Вогнесміх (1988) - Бердник Олесь Павлович (читать полную версию книги TXT) 📗

Наближалося традиційне свято, у дні якого спостерігалися приступи «сміхової хвороби». Я вже майже остаточно переконалася, що основна причина смерті від куру— свавільна ізоляція недужих від родини, від плем’я, від урочистої й веселої юрби. Я припустила, що окремі люди надто емоційно сприймають стихію радості й сміху, всотуючи надмір енергії веселощів, відчуваючи щось подібне до наркотичної ейфорії. Відділені від родини, залишені напризволяще в джунглях, вони одноосібно неспроможні асимілювати той наркотичний заряд сміху, що стає руйнівним для психіки. Я зрозуміла, що треба залишати хворих у середовищі рідних людей, у гущі святкування й веселощів. Більше того, треба їх оточувати кільцем посиленої радості та урочистості, вводячи в індуктивний потік спорідненої енергії. Таким чином надмір наркотичного сміху буде перейнято рідними людьми і психосудома розрядиться.

Я обережно виклала свою точку зору вождеві. Він кілька днів роздумував, радився з старійшинами. Мій план було схвалено. Всім родам перед святами повідомлено про веління «прабатьків»: недужих на куруне виганяти до джунглів, а оточувати гуртами танцюючих людей, включаючись у найбуйніші судоми сміху хворих.

Безсила описати феєричні урочистості свят. Слова бліді для змалювання екзотичного видовища. Та й не для цього я сюди прибула. Головне: я спостерігала зародження й протікання всього процесу куру. У роду вождя, де я знаходилася, захворіло два п’ятнадцятилітні юнаки. Вони почали корчитися від сміху десь на другій годині після початку урочистостей, коли місцеві химерники почали веселити людей. Раптове замішання, розгубленість. Ще діяла стара програма табу. Але потім почувся наказ вождя, і довкола юнаків, що знемагали в судомах сміху, закружляла танцююча спіраль воїнів та веселунів. Весь рід сміявся й співав, ніби взявши бідолашних хлопців у дружні, щирі обійми. Я з подивом спостерігала, як поволі судоми зм’якшувалися, корчі відпускали тіла, а сміх недужих вливався у потік природних веселощів всього плем’я. Я співала й танцювала разом з усіма. І ці щирі люди, ці діти природи обнімали мене й цілували, ян найріднішу істоту. Якої ще треба нагороди?

Мій прадіде Василю, мій друже Заквітчаний і ти, далекий принце зоряної ночі, порадійте разом зі мною, бо хіба є більша радість від тої, котра звільняє душу від муки й страждань?

Прощаюся з новими друзями, готуюся до мандрів на батьківщину. Та моя радість затьмарена. Повідомлено, що вождь Гоала покидає цей світ, прощається з родом. Передали його прохання — відвідати хатину вождя. Мені було дивно й тривожно — прощатися з людиною, котра ще жива. Проте так велить давня традиція. Смерть для синів фору— особливе мистецтво, де кожен крок мав бути осмислений і вивірений. Я несміливо вступила в прохолодне приміщення хатини і побачила вогненні очі вождя. Вій лежав на барвистій циновці і усміхався. Я почула кілька слів подяки за велике благо, послане через мене його дітям. Запитала вождя, чому він вмирає так радісно.

— Нове народження радує мене, — тихо відповів Гоала.

— Європейці вважають смерть повним знищенням. Лише діла — добрі чи злі — залишаються знаками успіхів чи невдач. Деякі східні й західні вчення вважають, що тонка суть людини переходить згодом в нове тіло. — Я просила тлумача якнайпростіше передати мою думку і завершила запитанням: — Ви, певно, прихильник останнього світогляду?

Вождь ласкаво всміхнувся мені і ледь чутно відповів:

— Лише ущербна наука, доню, бачить в природному метаморфозі остаточне знищення. Містика теж вигадує барвисті фантоми, щоб втішити вмираючого. Прагнення життєвого потоку вічне. Видимі зміни — лише перепади напруги і течії ріки життя. Ми бачимо світ лише до обріїв зору, все, що далі, вважається небуттям. Смерть — табу для багатьох народів. Коло за тим обрієм наповнено бездонням вигадок. Я знаю, що там— клекоче та ж сама життєва ріка, бо куди ж їй подітися — тій краплі, що зветься чуттям і думкою? Вся біда, доню, в страху перед обрієм смерті. Наші прабатьки лишили дивний заповіт: полюбіте всеможливість смерті, прагніть до її обрію з радістю, тоді вона зачне з тої любові нове, прекрасне буття. Все інше — виростає з такого прагнення…

Я дивилася в його урочисте обличчя і бачила за ним таємничі хвилі вічного моря життя. Бо лише вічна течія може породити такий нездоланний оптимізм. І згадалися мені воїни революції, героїчні солдати Вітчизняної війни, козаки й дружинники прадавніх визвольних походів. Хіба вони мертві? Той, хто не відділяє себе й свій розум та чуття від єдиного дерева народу, той пливе життєносною хвилею у полум’яному потоці космічної естафети.

Прощай сивий друже! Я навіки збережу твій мудрий заповіт вічного, надвмирущого оптимізму!»

…Вдарили барабани. Чи застугоніла земля? Приглушена, насичена певністю й урочистістю, мелодія сповнила простір. Кожна клітина тіла палахкотить і радіє, відгукуючись на переможний ритм вогню. Гриць щасливо повторює в думці магнетичні слова старого наставника Догало: «Ти — дитя вогню. Всюди, куди не глянеш, пісня творящого полум’я. У небі — священне багаття зірок, у сонці — жар єдиного володаря життя, під землею — грізний пломінь перестороги і розплати, в тілі — ніжний вогонь любові. Відкинь страх і сумніви: синам єдиного полум’я стежка відкрита крізь найпекучіші сфери. Вогонь не карається вогнем, не спопеляється. Стань багряною пелюсткою променистості і співай пісню вічного згорання!»

Що це з ним діється — сон чи направду?

Райдужні скелі довкола, зарості екзотичних дерев, кільце величних, суворих старійшин — хранителів тайни вогню. І він, дитя далекої України, тримаючись за руку ветхого папуаса, наближається до сліпучо-білого кола, що дихає пекельним жаром. А за ним — ціла вервечка чорношкірих юних хлопців, претендентів на посвячення в культ вогню.

Столітній Догало насторожено прийняв гостя з чужих країв, котрий мав з собою символічний знак довіри, вручений доктором Боголо. Півгодини він дивився на нього, ніби пропікаючи струменями очей. Гриць відчував себе незатишно перед тим духовним прожектором, та потім щиро відкрив навстіж свою душу, згадуючи все найкраще, що зберігалося в пам’яті, в мріях і намірах. І суворе обличчя Догало поволі опромінювалося виразом подиву й радості, здавалося, навіть глибокі зморшки на чолі розправляються, повертаючи патріархові молодечу натхненність. Він згодився — вперше в своєму довгому житті — зробити виняток для чужинецького юнака, посвятивши його в таємницю вогнеходіння. Сорок днів тривала підготовка: очищення тіла, що полягало в повному утриманні від їжі, в щоденному ритуальному обмиванні, очищення розуму, який змушений перебудовувати своє ставлення до ланцюжка страхів, заборон, умовних засторог, котрі поділяли буття на холодне — гаряче, приємне — гидке, годяще — негодяще, прийнятне — заборонене і так до безконечності; нарешті, очищення чуття, при якому вимагалася концентрація лише на прекрасному — вогонь, сонце, квіти, райдуга, небо, зірки, камінь, пісок, хмари.

Хлопець вже неодноразово тренувався вдома з утриманням від їжі, тому запропонований Догало піст не був обтяжливий. Перші дні молоде тіло вимагало насичення, та через тиждень прийшли легкість, спокій, крилата радість. Він повністю віддався осмисленню того, що мало відбутися, — дружньому контакту із стихією, що в звичайних умовах руйнує, нищить, калічить. Що відбувається з тілом вогнехідця, коли він ступає в полум’яне коло? Яка трансформація допомагає перетворити пекельну жару в температуру, прийнятну для живого тіла? Миттєвий бар’єр захисту чи якась енергетична інверсія, відведення пломінного потоку в іншомірність? Гриць кілька днів ламав голову над цими проблемами, а потім збагнув, що інтелектуальні викрутаси ні до чого: тут має діяти психоенергетика іншого рівня, і введення її до дії — справа глибоких, що не пробуджених генетичних потенцій, ключ до яких інтуїтивно чи випадково знайшли колись пращури цих мудрих і спокійних людей.