Сповідь відьом. Тінь ночі - Гаркнесс Дебора (читать лучшие читаемые книги .TXT) 📗

— Це — жіночий птах, — зневажливо пирхнув Рудольф, сідаючи в сідло. — Я наказав його принести спеціально для Ля Діоси.

— Попри своє ім’я, Діана не любить полювання. Але байдуже. Із цим яструбом-голуб’ятником полюватиму я, — сказав Метью. Він пропустив пута крізь свої пальці, випростав руку, і птах став на його обтягнуту рукавичкою кисть. — Привіт, красуне, — стиха мовив він, поки птах якомога зручніше розставляв лапи у нього на руці. І з кожним рухом його дзвіночки дзеленчали.

— Її звуть Шарка, — прошепотів головний єгер і посміхнувся.

— А її розум відповідає прізвиську? — спитав Метью.

— Не лише відповідає, а й перевищує, — весело вишкірився старий.

Метью нахилився до пташини і взяв зубами один із мотузків, що тримали її ковпак. Його рот опинився так близько до Шарки, цей жест був таким інтимним, що його можна було сплутати з поцілунком. Метью потягнув мотузок. Розв’язавши його, він із легкістю зняв ковпак вільною рукою і поклав прикрашену шкіряну торбочку до кишені.

Шарка закліпала очима, коли перед ними з’явився навколишній світ. Вона знову закліпала, допитливо поглянувши спочатку на мене, а потім на чоловіка, який її тримав.

— А можна до неї доторкнутися? — У м’яких прошарках брунатно-білих пір’їн було щось магічне й вабляче.

— Я б не став цього робити. Вона голодна. Гадаю, Шарці не вдається вполювати стільки здобичі, скільки їй потрібно, — сказав Метью. На його обличчі знову з’явився сумний і навіть задумливий вигляд. Шарка стиха скрикнула, не зводячи очей з Метью.

— Ти їй подобаєшся. — І недивно. Вони обоє за своїми інстинктами були мисливцями, і обоє були обмежені так, що не могли повністю віддатися поклику й жазі вистежувати й убивати.

Ми поїхали звивистою стежиною до річкової ущелини, яка колись служила ровом для палацу. Ріка висохла, а ущелина відігравала роль огорожі, яка не давала імператорській дичині забрідати до міста. Тутешня місцевість кишіла оленями, козулями та дикими кабанами. Випускали сюди й левів та інших представників котячих зі звіринця — у ті дні, коли Рудольф бажав полювати з ними, а не з птахами.

Я очікувала хаосу, але полювання було відрежисоване не гірше за балет. Щойно Рудольф випустив свого кречета, як птахи, що сиділи на деревах, хмарою здійнялися угору і чкурнули навтьоки, щоб не дістатися на обід хижому птаху. Кречет шугонув униз і помчав над підліском, зі свистом розсікаючи крилами повітря і дзеленькаючи дзвониками, прив’язаними до його лап. Переполохані рябчики вискочили з-під укриття й кинулися навтьоки, тріпочучи крилами і розлітаючись навсібіч. Кречет обрав собі ціль, вибрав зручний кут атаки — і кинувся на неї, щоб ударити пазурами та дзьобом. Рябчик полетів униз, а кречет наполегливо й безжально переслідував його до самої землі, де рябчика, ошелешеного й пораненого, було вбито. Єгері спустили псів і кинулися разом із ними по засніженій землі. Із ними загуркотіли копитами коні, і переможні вигуки чоловіків потонули в гавкоті собак.

Коли коні донесли вершників до місця падіння здобичі, ми побачили сокола, який стояв над здобиччю, прикриваючи рябчика крилами від потенційних суперників. Колись схожу позу прийняв Метью в Бодлійській бібліотеці, і я відчула, як він поглянув на мене, щоб пересвідчитися, що я поруч із ним.

Тепер, коли імператор вполював свою здобич, решта мисливців були вільні приступити до полювання. Усі разом вони вполювали понад ста птахів — достатньо, щоб прогодувати пристойну кількість придворних. Була лише одна сварка. Як це не дивно, сталася вона між розкішним сріблястим кречетом Рудольфа та маленьким брунатно-білим голуб’ятником Метью.

Метью тримався осторонь, їдучи позаду всієї мисливської чоловічої компанії. Він випустив свого птаха значно пізніше за інших і не поспішав заявляти своє право на рябчика, якого збила Шарка. Хоча ніхто з решти чоловіків не спішився зі своїх коней, Метью це зробив і відманив соколиху від здобичі за допомогою стиха мовленого слова та шматочка м’яса, відірваного від попередньої здобичі.

Однак одного разу Шарці не вдалося наздогнати свою здобич, бо, втікаючи від неї, вона опинилася прямо на траєкторії польоту Рудольфового кречета. Але Шарка вирішила не здаватися. Хоча кречет і був більшим, вона була моторнішою й впертішою. Наздоганяючи рябчика, вона пролетіла так близько від моєї голови, що я аж відчула зміну тиску повітря. Шарка була така маленька — навіть менша за самого рябчика, а тим паче — за імператорського кречета. Рябчик спробував було різко набрати висоту, але було вже пізно. Пташка-голуб’ятник швидко змінила напрям руху, запустила свої пазурі у здобич і своєю вагою почала тиснути її униз, до землі. Обурений кречет досадливо заверещав, а за мить заверещав і Рудольф, гучно протестуючи проти такого повороту подій.

— Ваша птаха завадила моїй вполювати здобич, — люто скрикнув імператор, коли Метью пришпорив коня, щоб забрати голуб’ятника.

— То не моя птаха, ваша величносте, — відказав Метью. Коли він наблизився до Шарки, вона розпушила пера, розкинула крила, щоб мати якомога страшніший вигляд, та ще й пронизливо писнула. Та Метью промимрив щось ніжне, щось смутно мені знайоме, і пташка вгамувалася й опустила крила. — Шарка належить тобі. А сьогодні вона довела, що є гідною носити ім’я великого богемського воїна.

Метью узяв сокола та рябчика і підняв їх догори, щоб бачили придворні. Коли він ніс її по колу, пута Шарки вільно теліпалися, а дзвіночки на її лапах — дзвеніли. Невпевнені в тому, як слід на це реагувати, придворні чекали на реакцію Рудольфа. Натомість першою озвалася я.

— А чи не жіночої статі був той хоробрий богемський воїн, чоловіче любий?

Метью припинив свій рух по колу і весело вишкірився.

— Так, дружинонько, а що? У реальному житті Шарка була маленькою та рішучою, точнісінько, як оця імператорська пташка. Вона знала, що найгрізніша зброя воїна знаходиться між його вухами. І для більшої дохідливості думки Метью постукав себе по голові. Рудольф цю думку не лише зрозумів, він був просто у розпачі і явно не знав, що вдіяти.

— Таких, як вона, багато серед жінок із Малої Страни, — сухо зауважила я. — І як же та Шарка розпорядилася своїм непересічним розумом? — Та не встиг Метью відповісти, як його перервала якась незнайома молода жінка.

— Шарка здолала цілий загін вояків, — пояснила вона жвавою латиною з сильним чеським акцентом. Сивобородий чоловік, явно її батько, схвально на неї поглянув, і дівчина залилася рум’янцем.

— Справді? — спитала я, зацікавившись. — А як?

— Удала, що потрапила в біду і потребує порятунку, а коли вони врятували її, вона запросила вояків відсвяткувати її звільнення і накачала їх вином, — з огидою в голосі пояснила інша жінка, цього разу — набагато старша та ще й з гачкуватим носом, яким вона запросто могла помірятися з Августою. — Чоловіки охочі на такі приманки.

Я не витримала і розреготалася. Аристократка з гачкуватим носом теж розсміялася — на власний превеликий подив.

— Боюся, імператоре, дами не дозволять, щоб їхню героїню гудили за гріхи інших дівчат. — Метью витягнув з кишені каптур, обережно вдягнув його на вершечок гордої голови соколиці. А потім нахилився і зубами затягнув мотузку. І під вибух аплодисментів єгер забрав у нього Шарку.

Ми під’їхали до будинку в італійському стилі з біло-червоним дахом, що стояв на краю палацових угідь, щоб там випити вина і попоїсти, хоча я воліла б погуляти в саду, де якраз квітнули імператорські нарциси і тюльпани. До нас приєдналися інші члени двору, включно з кислопиким Страдою, маестро Хофнагелем та виробником приладдя та інструментів Еразмом Габермелем, якому я подякувала за довідник.

— Тепер, коли великий піст майже скінчився, для підняття нашого духу й позбавлення від нудьги нам потрібне весняне свято, — сказав гучним голосом якийсь молодий придворний. — Як ви гадаєте, ваша величносте?

— Маскарад? — Рудольф відсьорбнув вина й витріщився на мене. — Якщо так, то його темою буде Діана й Актеон.