Польовий командир - Батурин Сергій (читать книги онлайн без регистрации .txt) 📗
Одного разу колишній бригадир заявився ввечері до Шульженків з пляшкою горілки «Нан-Бао» та коробкою шоколадних цукерок, питав у Клавки, чи не треба якоїсь допомоги родині старого товариша, просидів усю вечерю, делікатно орудував ножем та виделкою, незворушно споглядаючи на подружжя чорними непроникними очима. Він на диво спокійно реагував, коли його тут за старою звичкою називали Ванею.
— До Чити їду взавтра, на конференцію з питань національностей, — ні сіло ні впало повідомив він під кінець. І не знати з якого дива запитав. — Не надумав до нашої партії вступати?
— Та не люблю я цієї політики, — відмахнувся Микола. — Я навіть до КаПееРеС на вступав, хоча мені в армії три рази пропонували.
— КПРС вас усіх здала у дев’яносто першому році, — заграв іскорками в щілинках очей Ваня-Вонг, — а ПДП стала на захист. Ти подумай, Колю.
Лівон склав руки перед грудьми, церемонно відкланявся, задкуючи, вийшов у двері й щез у теплій духмяній ночі.
— Як він раптом добре по-нашому заговорив, — процідив услід лівонові Микола.
— Він взагалі дуже змінився, — м'яко відповіла Валентина.
Чоловік очікував зовсім іншої реакції. Промовчав, ледве задавивши в собі пекуче роздратування, лише подивився на неї важким уважним поглядом.
Розділ 11. Кому йти в народ?
(Україна, десь за рік до основних подій)
У Ганську тим часом події розвивалися досить паскудно. Мітингувальників стало вже кілька тисяч і вони потроху розперізувалися. Заполонивши всю площу Героїв ВВВ, вони репетували, плювали, кидали недокурки, дудніли в дудки, скандували. Ніхто не бачив, щоб хтось дудлив горілку, але більшість з них була весь час напідпитку.
Єдиним місцем, де зберігся порядок, було наметове містечко. Межі його означили мотузками з прапорцями, і в середині огороженої зони було ідеально чисто. Ззовні же стан протестантів оточували вали сміття, котрі не встигали прибирати комунальні служби. Фірма якогось благодійника, котрий забажав лишитися невідомим, три рази на день привозила продуктовими автівками безліч величезних паперових пакетів з макдональдсівськими харчами і роздавала стомленим політичною боротьбою протестувальникам.
Біотуалетів не вистачало, замінювати їх не встигали, і борці справляли малу нужду по всіх провулках і кущах. «Обісцяли весь центр, — невдоволено сичали ганці. — Скоро все місто засеруть».
Сморідні калюжі сечі, що застоювалися в прохідних дворах, купи лайна по кущах — то було лише півбіди. «Органи» фіксували нестримне зростання кількості правопорушень — поки що дрібних і середніх: десь обнесли кіоски, когось добряче відбуцали, підсікли гаманця, сумку порізали…
Зібрати людей для масових акцій — штука безпонтово-нехитра, аби бабло було, а втримати їх у межах дійства, задля якого їх скупчили, — висока управлінська наука. Але організатори вважали за ліпше не світитися, очевидно, їм потрібні були «стихійні масові заворушення», а не організована акція протесту. Та де нема видимих вождів, там обов'язково з'являються неформальні — з найгорластіших.
Обласні чиновники відчули, що далі відмовчуватися не вдасться: до юрми вийшов якийсь посадовець середньої руки — начальник чи то відділу, чи то управління по зв'язках з громадськістю. Його з юрми послали «на хутор бабочєк ловіть» — давай, мовляв, самого губернатора, йому вручимо свої вимоги. Виходити до них керманичеві області не кліматіло: «На кой ляд ані мнє облокотілісь?» — набичився він. Але на столі в нього лежали урядова телеграма й депеша від президента, на котрі треба було «реагувати».
— Скажіть їм, що завтра зранку я прийму їхніх делегатів і вислухаю, — вирішив керманич.
Йти в народ удруге шеф зв'язківців з народом навідріз відмовився:
— Хай іде, кого ще не посилали, бо мені вони в пику плюнуть.
— Мене не посилали, — визвався Вітя Харченко, більше відомий в журналістських колах як Вітя-Хрєн. Він тільки тиждень, як перейшов з обласної телерадіокомпанії до адміністрації на легкі хліби, перед тим кілька років регулярно світив своїм фейсом з телевізора і був у Ганську людиною, котру на вулиці пізнавали. Він випхався на ґанок адміністрації зі здоровенним мегафоном:
— Товариши протестуючі! — заволав щосили, на мить перекривши гул натовпу.
— А ето что єщо за хрєн? — незгірш за гучномовець накрив запитанням юрму двометровий червонопикий бурмило.
Обидві — київська та місцева — знімальні групи телевізійників, що вели репортажі з площі, вибухнули нестримним реготом.
— Товариши протестуючі! — не став чекати Хрєн, коли колеги підтвердять амбалові неймовірну точність його визначення. — Губернатор прийме ваших виборних у кількості десятьох осіб завтра о десятій ранку! — після чого поспішно сховався за фасонними дверима адміністрації.
Розділ 12, необов'язковий
(Україна, десь за рік до основних подій)
«Горбатого могила исправит», — каже сусідній з нами народ про людей зі стійкими з дитинства вадами поведінки. «Крукові й мило не поможе», — погоджуються наші люди. Якщо воно з самої колиски було нещирим, жадібним і, даруйте, шельмуватим; коли вже вродилося таким — тут, шановні, жодним вихованням йому не зарадиш, будь ти хоч самим Споком, Макаренком, Песталоцці та навіть Яном Амосом Коменським в одній особі. Щербатого горшка не поправиш! Тамувати на людях свою натуру та маскувати її, ховаючи за зваженою поведінкою, — скільки завгодно можна привчити.
Старший прапорщик Вонсович змалку був хитровзутим. У дитячому садочку він завжди першим біг до столу і хапав собі компот з грушею. Не тому, що любив цей фрукт, просто дітлахи чомусь вважали, що з грушею — престижно. В школі мастив салом дошку, щоб крейда не писала, натирав свічкою щоденника, а у восьмому класі взявся після уроків відремонтувати в кабінеті географії парту, з якої якісь шибайголови повикручували всі гвинти. Він не заморочувався з викрутками й гайковими ключами, а просто поміняв місцями поламаний учнівський стіл із точнісінько таким справним з кабінету історії. Молода історичка не помітила підміни, вирішила, що поламали таки її парту. Їй і так завуч весь час говорив про низьку дисципліну на уроках, тож вона тихенько привела свого молодого чоловіка й той за п'ять хвилин прикрутив стільницю до залізної основи.
Прапор лукавив усе життя, намагаючись щось собі викрутити, намахлювати, налисичити, намутити, обкрутити когось, ошукати, обвести ба й обскакати. Якщо зметикувати, як видавати солдатам матерію на підшивку комірців, то незабаром у вас з'являться чудові бавовняні простирадла. Мила додому ви не куплятимете, гуталіну, ниток, голок. Чи зрозуміло автор викладає?
Вінцем його винахідництва був фінт із мішенями, вигаданий, коли він був командиром господарського взводу артполку. Прапорщицька братія, фельдшери, начальники складів, кухарі та писарчуки знаходили сто тисяч причин, аби не пхатися на полігон на стрільби. Начальникові їдальні треба на хлібозавод: не покинеш же весь полк без хліба, у фельдшера обов'язково знаходився хтось на лікуванні у санчастині. А мішені з результатами стрільб треба було в штаб здавати. То він заздалегідь хитро складав їх горілиць, повернувши кожну наступну на 90 градусів за сонцем. Потім стос розбивався на дві пачки, які по черзі прикріплювалися на стенд, і природжений снайпер єфрейтор Комар їх прострілював зі встановленої дистанції — меншу на «відмінно», більшу — на «добре». Потім прапорщик особисто стріляв по двох-трьох мішенях — на «задовільно». І обов'язково одна була погана. Секрет фокусу полягав у тому, що пістолетна мішень № 4 — квадратна, а у командування полку, зайнятого перевіркою бойових підрозділів, до господарників руки ніколи не доходили, от і ходив господарський взвод прапорщика Вонсовича хоч і не у відмінниках, але в стабільних «хорошистах» з бойової та політичної підготовки.
Хитра людина лукавить, коли їй вигідно, а хитровзута — завжди. Тому й результат у неї далеко не завжди виграшний: так, десь фіфти-фіфти.
