Ерагон. Спадок, або Склеп душ - Паолини Кристофер (читать книги онлайн бесплатно полные версии .txt) 📗
— Ну все, почалось,— пробурмотів Ерагон, і його серце стало битися частіше.
Тепер, коли тривога вже піднялась, варденам не було жодного сенсу ховатися. І відразу ж на сході група ельфів-вершників галопом помчала вбік пагорба, що прикривав місто з тилу, маючи намір заскочити на нього й розпочати штурм стіни, яка тяглася вздовж величезного виступу, навислого над Урубейном.
Ерагон озирнувсь назад. У центрі майже спорожнілого табору варденів він побачив осяйний образ Сапфіри. На ілюзії сиділа самотня фігура, тримаючи в руках щит і меч. Копія Сапфіри підняла голову, розправила крила і з могутнім ревом злетіла високо в небо.
«По-моєму, чудова робота,— сказав Ерагон.— Як ти вважаєш?»
«Так,— відповіла Сапфіра.— Ельфи добре знають, як повинен виглядати дракон і як він має поводитись... чого не скажеш про деяких людей».
Тіньова Сапфіра приземлилася біля групи воїнів, що перебували з північного боку. Ерагон помітив, що ельфи подбали про те, аби тримати її на належній відстані від людей і гномів, щоб ті, чого доброго, не пройшли крізь неї й не виявили тим самим, що це всього лиш схожа на веселку ілюзія.
Коли вардени та їхні союзники вишикувалися, зайнявши вихідні позиції для атаки, небо було вже чисте й ясне. Усередині міста війська короля готувалися до оборони, але по тому, як вони бігли до бійниць, було видно, що вони в паніці й не надто організовані. Зрештою, Ерагон добре знав, що це сум’яття — явище тимчасове.
«Зараз,— подумав він.— Зараз! Іще секунда-дві,— Вершник обвів поглядом будинки, намагаючись знайти хоч би найменший клаптик червоного, але так нічого й не побачив.— Прокляття, де ж ти є?! Покажись!»
Раптом знову засурмили сурми, цього разу варденські. Над військом здійнявся гул безлічі вигуків і криків, бойові машини варденів метнули в місто снаряди, лучники випустили хмару стріл, а шеренги воїнів захитались і рушили до неприступної на вигляд оборонної стіни.
Каміння, списи та стріли, здавалось, уповільнювали свій лет, коли долали відстань до міста. Жоден зі снарядів не зачепив зовнішньої стіни — було б безглуздо пробувати зруйнувати її знизу, тому інженери цілились так, щоб перекинути стіну. Кілька каменів розлетілося на шматки, вразивши цілі всередині Урубейна, тим часом інші пронизували будівлі й скакали по вулицях, немов якісь велетенські кульки.
Ерагон подумав, як це, мабуть, жахливо — прокинутись серед такої колотнечі, коли тобі на голову ні з сього ні з того летить каміння. Але зараз думати про це було ніколи. Тіньова Сапфіра злетіла в повітря над головами воїнів, які пішли в наступ. За три помахи крил вона дісталася до верху стіни й залила бійниці язиками полум’я. Вони здалися Ерагонові трохи яскравішими, ніж треба. Він знав, що вогонь був майже реальний — його начаклували ельфи, котрі перебували поблизу північної частини стіни, ті самі, які створили й підтримували життя ілюзії.
Привид Сапфіри атакував то там, то тут по всій довжині стіни, змітаючи з неї ворожих солдатів.
Коли вона нарешті закінчила, двадцять із чимось ельфів піднялися в повітря за межами міста й злетіли на верхівку однієї зі стінних веж, щоб продовжити спостерігати за тим, як привид іде все далі й далі вглиб Урубейна.
«Якщо Мертаг і Торнак зараз не з’являться,— сказав Вершник Сапфірі,— їх почне цікавити, чому це ми не штурмуємо інші частини стіни».
«Може, вони подумають, що ми хочемо зберегти воїнів, намагаючись зробити пролом із цього боку? — відповіла вона— Треба трішки зачекати».
Тим часом солдати Імперії метали зі стіни списи та стріли на армію варденів, убиваючи багатьох воїнів. Смерть на війні — просто неуникненна, та Ерагон все одно відчував провину, бо ця атака була всього лиш відволікаючим маневром. Вардени навряд чи мали бодай один шанс із сотні прорвати оборону міста.
Та їхні облогові вежі котилися до стін Урубейна все ближче й ближче. Вони вже почали стріляти з них по бійницях. Ерагон підняв голову: згори навісу стрічечками спадала смола, зникаючи серед будівель міста внизу, а на вершині стіни, що захищала виступ над прірвою, почало спалахувати світло. Тіла воїнів зривалися звідти вниз і падали, нагадуючи крихітні ляльки. Значить — ельфи захопили верхню стіну.
А тіньова Сапфіра все кружляла й кружляла над містом, підпалюючи будівлі. Аж раптом лучники, які стояли на даху неподалік, пустили в неї хмарку стріл. Тінь шарпнулася вбік, щоб ухилитися від них, і, мабуть, випадково зачепила одну із шести ельфійських веж, розташованих усередині Урубейна.
Зіткнення виглядало напрочуд реальним. Ерагон аж зморщився, коли побачив, як ліве крило осяйного дракона врізалось у каміння, а кістки хруснули, немов стебла сухої трави. Копія Сапфіри ревнула й по спіралі почала опускатись униз. Невдовзі високі будівлі вже закрили її, і тільки рев дракона було чутно на декілька миль навкруги, а його полум’я підсвічувало внизу стіни будинків і відбивалося від кам’яного виступу, що нависав над містом.
«Я б ніколи не літала аж так незграбно»,— пирхнула Сапфіра.
«Ясна річ»,— відповів Вершник.
Він намагався говорити спокійно, хоч його нерви були напружені до краю.
«Та де ж вони?» — думав він, стискаючи кулаки, бо ще трішки, і солдати Імперії неодмінно побачать, що дракона, якого вони так боялися, насправді просто не існує.
Першою їх помітила Сапфіра.
«Глянь он туди»,— сказала вона Вершникові.
І справді, Торнак, немов рубіновий клинок, виринув з отвору, прихованого всередині виступу. Кілька сотень футів він падав прямо вниз, потім розправив крила, щоб уповільнити швидкість і приземлитись туди, де за кілька хвилин перед тим упали примарні подоби Сапфіри й Ерагона.
Ерагонові здалося, ніби він помітив на червоному драконі Мертага, хоч відстань була надто велика, щоб стверджувати це напевно. Залишалося тільки сподіватися, що це був Мертаг, а не Галбаторікс,— інакше їхній план був явно приречений на провал.
«Мабуть, у тому виступі є якісь тунелі»,— сказав він Сапфірі.
Сапфіра нічого не відповіла, бо саме в цей час її привид підскочив угору над дахами і, немов птах із пошкодженим крилом, нерівно пролетів невеличку відстань, а потім знов опустився на землю. Торнак пішов услід за ним. Усе. Треба було діяти.
Ерагон не став дивитись, що буде далі, розвернувся й швидко заскочив у сідло позаду Елви. Іще кілька секунд на те, щоб закріпити ноги в стременах і затягнути по два ремінці з кожного боку. Готово.
Швидко-швидко промовляючи слова, він наклав заклинання, щоб приховати всіх трьох. Магія почала діяти, і Вершник, як завжди, відчув легке запаморочення, коли його тіло, а також тіла Сапфіри та Елви зникли з-перед очей. Було таке відчуття, ніби він просто завис у порожнечі за сотню футів від землі.
І в ту саму мить, коли Ерагон закінчив говорити, Сапфіра злетіла. Могутнім поштовхом вона відірвалася від гребеня пагорба й із силою змахнула крилами, набираючи висоту.
— По-моєму, тут не надто зручно,— мовила Елва, коли Ерагон забрав у неї свій щит.
— Так буває не завжди! — відповів Вершник, підвищуючи голос, щоб його було чути крізь вітер.
У глибинах свого розуму він відчував, що Глаедр, Умарот та інші Елдунарі спостерігають, як невдовзі Сапфіра почала спускатися до землі, аж поки не опинилась над табором варденів.
«Ну, тепер ми помстимося»,— сказав Глаедр. Згори Ерагон бачив, що в центрі табору стояли Блодхгарм і десять його магів. Поруч із ними була Арія, яка тримала в руках Дотдаерт. Неподалік лежала чимала колода, до якої були прив’язані мотузки футів по тридцять завдовжки. Інші кінці цих мотузок обвивали кожного ельфа навколо грудей під пахвами.
Сапфіра вже була майже над ними, коли Ерагон подумки віддав їм команду, і двоє ельфів підкинули колоду високо в повітря. Дракон упіймав її кігтями, ельфи в цей час підстрибнули — і все. За мить вони вже летіли над землею. Ще кілька секунд — і ельфів не стало видно.
Потужно змахуючи крилами, Сапфіра піднялася приблизно на тисячу футів над землею. Звідси і їй, і ельфам було добре видно фортечні стіни й будівлі міста.
