Молоді літа короля Генріха IV - Манн Генрих (лучшие книги онлайн txt) 📗
Ця сцена була гідна їх, і обоє аж мліли з утіхи — Анрі найбільше від того, що радий був догодити цій жінці й любив її ім'я — Корізанда. А таке ім'я зобов'язувало виявляти високі почуття. Обоє сіли під тополями на березі Гаронни. Анрі трохи турбувався за коней, але ті вже скубли травицю.
— Мій неоціненний друже! — мрійно промовив він. А вона сказала прохально й водночас ласкаво:
— Величносте! — І широко розплющеними, сповненими невимовного щастя очима обвела спокійний краєвид, дерева, що ледь шелестіли під вітерцем, воду, що тихенько хлюпотіла внизу. — Ми з вами вдвох, на самоті! Ми нічого не знаємо про війну, ми ніколи й не чули про страхіття чуми. Усе це, певно, є на світі, але сюди воно не доходить. Підступні люди, що зазіхають на наше життя, марно шукатимуть нас — бо ми так далеко від усіх.
Він ледь повів плечем у бік чагарів, за якими залишив своїх супутників. А її почет чекав у гайку — Анрі розглядів там кількох вершників. Усі вони під'їдуть, коли він з Корізандою вдосталь натішиться ідилією. Анрі розбалакався й почав змальовувати своїй коханій острів, де вони житимуть удвох. Він недавно відкрив той острів, що весь зеленіє садами і його обмивають води каналу, по якому плавають легкі човники, а в гіллі щебечуть усілякі пташки.
— Ось тобі, щастя моє, їхнє пір'ячко. А ще охочіше я привіз би тобі рибки. Там стільки риби — просто жах, і зовсім задурно: великий короп — три су, а щука — п'ять.
Він мимохіть збився з високих почуттів на факти, а тому й вона сказала, що пиріг, якого він їй прислав, був дуже смачний. Ну, а щодо приручених вепрів, то вона звеліла випустити їх у парк біля її замку Ажетмо, і їй важко навіть уявити собі щось чарівніше, ніж ті люті звірі, порослі колючою щетиною.
— Величносте, ви несхибно вгадуєте смаки вашої вірної служниці. Я довіку не зможу віддячити вам!
Дама вимовила ці слова не без іронії, але та іронія була чисто материнська. Та й ще б пак. Одного віку з ним, але насправді доросліша за нього, ця тридцятидворічна жінка незворушно дивилась, як його руки блукали по її тілу. Біле її обличчя анітрохи не зашарілось, очі лишалися спокійно-ласкаві, немовби він пестив зовсім не її. Вона знала, чого хоче, і гадала, ніби кермує ним. У цю хвилину вона мирилася з його королівським себелюбством, тому й згадала про його дарунки та свою вдячність, хоча й не без насмішкуватої поблажливості. І аж потім показала йому свої дари: вони були незрівнянно більші й робили його її боржником — навіки, як сподівалась вона.
Дама плеснула в долоні, і з лісу вилетіли два вершники — якісь не знайомі Анрі офіцери. Аж як вони спішились, Анрі розглядів на них стрічки його кольорів. Зірвавши з голів капелюхи з пишними плюмажами, вони махнули ними над землею й попросили в графині де Грамон дозволу показати королю Наваррському її новий полк. Вона ствердно кивнула головою. Ще один помах плюмажами над землею — і офіцери чвалом помчали назад; Анрі не встиг і отямитись. Ніхто не вмів дивувати його такими несподіванками, так переносити його в країну чудес, як Корізанда.
— Ваша величносте! Я себелюбка, — сказала вона, не даючи йому подякувати. — Я хочу побачити вас великим королем.
— Чи не зостанетесь ви при збитках? — відказав він. — Навіть ставши королем Франції, я не зможу гідно віддячити вам за те, що ви робите для мене тепер.
Справді, ця Корізанда йому неоціненний друг! Сльози захвату виступили в нього на очах; він хіть-не-хіть мусив схилитись перед нею. Від самих жінок залежало, чи вони викликають у нього захват чи зневагу. Вони — саме життя, і разом з життям міняється їхня ціна. Сьогодні графиня Діана досягла найвищої, і вона це зрозуміла. Велика заслуга була в тім, що вона хотіла не дати йому вимовити слів, за якими він згодом пошкодує, і вона чинила дуже розумно, спиняючи його.
— Мовчіть, ваше величносте! Коли ви вступатимете в столицю свого королівства, зведіть погляд на один балкон. Цього буде досить, більш мені не треба нічого.
— Ви вступите туди зі мною, пані.
— Як це може бути? — спитала вона з боязкою надією: розум, на жаль, змовкає, коли заб'ється серце.
— Ви станете моєю королевою! — І Анрі, врочисто підвівшись, озирнувся довкола, ніби шукав свідків — а їх поблизу було чимало: з кущів уже вийшли його люди, та й її супутники показались на узліссі. Але враз його обличчя спохмурніло, він сердито тупнув ногою й промовив несподівано різким голосом:
— Знаєте, хто мене зрадив, хто наслав ворогів, щоб мене спіймали, — отоді, коли попався тільки слуга? Я знаю. Покійна королева Наваррська.
Він був такий лютий на Марго, що назвав її покійницею. Поїхавши від нього, вона засіла в укріпленому місті Ажені й там плела інтриги, щоб його згубити. А він бажав згуби їй. Жінка, що дивилась на нього тепер, злякалась: перед нею збурилася стихія. «Що я таке поруч нього? Чужа людина. Що від мене залишиться? Його листи, тобто лише слова, та й ті він каже собі, а не мені. Лиш той, хто зовсім самотній, звертається до музи». Одну мить вона розуміла це. Передбачала нескінченні прикрощі майбутніх років: він її весь час обдурюватиме, так і не одружиться з нею, а врешті почне навіть соромитись її, бо стан у неї обважніє, а на шкірі повиступають червоні плями. Але мить відлетіла, і вона забула все. Вдарили барабани, і показався полк.
Швидким маршем, легко й бадьоро обтікав він гайок із двох боків. На широкій луці обидві колони зімкнулись, і офіцери доповіли графині, що її полк прибув. А вона, підібравши довгу сукню, трохи схилила перед королем одне коліно на знак запрошення. Він узяв її за кінчики пальців, підвів, і вони вдвох підійшли до вишикуваних лав. Там вона знов уклонилась йому — цей раз дуже низько, — і над головами в двох тисяч воїнів лунко прокотився її голос:
— Ви солдати короля Наваррського!
Король поцілував графині де Грамон руку. Потім наказав прапороносцеві вийти вперед і попросив її освятити прапор. Вона зробила це й притулила важкий гаптований шовк до свого білого лиця. А тоді король Наваррський сам обійшов лави. То одного, то другого солдата він, упізнавши, хапав за вилоги; а іншого несподівано обнімав: цей уже служив у нього. Всім хотілося почути, що він каже кожному, та нарешті він звернувся до всіх.
— І я, і ви, — сказав він, — тепер чистенькі та чепурненькі, мов щойно народились на світ, але недовго будемо такі. Наше вояцьке діло — це сама кров і порох. Живий і цілий залишиться той, хто добре мені служитиме й не відстане від мене і на довжину ратища. З тими лежнями, що хочуть нас побити, я завжди вмів упоратись. Стежка до спасіння вузька, але нас веде за руку сам бог.
Ось що сказав король Наваррський двом тисячам своїх нових солдатів, і вони повірили кожному його слову. Відразу вдарили знов барабани, розгорнувся прапор, і король сів на коня. У нього вже не знайшлося часу підставити руку під ногу графині, щоб підсадити її в сідло. Вона сама злетіла в нього й помчала геть, а за нею дами та дворяни її почту.
Анрі навіть не глянув їй услід: він тепер мав свій полк.
Щодуху
Тільки-но він вивів полк на шлях, як на ньому ген удалині заклубочилась курява — хто ж її міг збити, як не ворог? Уже чути було й тупіт копит. Анрі звелів солдатам залягти в рові й поховатись у лісі, поки з'ясується, на кого треба вдарити. З жовтих клубів виринули перші вершники: ось вони вже зовсім близько. Нумо на них! Сам Анрі та його дворяни, загородивши своїми кіньми дорогу, похапали тих вершників за поводи. Один з них від поштовху злетів з коня і, ще лежачи між копитами, закричав щосили, ніби в великому жахові:
— Король Франції!
В ту саму хвилину хмара куряви відкрила очам усіх те, що ховала в собі: запряжену шестернею карету, форейторів, ескорт, почет; усе те мчить щодуху. Анрі вже не встигає звільнити дорогу, і карета, хитнувшись, стає. Коні, так раптово зупинені, тремтять, візничий лається, вершники зводяться в стременах, декотрі вихоплюють зброю.
