Друге Правило Чарівника, або Камінь Сліз - Гудкайнд Террі (читать книги бесплатно полностью без регистрации .txt) 📗
— Ні, не тоді, раніше. У білій вежі.
— Як?! Ти заходив до вежі? Ти що, з глузду з'їхав? Я ж тебе попереджала!
— Сестра, у мене не було вибору, — відповів Річард.
— Про вибір ми вже говорили. Я тебе попереджала, що від веж треба триматися подалі!
— Але ти пам'ятаєш, була гроза, всюди виблискували ці блискавки, а потім ще вогненні кулі з'явилися, і я… я просто не знав, де сховатися. Ось я і увійшов під арку.
— Ти що, простих речей не розумієш? Чому ти весь час ведеш себе, як дитя? — Обурилася сестра Верна.
Річард здивовано подивився на неї.
— Ось-ось, саме це ти мені тоді й сказала. Ти увійшла в башту… Тобто я був впевнений, що це ти. Ти розлютилася на мене, зовсім як зараз, і сказала те ж саме. — Він торкнувся пальцем нашийника. — За допомогою цієї штуки ти відкинула мене до стіни, і я немов прилип до неї. Скажи, сестра, це дійсно можна зробити?
Вона відповіла вже більш спокійно:
— Так. У нас немає чоловічого Хань, але нашийник збільшує нашу силу, дає нам владу над тими, хто його носить. Так ми отримуємо можливість навчати їх.
Річарда охопив гнів.
— Потім, сестра, ти заподіяла мені сильний біль, майже такий, як після, коли ти була зачарована, але тільки набагато сильніше. Чи можна з допомогою нашийника викликати сильний біль?
Сестра Верна, не дивлячись на Річарда, ретельно витирала руки об траву.
— Так. Але насправді я не завдавала тобі такого болю. У вежі це була мана.
— Я зажадав, щоб ти припинила мене мучити, інакше я покладу цьому край, — продовжував він. — Ти відмовилася, тоді я закликав магію меча і звільнився від тієї сили, що прикувала мене до стіни. Ти прийшла в лють і сказала, що це була моя остання помилка. Ти сказала, що вб'єш мене, і дійсно хотіла мене вбити.
— Мені дуже шкода, Річард, що тобі довелося все це пережити. Але… що ж ти зробив зі мною… Тобто в тому видінні?
— Я відрубав тобі голову. — Сестра зблідла і застигла на місці. — Я не хотів, але в мене не було вибору. Я був впевнений, що ти мене вб'єш.
До неї повернулося самовладання.
— Звичайно, ти був впевнений, Річард. Але все це — тільки мана. Насправді ти ніколи не зміг би мене вбити.
— Кого ти хочеш переконати в цьому? Мене чи себе?
— Все, що ти бачив у вежі, було маною, — наполегливо повторила вона.
— Насправді все зовсім не так.
Річард не став заперечувати. Він повернув рожен і зняв з вогню чавунну сковорідку, на якій пікся великий коржик.
— Як би там не було, — сказав він, — але коли я знову побачив тебе, я не знав, що ти — мана чи дійсність, але дуже сподівався, що не мана. Адже я зовсім не хотів тебе вбивати. — Він посміхнувся. — І потім, я ж обіцяв, що ти вийдеш з Долини заблукалих.
— Так, — кивнула сестра. — Твої емоції та бажання сильніші твого розуму.
— Сестра, я просто хотів врятуватися сам і врятувати тебе. Вона зітхнула:
— Річард, я не сумніваюся, ти хотів, як краще, але ти повинен зрозуміти: ти не завжди знаєш, як краще. Ти вдаєшся до своєї Хань несвідомо, не розуміючи, що робиш. Ти можеш накликати на себе біду.
— А як я вдаюся до свого Хань?
— Іноді чарівники дають клятви, які їх Хань прагне виконати.
Пообіцявши, що виведеш мене з долини, ти закликав дар провидіння.
— Якого ще провидіння? — Нахмурився Річард.
— Ти інтуїтивно вдався до допомоги чарівної сили, якою ти наділений, а ця сила включає в себе і дар провидіння. Сам того не знаючи, ти зробив у минулому вчинок, який допоміг тобі в майбутньому.
— Про що це ти?
— Ти знищив кінські вудила.
— Я ж пояснював, чому. Застосовувати такі вудила — жорстоко. — Сестра Верна похитала головою:
— Ось про це я і говорю. Ти був впевнений, що позбувся вудил саме тому. Але насправді все було зовсім інакше. У твоїй свідомості дія твого Хань відбивається спотворено. Пам'ятаєш, під час галопу я не вірила, що ти правий, і намагалася направити коня в іншу сторону, але не змогла, тому що вудил не було?
— Ну і що? — Запитав Річард.
— Те, що ти в минулому позбувся вудил, допомогло тобі стримати слово.
Так проявився дар провидіння, Але ти махав сокирою наосліп.
Річард недовірливо подивився на неї.
— Ну, це вже мабуть занадто, сестра Верна.
— Я знаю, як діє дар, Річард. — Річард трохи подумав над її словами. Все ж він не вірив в її правоту, але вирішив не сперечатися. Зараз його більше цікавило інше.
— У тебе вже скінчився твій зошит? — Запитав він. — Я не бачив, щоб ти останнім часом робила записи.
— Вчора я відправила повідомлення про те, що ми вийшли з долини. Поки мені більше нема про що писати. Зошит чарівний, і я завжди можу стерти старі записи. Там залишалося дві сторінки, а вчора з'явилася третя. Річард відламав шматок коржа.
— А хто така абатиса? — Раптом запитав він.
— Вона поставлена над сестрами Світу. Вона… Стривай, але ж я ні разу не говорила тобі про абатису! Звідки ти про неї дізнався?
— А я в твоєму зошиті прочитав.
Сестра Верна машинально потяглася до пояса, за яким носила зошит.
— Як ти посмів читати мої записи! Я цього не…
— Але ти тоді була мертвою, — пояснив Річард. — Тобто не ти, а та, кого я бачив у вежі. Зошит впав на землю, і я його прочитав.
Сестра Верна полегшено зітхнула.
— Ну, це тобі все привиділося. Я ж казала, що насправді все зовсім не так.
Річард відламав ще шматок коржа.
— Там були списані всього дві сторінки, як і в цьому зошиті. А третю ти дійсно списала, коли ми виїхали з долини.
— Це було видіння, Річард.
— На одній сторінці, — уперто продовжував він, — було написано: «Я сестра, яка несе відповідальність за цього хлопчика. Отримані мною вказівки нерозумні, якщо не сказати — абсурдні. Мені необхідно знати, в чому сенс цих вказівок. Мені необхідно знати, від кого вони виходять. Ваша в служінні Світлу сестра Верна Совентрін». А на наступній сторінці я прочитав: «Ти повинна виконувати вказівки, або ж тобі доведеться відповідати за наслідки. І більше не сумнівайся в вказівках з Палацу. Абатиса, власноруч».
Сестра Верна зблідла. — Тобі не слід читати чужі записи!
— Але ж ти тоді була мертвою, — заперечив Річард. — А які вказівки тебе так розсердили? Тепер вона почервоніла.
— Це стосується методики навчання. Ти все одно не зрозумієш, та це й не твоя справа.
— Не моя справа? — Обурився Річард. — Ти кажеш, що хочеш одного — допомогти мені, а по суті, я став бранцем — і це не моя справа? На мені нашийник, за допомогою якого ти можеш мучити мене і навіть вбити, і це — не моя справа? Ти кажеш, що я повинен коритися тобі, приймаючи все на віру, а цієї віри в мене чомусь з кожним новим відкриттям стає все менше, і це не моя справа? Ти кажеш, що видіння не мають нічого спільного з дійсністю, і хоча я дізнався, що це не зовсім так, ти продовжуєш твердити, що це не моя справа? — Сестра Верна мовчала, безпристрасно спостерігаючи за ним. — Сестра Верна, ти не відповіси мені на одне питання?
— Якщо зможу, — холодно сказала вона.
Він постарався говорити якомога спокійніше.
— Коли ти вперше побачила мене, ти здивувалася, що я вже дорослий. Ви думали, що я буду молодшим, так?
— Так. Це правда. Ми доставляємо в Палац дітей, відзначених даром, відразу ж, як тільки дізнаємося про їхнє існування за допомогою нашого Хань. Але ти був прихований від нас, і тому ми шукали тебе занадто довго.
— Але ти говорила, що шукала мене півжиття. Якщо ти років двадцять витратила на пошуки, як же ти могла очікувати, що я буду молодшим? Так не могло бути. Або ж ти не знала, коли я народився, і почала шукати мене раніше, ніж у Палаці виявили, що я з'явився на світ.
— Так, так воно і було, — тихо відповіла сестра Верна. — І раніше такого ніколи не траплялося.
— Значить, ти вирушила на пошуки перш, ніж у вас у Палаці стало відомо про народження того, кого ви шукали?
Вона відповіла, ретельно підбираючи слова:
— Ми не знали точно, коли ти повинен народитися, але знали, що ти з'явишся на світ, тому й почали пошуки.
