Історія України-Руси. Том 9. Книга 2 - Грушевський Михайло Сергійович (книги без регистрации бесплатно полностью .TXT) 📗
“Що ж до указу в. ц. вел., аби ми з Тим. Спасителевим ішли під Смоленськ, то як олень бажає істочників водних, так ми бажаємо служити в. цар. вел., але лишати позаду сих ворогів-річ дуже небезпечна! Будемо чекати відомости з П. Забілою, і як що він принесе (потвердженнє, щоб іти під Смоленськ), так зараз рушимо на службу в. цар. вел. і в дорозі ніде не загаємось. А тим часом будемо промишляти коло сих обложених-голодом принужених і обстрілом надгублених, і унижено просимо, щоб в. ц. в. не мав нам того за зле, бо жони і діти плакалися б на нас, колиб ми тих неприятелів живими пустили” 8).
Коли після того, 7 н. с. серпня принесено новий царський наказ, щоб Золотаренко йшов на Оршу, разом з кн. Черкаським воювати Радивила, лишивши під Гомлем частину війська,-Золотаренко відписав з тими московськими курєрами що йому сей наказ привезли, що він зараз рушає і в усім сповнить волю царську 9). Але в дійсности ніскільки не рушив, не вважаючи на те, що царський гонець Портомоин, що привіз царський наказ, весь час стояв над його душею. А тиждень пізніше вислав катеґоричного листа, де перепрошував і поясняв, чому він таки Гомля кинути не міг, і рішив “відірвавши утробу від серця свого” післати-одну тисячу козаків під проводом свого брата Василя. Я вважаю се писаннє настільки характеристичним, що подаю з нього головніше в скороченню:
“Бог свідок серцям і душам нашим, як Б. Хмельницький гетьман військ Запорізьких разом з нами і всім народом Малої Росії: землі Київської, Браславської і Чернигівської, обіцяли й присягали в. цар. вел. вірно і жичливо служити, за гідність в. цар. вел. умирати і непохитно в тім нам самим і наступникам нашим пробувати. Тому заявляємо, що служимо в. цар. вел. прямо, вірно і жичливо, і служити хочемо, і за наказом грамот в. ц. в. через ріжних гінців до рук наших переданих, ми для служби при боці в. ц. в. від щирого серця за одну годину прилетіли б: як олень бажає істочників водних, так бажає душа наша бути при боці в. ц. в. Але обговорили ми: сили, упертість, пиху і злобу давню тих розорителів віри нашої і в. ц. вел. неприятелів, що на листи Б. Хмельницького, в. ц. в. вірного слуги, і на наші, писані на те щоб вони піддалися, не тільки не призволяли, але собачими своїми язиками гідність в. ц. вел. нарушали. Ми за неї як при боці в. цар. вел. так і тут під Гомлем умирати будемо, а поки живі-поки духа в тілі нашім ставатиме,-ми над тілами неприятелів в. ц. вел. мститися будемо. Коли б я лишив тут (частину) людей, згідно з указом в. ц. вел., ті люди не могли б подолати їx сили і виузданої злости. Було б то небезпекою життя для полишених, небезпекою “черкаських” міст в. ц. в., і неславою моєю і всього війська Запорізького. З тих двох причин лишився я сам з військом Запорозьким під Гомлем,- аби послушенство було, і маю в Бога надію, що в короткім часі неприятелі в. ц. в. не потішуться. Але що за тими явними причинами тепер за указом в. ц. в. з усім військом ставитися не можу, того сердечно душею моєю жалую, і з слізми унижено і смирено, до лиця землі в. ц. в. чолом бю: не вважай мене за непослушного і неохочого до служби в. ц. в. Боже того сохрани! Замість себе я, відірвавши утробу від серця мого, посилаю тим часом на службу в. ц. в. мого рідного брата, Василя Никифоровича полковника ніжинського, Івана Нестеренка суддю, Петра Забілу сотника борзенського і з ними тисячу козаків. А коли нам Господь поможе і тих злодіїв за їх беззаконства віддасть нам до рук, я не загаюсь зараз іти, як годиться на службу в. цар. вел. і готов сміливо вмирати при боці в. ц. в., не оглядаючися на небезпеку жон і діток у краях наших” 10).
13 (23) серпня Гомель дійсно піддався Золотаренкові, і він в тріумфальних тонах оповістив про се царя 11). Але й після того рушив не дальше як під сусідній Чичерськ, аби закріпити за собою лінію Сожи. Десять день пізніш він мав приємність повідомити царя, що його козаки вже Чичерськ здобули: “противних під меч віддали, з инших-зглянувшися на їх сльози, живими лишили” і привели до присяги цареві в присутности царського післанця Тим. Спасителева. З сею вістю він післав до царя сотника веркіївського Івана Косинського і Данила сотника понурницького 12). А свої операції після сього переніс на лінію Дніпра і занявся Новим Биховим, яких 75 км. на північний захід від Чичерська, і так поясняв потім сей новий крок цареві, сповіщаючи про здобуттє Н. Бихова і перехід під сусідній Старий Бихів (три милі вище Дніпром від Н. Бихова):
“Бог свідок серцю мойому, що з-під Чичерська мав я волю йти до в. цар. вел.- побачити престіл в. цар. вел. Але той нарід, що учинив присягу в. цар. вел., благав мене, щоб я не лишав їх на смерть -не взявши Старого Бихова. Я сповняючи їx проханнє, поневолі затримався під тим Биховим, бо се правда, що як би я рушився до в. цар. вел., лишивши нездобутих в Бихові-тих Ляхів, зрадників богові і неприятелів в. цар. вел., не зісталося б ні одного живого в Новім Бихові і в волости його” 13).
Через своїх післанців-сотника дівицького Івана Сухиню з товаришами просив царя дати указ, чи кинути йому Старий Бихів і йти до царської ставки, чи здобувати Ст. Бихів. Послав цареві в презенті зловленого державцю чичерського Тишкевича-і очевидно цар не мав серця настоювати, щоб козаки кинули сі нові позиції на Дніпрі і йшли до нього-хоча присутність Золотаренка в Могилівській окрузі ставала властиво зайвою, і навіть неприємною.
Одночасно з своїми операціями під Чичерськом і Новим Биховим Золотаренко разом з Константином Поклонським брав учать в заходах коло Могилева. Се був дуже інтересний і симптоматичний епізод, над котрим нам треба тут трошки спинитись.
Поклонського ми вже знаємо: чули як його ще перед війною рекомендував цареві Виговський, як свого приятеля і впливового провідника православної партії на Білоруси, котра хотіла б піти слідами Хмельницького і бачити Білорусь під протекторатом царя. В червні сього року Поклонський з іншими могилівськими шляхтичами приїхав до Золотаренка, і московський аґент, приставлений до Золотаренка, Тим. Спасителів, як ми бачили, настоював, щоби він відправив Поклонського зараз же до царя. Але Золотаренко вважав, що його наперед треба “наскоро” післати “для відомости” до гетьмана 14), і Поклонському дійсно, волею чи неволею, прийшлося відбути сю подорож.
На жаль, ніяких подробиць його переговорів з Золотаренком, Хмельницьким, Виговським з сього часу не маємо.
22. н. с. червня гетьман виряджав його вже з табору під Богуславом до царської ставки з рекомендаційною грамотою, просячи царя, щоб сповнив його прохання 15). 4 н. с. липня Поклонський з 15 Могилівцями був у Київі, оповідав воєводам, що їздив просити гетьмана, аби він поклопотався перед царем, щоб той прийняв Могилів під свою руку; згадував про ханських послів що були при нім у гетьмана з приводу пограничних нападів 16).
При к. липня бачимо його вже в ставці: 1 серпня н. ст. мав він авдієнцію, сказана була йому похвала за те що він “памятуючи істинну православну віру грецького закону”, “виїхав на царське імя-служити нам, великому государеві”. Йому і його своякам, товаришам і слугам, що зголосилися з ним на службу, дано було показне жалуваннє, самому Поклонському-титул полковника, з правом приймати до себе на службу шляхтичів і всяких служилих людей, котрим цар за службу обіцяв жалування і потвердженнє маєтностей-у кого вони були 17). Доручено йому разом з приділеним до нього царським дворянином Воейковим приводити Могилів під царську руку, і видано їм на руки царську грамоту до могилівської шляхти і міщан, з закликом іти слідами України і сподіватися від царя великих і богатих милостей 18). Разом з Золотаренком вони й почали операції в околицях Чаусів і Могилева. Так Воейков доносить цареві, що 18 н. с. серпня вони разом з Золотаренком, що прийшов з своїми козаками з-під Гомля, побили ватагу шляхти, що йшла з Могилева до Чаусів 19). Але скоро між ними почались непорозуміння. По всякій правдоподібности Золотаренко сподівався-на підставі попередніх заяв Поклонського, що він буде й далі працювати в тіснім контакті і за директивами його і гетьмана-приводитиме сі білоруські городи під владу козацького війська. Тим часом Поклонський одержавши від царя такі повновласти- право формувати своє військо і т. д., хотів грати самостійну ролю-бути маленьким Хмельницьким на Білоруси, орґанізувати свою козаччину і под. 20). Отже скоро виявляється певне суперництво і обопільні невдоволення. Вже при кінці серпня н. с. Воейков заносить ріжні жалі на Золотаренка, коли ж Могилів 3 вересня н. с. піддався на царське імя Поклонському, і він тут з Воейковим почав рядити, в безпосередній залежности від царської ставки, минаючи Золотаренка, сей почав робити ріжні заходи, щоб висадити відси Поклонського-тим більше, що в сім часі якраз сам почав закріпляти своє козацьке володіннє на лінії Дніпра, нижче Могилева. 12 н. с. вересня його “отець духовний” і дорадник в справах не тільки реліґійних очевидно, протопоп Максим Филимонович-що от тут починає свою зіґзаґувату політичну карєру, вислав до Могилівців таку проклямацію:
