Декамерон - Боккаччо Джованни (читать книги бесплатно txt) 📗
Поки бакаляр виголошував свою рацію, бідна вдова плакала без угаву, а день не стояв, сонце підбивалось чимраз вище. Як він замовк, вона так почала говорити:
? О жорстокий, немилосердний чоловіче! Як тобі вже так допекла та проклята ніч, як я вже, по-твоєму, така велика грішниця, що ти не хочеш ізглянутися на красу мою молоду, на сльози мої гіркі, на благання мої покірні, то нехай твою непохитну суворість хоч те пом'якшить, що я довірилась тобі, одкривши всі свої таємниці, і дала таким чином змогу одплатити за мій переступ, бо, якби я тобі не призналася, ти не знайшов би іншого способу задовольнити свою жадобу помсти. Перестань же гніватись і даруй мені на сей раз; як ти мене простиш і допоможеш зійти додолу, я покину назавжди свого невірного коханця і матиму тебе одного за пана мого любого й володаря, хоч ти й гудиш красу мою, кажучи, що вона маловартна й недовговічна. Яка вже вона не є, моя жіноча врода, а тим ціну має, що дає радість, розкіш і втіху юнакам, а ти ж і сам ще не старий. Хоч як жорстоко ти поводишся зо мною, я не можу повірити, щоб тобі було приємно, якби я кинулась на одчай душі з сієї вишки й померла ганебною смертю перед твоїми очима, яким колись я так подобалась (якщо ти й тоді не був таким брехуном, яким тепер став). Пожалій же мене, пробі, будь милосердним ? сонце починає дуже припікати; вночі я на холоді потерпала, а тепер спека он як дошкуляє.
Бакаляр, якому любо було вести таку розмову, одказав їй:
? Мадонно, ти довірилась мені, як на те пішло, не того, що мене любила, а того, що хотіла вернути любов іншого, і се лише побільшує твою вину; даремно ти думаєш, ніби се була для мене єдина можливість помститися. Я мав принаймні тисячу інших способів: удаючи, ніби я тебе люблю, я понаставляв коло ніг твоїх безліч силець; якби сього не сталось, ти неминуче потрапила б через малу часину в якусь іншу пастку, і кожна з них завдала б тобі ще більшого болю й сорому; а сей спосіб я вибрав не для того, щоб тобі пільгу дати, а щоб самому краще посміятися. Та якби навіть жодна із моїх пасток не подіяла, в мене було ще в запасі перо; я б такого про тебе понаписував, що, якби ти про те дізналась (а ти б таки напевне дізналась), то прокляла б ту годину, коли на світ народилась. Перо має таку велику силу, яка й не снилась тим, що на собі її не зазнали. Клянуся Богом святим (хай пошле він моїй помсті такий самий щасливий кінець, як початок!), я таке про тебе написав би, що ти не тільки людей, а й сама себе соромилась би і, щоб не бачити тієї осоруги, сама собі очі повидирала б. Не дорікай же морю, що вода в нім із малої річечки прибула. До твого кохання, до того, щоб ти моєю стала, як я вже сказав, мені байдуже. Чия була, того й будь, коли зможеш; я колись його ненавидів, а тепер люблю, що він тобі таке зробив. О, ви ласі до молоденьких, любите їх і прагнете їхньої любові, бо в них лиця рум'яніші і вуса чорніші, бо вони гарно коло вас тупцюють, весело з вами танцюють і гарцюють. А хто трохи старший, той усе те вміє робити несогірше, а дечого ще й молодших навчить. Ви гадаєте, що як молодший, то вже й краще верхи їздить, більше миль уночі одмахає. Ну що ж, то правда, що вони хвацько чухрають вовну, та хто трохи старший і має більше досвіду, той краще знає, де блохи водяться. Ліпше менше, аби смачніше. Прудка їзда стомлює і надломлює, хоч би й молодого; а тихшим ходом хоч і пізніше додому доїдеш, зате певніше. О, тварюки несмисленні! Вам і не в догад, скільки тої скверни криється за мізерною вродою! Молоді одною не вдоволяються, котру набачать ? та вже і їхня, так воно, думають, і годиться, ? тим любов у них хистка, ти се на самій собі досвідчила. Вони гадають, що кожна їх повинна бавити й пестити, і все, знай, чваняться, що ота й ота моя була; через те вже не одна воліла з ченцями лигатися, бо ті хоч мовчать про свої любощі. Хоч ти й кажеш, що про твоє кохання ніхто не знає, окрім твоєї служниці та мене, не так воно єсть, і даремне ти в сю вигадку віриш (а може, й не віриш?): на його вулиці й на твоїй тільки й мови, що про ваші зальоти; то вже інша річ, що поговори іноді в останню чергу до тих доходять, хто є їх предметом. Не кажу вже про те, що молодші вас грабують, а старші, навпаки, вам усяку всячину дарують. Ну що ж, як ти не зуміла зробити слушного вибору, то любися й далі з тим, кому оддалась, а мене, котрим ти згордувала, облиш іншій, бо я знайшов собі любку, багато кращу за тебе, і таку, що добре мене розуміє. А щоб ти, з сього світу на той переселяючись, повірила своїм очам більше, ніж моїм речам, стрибай мерщій униз, і душа твоя, вже тепер дияволові запродана, побачить, засмутяться чи не засмутяться мої очі на вид твого карколомного падіння. Та я певен, що ти мене такою штукою не порадуєш, і ось що тобі скажу: коли сонце починає тебе жаром діймати, згадай той холод, якого я через тебе натерпівся, змішай той холод із жаром, і тобі буде до міри тепло.
Нещасна пані, побачивши з бакалярових слів, до якої жорстокої мети він прямує, заплакала знову й сказала:
? Коли ніщо не може спонукати тебе до милосердя, то заклинаю тебе іменем тієї, котра, як ти кажеш, за мене розумніша й покохала тебе, ? прости мені заради неї, принеси мені одяг, щоб я могла вбратись, і допоможи мені злізти додолу.
Бакаляр засміявся і, побачивши, що вже пішла десята година, одповів їй:
? Ну, як ти вже благаєш мене іменем такої достойної дами, я не можу тобі одмовити. Скажи, де твоя одежа, я сходжу по неї і допоможу тобі злізти з вишки.
Повіривши його словам, пані трохи заспокоїлась і сказала йому, в якому місці склала одежу. Бакаляр вийшов із башти, велів слузі своєму чатувати поблизу й нікого до тієї вишки не підпускати, поки він не вернеться, а сам пішов до свого приятеля, попоїв усмак та й ліг собі спати, ? мав на те час.
Удова ж, залишившися на башті, хоч і потішилась трохи дурною надією, та все-таки була невесела; сіла, прихилившись до стіни, де було трошки затінку, і стала чекати, думаючи гіркі свої думи. З однієї гадки до другої переходячи, то сподіваючись на прихід Ріньєрі, то зневірюючись у ньому, стомлена горем і безсонною ніччю, вона задрімала. Сонце, стоячи на полуденному прузі, пряжило немилосердно: його палюче проміння спадало прямовисно на її тендітне, пещене тіло, на її простоволосу голову з такою силою, що спекло на ній усю шкіру до розтріску; од того нестерпного сквару вона пробудилась, хоч була вже твердо заснула. Почувши, як її смалить, вона поворушилась, і їй здалось, що вся шкіра на ній тріскається і лускається, мов спалений пергамен, коли його потягнути. А голова так боліла, що туж-туж, здавалось, на частини розломиться ? та воно й не диво. Баштовий поміст розпікся, мов черінь у печі, ? ні ногою стати, ні рукою торкнутись; бідна вдова, плачучи, перескакувала з каменя на камінь. Як на те, вітру не було ані сліду, і туди назліталася сила силенна мух та ґедзів: вони сідали їй на порепане тіло і тнули, мов гострими голками шпигали, хоч як вона їх обганяла, розмахуючи руками та проклинаючи без угаву сама себе, свого коханця й бакаляра. Отак мордована й катована сонячним скваром, мухами та ґедзями, змучена голодом і надто згагою, засмучена тисячними думками, підвелась вона й стала роздивлятись, чи не побачить де кого, чи не почує поблизу душі живої, наважившись будь-що-будь покликати когось і попросити рятунку. Але й тут доля була до неї неприхильна: селяни пішли всі з поля через тую спеку і там нікого не було, всі молотили жито в себе коло хат; вона чула тільки, як сюрчали цикади та як дзюрчали хвилі в річці, ще дужче її спрагу розтроюджуючи; бачила тут і там гаї, ? холодки й хати, що мучили її, манячи до себе.
Що можна ще сказати про безталанницю? Згори сонце, знизу розпечений камінь, з усіх боків кусючі мухи й ґедзі такого дали їй гарту, що те білеє тіло, яке недавно темряву ночі розсвічувало, стало червоним, як у спеченого рака, і заюшеним кров'ю, що бридко й глянути, не то що.
Отак каралась вона на тій вишці без жодної ради й надії, нічого, окрім смерті, не сподіваючись. Десь перед третьою годиною бакаляр устав і, згадавши про вдовицю, пішов до башти подивитись, що вона там робить, а слугу свого, що був іще голодний, послав попоїсти. Як почула Елена, що він прийшов, дотяглась, знеможена й знесилена, до краю помосту, сіла, обернувшись головою до отвору, і промовила крізь плач:
