Бікфордів світ - Курков Андрей Юрьевич (читаем книги онлайн бесплатно полностью TXT) 📗
І зазвучав дзвін. Немов заволав вітер, що потрапив у нього, як у пастку. Здригнулося від цього звучання все живе, здатне чути. Принишкли птахи і звірі, й на мить застигло на місці сонце, що не дісталося ще зеніту.
А гудодзвін не замовкав, і в гудінні своєму зібрав він усі звуки живого відчаю та самотності, з'єднавши виття вовка з виттям собаки, зимову завірюху з плачем дитини. І розлився над навколишньою тайгою цей звук самотності, що прорвалася, болю, вітру, спійманого в пастку. І все-таки болю, що піднявся високо вгору, високо в небо над усією тайгою, над усією країною, над усім світом.
Із кедра, на якому висів гудодзвін, утекла вниз білка, передумавши стрибати на сусіднє дерево, і посипалася за нею вслід окрушина кори, здряпнута її гострими кігтями. А неподалік закричав птах і, злякавшись того, що не почув свого крику, залопотів крильми й полетів, петляючи між стовбурами та боячись піднятися над кронами дерев, де звучання гудодзвона було голоснішим і відчайдушнішим.
Іван Тимофійович стулив долоні свої, намагаючись стримати тремтіння рук, і слухав дзвін. Губи його ворушилися, промовляючи молитву і видихаючи біль. Себе він не чув і не думав про себе більше. Природа повернула його собі, зробивши частиною всього живого, об'єднавши все живе гнітючим звучанням гудодзвона. Завмерли, кожен біля свого будинку, сини Івана Тимофійовича. Стояли там, де почули дзвін. Стояли і слухали не рухаючись. Слухали і наповнювалися його звучанням, а через його звучання – відчаєм і болем. І хотілось їм тікати від цього місця, від цього страшного звуку, у владі якого вони почувалися безмовними й покірними рабами. І хотіли вони бігти, але стояли не рухаючись. А звучання опускалося вниз, проливалося на землю й топило ямки та вибоїни, заповнюючи спочатку їх, а потім піднімаючись усе вище й вище, як піднімається вода під час повені. А звук усе ллється і ллється вниз, і вони, люди, стоять уже по пояс у цьому витті, й чим вище воно піднімається, чим ближче до вух їхніх – тим нестерпніше їм слухати його.
Не зміг довше сидіти на ґанку Іван Тимофійович. Зібрав сили й повернувся в дім, замкнувши за собою двері. Сів на лаву. І тут було чутне звучання гудодзвона, але не так голосно, не так нестерпно. Затулив вуха долонями. І очі заплющив, але так і не почув свої думки, не відчув себе, немов і зсередини вже наповнився звучанням дзвона.
А вітер, утомлений від пастки, обм'якнув, сповільнився, і почав затихати дзвін.
Опритомніли брати, ожили, коли гудодзвін ледве звучав. Ожили вони, подивилися напружено вгору, на крону кедра-дзвіниці, й погляд їхній пройшов крізь крону, пішов далі в небо, де наткнувся на чорну хмару, маленьку, незвичайну, схожу на величезного небесного сома й кольором, і формою.
– Знамення! – вирвалось у Володимира.
Побігли брати до будинку батька свого. Підвівся він із лави, вийшов на поріг. Рука старшого сина відвела його погляд високо в небо, де побачив Іван Тимофійович щось пливуче чорне.
А в небі спокійно й мирно плив чорний дирижабль. Він летів над тайгою в кудизавгодному напрямі. У гондолі дирижабля нікого не було, хоча посередині неї і стояв табурет, на підлозі валялося дрібне сміття, а в кутку лежала велика картонна коробка, що вміщувала понад тисячу пачок сигарет «Друг».
– Ні, – помовчавши, відповів Іван Тимофійович. – Знамення не буває чорним… Воно – світло. Як у Писанні є «райдуга в хмарі…»
– А що ж це? – запитав Андрій.
Замислився знову Іван Тимофійович, а чорна хмара тим часом пішла з видимості, залишивши тих, хто побачив її, в неспокійному нерозумінні.
– Не знаю, – признався батько. – Може, справа рук природи або інших сил…
– Але інших, окрім сил Господа, не буває! – напружено видихнув Андрій і заглянув батькові у вічі.
Іван Тимофійович знизав плечима.
– Може, справа рук часу, іншого часу… – майже прошепотів він, провівши долонею по лобі. – Я ж збився з нього, з часу… Давно збився. І неділя в нас – тільки сьомий день числом…
А гудодзвін звучав протяжно й неголосно, і стало знову чутним на тлі його життя тайги. Вітер пробігав по травах, ледве торкаючись їх, кружляв на одному місці, завмирав.
– Завтра знову сьомий день… – мовив Володимир і питально глянув на батька.
Іван Тимофійович кивнув.
– Чекатимемо знамення.
І вранці, і вдень, і вночі виходили брати надвір і дивилися на всі боки, але марно.
Іван Тимофійович із дому не виходив. Хворів. Уперше лава здавалася занадто жорсткою для спини, але лягти в ліжко, в якому спали вони раніше з дружиною, не хотів. Боявся, що з ліжка йому вже не встати. Надвечір шостого дня почув чийсь гучний крик. Виглянувши у віконце, нікого не побачив. Вийшов надвір.
Дзвін гудів неголосно й монотонно, ніби втомився.
– Гей, є хто? – знову закричав хтось з боку воріт.
Іван Тимофійович квапливо попрямував на голос, на перший незнайомий голос, почутий у своєму житті. «Хто ж це сюди?» – стривожено думав він.
– Та є тут хто? – знову запитав голос, цього разу вже тихіше і, здавалося, перелякано.
Підійшовши до воріт, Іван Тимофійович зупинився. Поряд із ним зупинилися Володимир і Андрій, через хвилину підбіг Микола.
Перед ними стояв невисокого зросту немолодий чоловічок у військовій формі. Перед ним – візок на одному дерев'яному колесі, а на ньому якісь круглі плоскі предмети й мішок.
– Хазяї? – запитав він і зробив крок убік од візка.
Іван Тимофійович помітив, що у незнайомця одна нога дерев'яна.
– Що це за село? Як називається? – запитав незнайомець.
– Ніяк, – відповів Іван Тимофійович. – Скит це.
– Сектанти, чи що? – спохмурнів прийшлий.
– Християни, – відповів Іван Тимофійович. – А ви ж бо ким будете?
– Інвалідом буду. На прізвище – Кортецький, – гордо відрекомендувався чоловік у військовій формі. – А ви чому не на війні?
Сини здивовано подивилися на батька.
– З ким? – здивовано запитав Іван Тимофійович.
– Ну як же, у Батьківщини стільки ворогів: фашисти, японці, фіни. Вся країна воює…
– Зараз?! – вирвалося в Андрія.
– Так… – сторопіло відповів інвалід. – А ви що, не знаєте?
– Ми вже давно від світу віддалилися… – пояснив Іван Тимофійович. – Яка хоч там влада зараз?
– Яка-яка… – загальмовано забубонів Кортецький, дивлячись на свою дерев'яну ногу.
– Ні, ну яка ж… – не вгамовувався Іван Тимофійович. – Якщо ті, що раніше були…
– Коли любиш Батьківщину – влада не має значення! – твердо відрубав інвалід. – Я, може, теж владу не люблю, але заради Батьківщини сюди ось забрався! Ці штуки притягнув, аби всі знали, яка вона, правда, сьогодні… – І він кивнув на візок.
– А що це? – поцікавився Андрій.
– Відступися з дороги, секто! – незлобиво буркнув Кортецький і, взявшись за візок, заходився штовхати його у ворота.
Іван Тимофійович і сини відступилися.
Інвалід, жваво орудуючи дерев'яною ногою, проштовхнув візок до першого будинку, там зупинився й озирнувся на місцевих жителів.
– Чого стали! – крикнув він. – Ідіть сюди, дорогу покажете!
Іван Тимофійович поволі попрямував до прийшлого.
– Куди тобі дорогу? Немає тут ніяких доріг! – сердито відповів Іван Тимофійович.
– У тайзі немає, це мені відомо… Не про це я. Де тут у вас центральне місце?
– А навіщо вам? – запитав Володимир.
– Та штуку одну присобачити… – Інвалід спідлоба оглянув будинки.
– Немає у нас такого місця, – відповів Іван Тимофійович.
– Брешеш! – не повірив інвалід. – Де культова будівля?
– Яка?
– Церква! – пояснив іншими словами Кортецький.
– Там, – показав рукою Іван Тимофійович.
– Ходімо, християни! – скомандував прийшлий.
І вони попрямували до каплиці, до якої було кроків тридцять. Інвалід штовхав візок. Поряд із ним ішов Андрій, розглядаючи незнайомі круглі предмети, схожі на чорні миски.
– А що це тут у вас виє? – на ходу запитав інвалід.
– Дзвін, – відповів Андрій.
Інвалід важко зітхнув і незадоволено хитнув головою, мовчки дивуючись.
