псували старі вищерблені леза.
Коштовні камені на носі Цзаро робили його схожим на якогось дивного блискучого птаха. Довгими, відмінно доглянутими пальцями він махнув на знак заперечення.
— Хай ваша царина буде тут, о найнеповторнішна з цариць, а я ладен стати вашим царем. Якщо забажаєте, я подарую вам золотий престол. Коли Карф почне вам набридати, ми можемо вирушити в подорож навколо Ї-Ті, пошукати омріяне поетами місто і ковтнути вина мудрості з черепа мерця.
— Я маю намір подорожувати до Вестеросу і ковтати вино помсти з черепа Узурпатора.
Вона почухала Раегала під оком; його нефритово-зелені крила розгорнулися на мить і збурили тихе повітря у ношах.
Одна бездоганна сльоза викотилася на щоку Цзаро Чжуана Даксоса.
— Невже ніщо не відверне вас від цього безумства?
— Ніщо, — ствердила вона, палко бажаючи насправді мати ту певність, яку вкладала у слова. — Якщо кожен з Тринадцятьох дасть мені десять кораблів…
— То ви матимете сто тридцять кораблів і жодного жегляра, щоб на них пливти. Праведність вашої справи — ніщо для людей Карфу. Чому моїм корабельникам має бути не байдуже, хто там сидить на престолі якогось королівства на краю світу?
— Я заплачу їм за небайдужість.
— Якою ж монетою, осяйна зірко мого небосхилу?
— Тим золотом, яке приносять шукачі.
— Так, ним ви можете заплатити, — визнав Цзаро, — проте справжня небайдужість дорого коштуватиме. Вам доведеться платити значно більше, ніж плачу я. А з мого руйнівного марнотратства сміється весь Карф.
— Якщо я не знайду допомоги в Тринадцятьох, то муситиму шукати її у Спілці Прянищників або Турмаліновому Братстві.
Цзаро лінькувато здвигнув плечима.
— Від них ви отримаєте саму лише брехню та лестощі. Прянищники — то хвальки та облудники, а у Братстві засіли самі пірати.
— Тоді я муситиму послухати П’ята Прея та піти до ворожбитів.
Купець-магнат різко сів і випростався.
— П’ят Прей має сині губи. А в нас недарма кажуть: з синіх губ — чорна брехня. Послухайте мудрості того, хто вас любить. Ворожбити — лихі люди, які їдять порох і п’ють тінь. Вони не дадуть вам нічого. Їм нема чого дати.
— Я б не мусила шукати химородної помічі, якби мій друг Цзаро Чжуан Даксос подарував мені те, чого я прошу.
— Я дарую вам своє серце та свій дім. Хіба вони нічого для вас не важать? Я дарував вам запашні масті та солодкі гранати, жвавих мавп та шипучих змій, сувої загиблої Валірії, голову ідола та ступню гаспида. Я подарував вам ці ноші з чорного дерева та жовтого золота і чудову пару биків, аби нести їх — одного білого, як слонова кістка, іншого чорного, наче гагат, з рогами, викладеними самоцвітним камінням.
— Так, — відповіла Дані. — Але я просила кораблів та військо.
— Хіба я не дав вам військо, найсолодша з жінок? Тисячу лицарів у блискучій броні.
Броня була зроблена зі срібла та золота, самі лицарі — з нефриту, берилу, оніксу і турмаліну, бурштину, опалу і аметисту. Кожен був заввишки з її мізинець.
— Ваша тисяча лицарів безмежно гарна, — мовила вона, — та нездатна злякати моїх ворогів. А ці бики не можуть переправити мене через воду, і я… чому ми спинилися?
Бики раптом пішли ще повільніше, ніж раніше.
— Халісі! — покликав Агго крізь запони, коли паланкін різко спинився. Дані перекотилася на лікоть, щоб визирнути. Вони стали на межі базару; шлях уперед загородила щільна стіна людей.
— На що вони дивляться?
Джохого повернувся до неї.
— На вогненного штукаря, халісі.
— Я хочу його бачити.
— То побачите.
Дотракієць подав їй руку, Дані взяла, а він витяг її на коня і посадовив перед собою, щоб вона бачила вище голів юрби. Вогненний штукар збудував у повітрі драбину з вогню — тріскучу жовтогарячу драбину з вихорів полум’я, що без усякої опори здіймалася з підлоги базару до його високого гратчастого даху.
Як вона помітила, більшість глядачів не належали до цього міста. Тут були жеглярі з торговельних кораблів, купці з караванів, запилені подорожні з червоної пустелі, мандрівні вояки, ремісники, людолови. Джохого обійняв її рукою за стан та схилився ближче.
— Молочарі його уникають. Чи бачите ви, халісі, дівчину в повстяній шапці? Отам, за товстим жерцем. Вона — …
— … гаманоріз, — скінчила за нього Дані. Вона не була розпещена панянка, сліпа до таких справ. Гаманорізів Дані бачила вдосталь ще на вулицях Вільних Міст за ті роки, що жила з братом і утікала від зарізяк Узурпатора.
Штукар широко махав руками, збурюючи полум’я дедалі вище. Поки глядачі старанно задирали голови, натовпом рухалися гаманорізи зі схованими у долонях невеличкими ножичками. Однією рукою вони тицяли у небо, а іншою — позбавляли багатіїв їх земних статків.
Коли вогняна драбина здійнялася вже на сорок стоп угору, вогнештукар стрибнув наперед і почав нею видиратися так спритно, рука за руку, наче мавпа. Кожен щабель, якого він торкався, зникав за ним у повітрі, лишаючи по собі пасмо сріблястого диму. Коли штукар досяг верхівки, драбина зникла зовсім, а з нею і він.
— Хитру штуку вимудрив! — захоплено мовив Джохого.
— То не хитрість, — мовила якась жінка посполитою мовою.
Дані не помітила Квайфу в натовпі, але ось вона стояла просто поруч, виблискуючи вологими очима під непроникною личиною з червоним покостом.
— Про що ви кажете, шановна пані?
— Ще півроку тому цей чоловік ледве міг видобути вогонь з драконоскла. Він трохи вмів працювати з вогняним порохом та шал-вогнем — рівно настільки, щоб заворожити натовп, поки гаманорізи роблять свою справу. Умів ходити босоніж гарячим вугіллям, створювати в повітрі квітучі полум’яні троянди. Але видертися вогненною драбиною міг би не краще, ніж звичайний рибалка — упіймати в свої тенета живого кракена.
Дані збентежено зиркнула на те місце, де була драбина. До тієї миті не лишилося вже й диму, і юрба тепер розбрідалася, кожен у своїх справах. Ще трохи часу — і багато хто знайде у своєму гаманці саму лише порожнечу.
