Сповідь відьом. Тінь ночі - Гаркнесс Дебора (читать лучшие читаемые книги .TXT) 📗
— Ця тема є вельми розхожою, ваша величносте, до того ж, переважно англійською, — зауважив Метью з сумом у голосі. Рудольф почервонів, як буряк. — Може, краще обрати тему Деметри та Персефони, тим паче що вона більш пасує для цієї пори року.
— Або історію Одіссея, — запропонував Страда, кинувши на мене злобний погляд. — Фрау Ройдон гратиме Цирцею і всіх нас перетворить на поросят.
— А це цікаво, Оттавіо, — зауважив Рудольф, доторкнувшись вказівним пальцем до своєї повної верхньої губи, — мені б сподобалося грати Одіссея.
«Нізащо у світі, — подумала я. — Тільки не з цією неминучою сценою у спальні, де Одіссей змушує Цирцею поклястися, що вона не зваблюватиме його».
— А можна мені дещо запропонувати? — спитала я, бажаючи перепинити лихо, що забовваніло на моєму обрії.
— Аякже, аякже, — щиросердо погодився Рудольф, узявши мене за руку і підбадьорливо її поплескавши.
— Історія, яку мені хотілося б вам запропонувати, потребує, щоб хто-небудь взяв на себе роль Зевса, володаря всіх богів і божеств, — сказала я імператору, потихеньку витягуючи свою руку з-під його долоні.
— Я буду переконливим і правдоподібним Зевсом, — радо погодився він, і посмішка освітила його обличчя. — А ви гратимете Калісто? — «Ніколи в житті, — подумала я. — Я не дозволю Рудольфу вдавати, що він оволодів мною й запліднив».
— Та ні, ваша величносте. Якщо ви наполягатимете на моїй участі у цій розвазі, то я радше зіграю богиню місяця. — Я сховала руку, просунувши її у вигин ліктя Метью. — А щоб спокутувати свою недавню ремарку, Метью міг би зіграти Ендиміона.
— Ендиміона? — спитав Рудольф, і його посмішка швидко перетворилася на кислу міну.
— Бідолаха Рудольф. Знову його надурили, — сказав Метью так, що його почула одна я. — Ендиміон, ваша величносте, — сказав він голосом наставника, який розмовляє з нетямущим учнем, — це прекрасний юнак, зачаклований спати, щоб зберегти своє безсмертя і цнотливість Діани.
— Я знаю цю легенду, герр Ройдон! — застеріг його Рудольф.
— Вибачаюся, ваша величносте, — сказав Метью з граціозним, але нещирим поклоном. — Діана прекрасно виглядатиме на своїй колісниці, коли приїде кинути задумливий погляд на чоловіка, якого кохає.
На цю мить Рудольф уже був не червоний, як буряк, а пурпурово-чорний. Помахом руки нам дали зрозуміти, що його величність більше не бажають нашої присутності, і ми подалися додому, до «Трьох Круків».
— Я маю лише одне прохання, — сказав Метью, коли ми пройшли крізь парадні двері. — Може, я й вампір, але квітень — холодний місяць у Празі. Зважаючи на температуру, костюми, які ти придумаєш для Діани та Ендиміона, мають бути чимось суттєвішим за місячний серпик для твоєї голови і серветку, яка закриватиме мої стегна.
— Не встигла я призначити тебе на цю роль, а ти вже викидаєш мені театральні коники! — Я махнула рукою, немов страшенно розгнівалася. — Прямо якийсь зірковий талант!
— Так завжди буває, коли працюєш з акторами-аматорами, — посміхнувся Метью. — До речі, я знаю, як почнеться цей маскарад:
— Тільки не треба Кітса цитувати! — розсміялася я. — Він романтичний поет, і до його появи іще триста років.
— театрально вигукнув Метью, підхоплюючи мене на руки.
— Наскільки я можу судити, тент для вас доведеться шукати мені, — сказав Гелоуглас, громоподібно гупаючи сходами вниз.
— А ще — кілька овець. Чи, може, астролябію. Ендиміон може бути як пастухом, так і астрономом.
— Єгер Рудольфа ніколи не віддасть жодної зі своїх химерних овець, — похмуро мовив Гелоуглас.
— Метью може скористатися моїм посібником, — сказала я і озирнулася. Він мав лежати на камінній полиці, там, де його не міг дістати Джек. — Куди ж він подівся?
— Енні з Джеком показують його Швабрі. Вони гадають, що та книга — чарівна.
До того моменту я не помічала стрічок, що тягнулися прямо угору від каміна — сріблясті, золотисті та сірі. Кинувшись до дітей, щоб вони, бува, не пошкодили довідник, я наступила на край своєї спідниці. І поки я добігла до Джека та Енні, моя спідниця стала схожою на плаття з вирізами.
Енні з Джеком розкрили довідник як книгу, розгорнувши на всю ширину його внутрішні крильця-обкладинки. Бажання Рудольфа полягало в тому, щоб дати мені знаряддя, за допомогою якого я б мала змогу стежити за рухом небесних тіл, і Габермель перевищив самого себе. Посібник містив сонячний циферблат, компас, пристрій для вирахування довжини годин у різні пори року, витончений місячний годинник — чиї шестерінки можна було налаштувати показувати дату, час, чинний знак Зодіаку та фазу місяця — а також мапу широт, яка містила (на моє прохання) такі міста, як Роаноук, Лондон, Ліон, Прага та Єрусалим. Одне з крилець мало корінець, в який можна було вставляти одну з найостанніших тогочасних новацій: сторінку багаторазового використання, зроблену з особливим способом обробленого паперу, на якому можна було писати, а потім — ретельно витирати і робити нові нотатки.
— Поглянь, Джеку, знову почалося, — сказала Енні, втупившись в інструмент. Швабра (вже ніхто у домі не звав цуценя «Лоберо», окрім Джека) загавкав і замахав хвостиком, зачудовано спостерігаючи, як місячний годинник став обертатися сам по собі.
— Ставлю пенні на те, що коли обертання припиниться, то у вікні з’явиться повний місяць, — сказав Джек, плюнувши на руку і подаючи її Енні.
— Ніяких парі, — механічно промовила я, сідаючи навпочіпки біля Джека.
— А коли це почалося, Джеку? — спитав Метью, відсовуючи Швабру.
Джек знизав плечима.
— Таке траплялося повсякчас відтоді, як герр Габермель прислав його нам, — зізналася Енні.
— А він отак крутиться увесь день чи в певний час? — поцікавилася я.
— Тільки раз чи два. А компас обертається один раз, — винувато сказала Енні. — Я мала б вам сказати. Я відразу ж відчула, що ця книга магічна, щойно я її побачила.
— Та все нормально, — заспокоїла я її. — Нічого страшного не сталося. — Із цими словами я приклала свій палець до центру місячного годинника і наказала йому зупинитися. І він зупинився. Щойно обертання припинилося, як сріблясті й золотисті стрічки довкола посібника поволі щезли, і залишилася одна тільки сіра стрічка. І враз загубилася серед численних кольорових стрічок, що наповнювали наш будинок.
— Що це означає? — спитав згодом Метью, коли в домі стало тихо і коли у мене вперше з’явилася можливість надійно забрати посібник у дітей. Я вирішила сховати його на балдахіні нашого ліжка. — До речі, всі ховають речі на вершечку балдахіна. Це — найперше місце, куди полізе Джек, коли шукатиме книжку.
— Хтось явно шукає нас, — сказала я і, знявши посібник із балдахіна, заходилася шукати для нього нову схованку.
— У Празі? — Метью простягнув руку, а коли я подала йому прилад, він поклав його до свого камзола.
— Ні. У часі.
Метью різко всівся на ліжко і вилаявся.
— Це моя провина, — сказала я, боязко поглянувши на нього. — Я намагалася створити заклинання, щоб посібник попереджав мене щоразу, коли хто-небудь задумає поцупити його. Це заклинання мало на меті вберегти Джека від халепи. Боюся, що мені доведеться переробити те заклинання.
— А чому ти думаєш, що це хтось з іншого часу? — спитав Метью.
— Тому що місячний годинник — це постійний календар. А його шестерінки оберталися так, наче намагалися увібрати в себе інформацію, яка знаходилася поза межами їхніх технічних можливостей. Це нагадує мені слова, що гасали туди-сюди в манускрипті Ешмол-782.
