Польовий командир - Батурин Сергій (читать книги онлайн без регистрации .txt) 📗

Військові частини належали радше до бажаних шефів. Та й військовикам патронувати школи було, мабуть, не надто обтяжливо. Особливо, зважаючи на кількість неодружених офіцерів та незаміжніх вчительок.

Тому коли Вонсовичу наприкінці серпня 91-го подзвонила (завважте — особисто!) симпатична піонервожата й спитала, чи не міг би шановний Ярослав Мирославович допомогти прибрати до підвалу зі шкільного фойє величеньке погруддя Ілліча [15], що стовбичить там, абсолютно недоречне після проголошення Батьківщиною незалежності, прапорщик не довго розмірковував, а, погодивши питання із замполітом та взявши чотирьох бійців, вирушив шістдесят шостим «газоном» до підшефних.

Він і раніше бував у цій школі, але на невід'ємний атрибут холу — бюст вождя — уваги в сенсі його ваги та габаритів якось не звертав. Збагнув велич поставленої бойової задачі прапорщик лише тоді, коли зі скульптури зняли величезне полотнище, що колись слугувало завісою в актовому залі. Здоровецький — не менш як півтора на півтора метри завширшки й метр сорок заввишки — вождь виявився не гіпсовим, як слід було очікувати, а монолітно відлитим у славні шістдесяті з бетону, ще й армованим всередині добрим залізяччям.

— М-дя, — вихопилося у Вонсовича, коли він оцінив значущість цієї ідеологічної брили.

— Що, не зможете? — округлила виразні очі миловида вожата. — У нас сьогодні загальні батьківські збори, недобре вийде, якщо він тут стоятиме. Що батьки скажуть?

— Нічого не скажуть, — упевнено заявив вояк. — Хлопці, берімося!

Четверо дужих досвідчених вантажників, та ще й на пасах, можливо, і спромоглися би знести цей шедевр соцреалізму до підвалу. Жовторотим солдатикам вождь світового пролетаріату не дався: він кивнув раз, другий, потім похилитався, буцімто приміряючись, і пірнув з постаменту маківкою просто в метлаську плитку підлоги. Звивиста розколина поділила вождеві спину навпіл від тім’я до лопаток.

— Ах, — розгублено видихнула вожата.

— Бля, — відлунням прошепотів Вонсович. — Коли у вас збори? — рішуче повернувсь він до дівчини.

— За дві години, — прошелестіла вона.

— Будьте певні, до того його тут не буде, — запевнив прапорщик і скомандував водієві. — Бігом до машини по молот і лом!

Потужні удари канонадою загули по школі. На відміну від своїх наступників початку 90-х, засновник КПРС та першої в світі держави робітників і селян виявився стійким і ламався неохоче. Зацікавлене гуркотом, з найближчої класної кімнати визирнуло яснооке дівчисько років восьми з двома русявими кісками:

— Наталь-Іванно, нащо дядько дідуся Лєніна по голові молотком б'є? Він був хороший, мені бабуся розповідала!

Коли перші батьки зайшли до шкільного фойє, підлога там сяяла небаченою чистотою, постамент від бюсту відпочивав у підвалі, а в купі старанно покришеного бетонного щебеню й покрученої арматури на звалищі за школою ніхто нізащо не впізнав би колишнього дідуся всіх тутешніх жовтенят, на очах котрого майже тридцять років їх приймали на урочистих лінійках 22 квітня в піонери…

— Винесли Ілліча? — спитав замполіт, коли шефи повернулися до частини.

— Винесли. На звалище, — бадьоро доповів Вонсович.

— ??? — витріщився на нього офіцер.

— Того бюста цілого не підняти й удесятьох. Так ми рознесли його на друзки й винесли, — пояснив прапорщик.

— Дивись, Ярко, — похитав головою заступник командира. — Якщо комуністи повернуться, поїдеш ти років на десять на Колиму…

— Не повернуться, — невпевнено заперечив молодик.

Остаточно він заспокоївся лише після того, як перший президент молодої держави видав указ про ліквідацію символіки тоталітарного режиму. З піонервожатою у хвацького вояка нічого не вийшло: вона почала старанно уникати його після того, як їй нагоріло від директорки школи. Не за ідеологію, за бухгалтерію: перший голова Раднаркому числився матеріальною цінністю з інвентарним номером, котру для списання треба було пред'явити комісії. А показувати, завдяки старанням завзятого молотобійця Вонсовича та його сумлінних помічників, було, як ви розумієте, нічого.

Розділ 10. Пани не їдять «Доширак»

(далеко від України, десь за рік до основних подій)

Розумні люди кажуть: хочеш узнати людину — дай їй владу. Ви можете з'їсти разом із кимось сім пудів солі, зносити разом по десять пар залізних черевиків, пройти вогонь, воду й мідні труби, разом з нею бідувати й розкошувати — і щиро думати, що ось вона, людина, — як на долоні. Зачекайте, дорогенькі! Це ще не все. Хай вона підніметься, видряпається на одну лише сходинку, на один-єдиний щабель, ранг, чин, крісло чи сідало вище від вас — отоді й подивимось, чи та це людина, з якою ви у вогні сіль їли… Щось не надто багато зустрічається людей, котрих не псує влада, котрі, отримавши її, примудряються залишитись собою…

Учорашній бригадир Вонг, обійнявши посаду, вже не поспішав першим подавати знайомим руку для потиску — з багатьма він вітався тепер зверхнім кивком голови, а декого просто не помічав. Ігнорування, щоправда, на Миколу поки що не поширювалося, але те, як зростає щодня Вонгове відчуття власної значимості, Микола фіксував чітко.

Тепер Вонг носив коротку ділову зачіску, не витягав з-під пахви шкіряної теки і дуже ображався, коли його за старою звичкою називали не «товариш Ван Вонг», а «Ваня», хоча саме на цьому варіанті свого імені він колись завзято наполягав.

Дешеву камуфляжну куртку й джинси Вонг змінив на діловий костюм, бавовняну футболку — на сорочку з краваткою, високі черевики фасону «ОМОН бдіт» — на елегантні «італійські» пантофлі з самісінького Гуанчжоу, а старенького велосипеда — на казенний «УАЗ — Патріот».

На тому джипі він гасав по віддалених, колись «неперспективних» селах, де в їхньому районі оселилася більшість його земляків та трохи послідовників мудрого Хошіміна. Діти променів Чучхе мляво осідали південніше, десь за Лучегорськом, і, взявши в оренду земельку, вирощували рекордні врожаї солодкої цибулі — на неї серед вихідців зі Сходу був неабиякий попит. Вони, передавали переяславцям тамтешні родичі, переловили в окрузі всіх собак: улюбленими й найпрестижнішими їхніми національними стравами була печеня з собачатини з дивною назвою «хє» та собачий супчик «посінтхан».

У поселеннях, котрі ще не так давно намагалися списати на збитки й кинути напризволяще, де доживали віку останні ветхі дідусі й бабусі, тепер наново укорінилося життя. Не так, звісно, буйно, як десь на Зеї чи Буреї, але міцно. А де життя, там діти. Отже, і школи. Саме їх Вонг і створював. Які, спитаєте. А національні. І якою ж мовою вестиметься викладання? Так путунхуа, звісно. А що ж з російською? Ну, як же — два уроки на тиждень. На комунікативному рівні. А нащо більше, з ким розмовляти: в усіх сусідніх селах самі ханьці живуть. Яка така тупикова освіта? Велика Східна Країна таких, як ми, залюбки до своїх універів приймає. А у війську російському вони якось будуть — он два уроки ж є, та й більшість дітей ще маленькі, до війська ще дорости треба. Кажете, державна мова — російська? Ну… так. Але ж ми маємо право на свою регіональну мову. Он і міжнародну конвенцію про це прийнято…

…Товариш Ван Вонг усе рідше вечеряв вермішеллю швидкого приготування а-ля «Доширак» та «Анаком», залитою кетчупом і притрушеною зеленою цибулькою: тепер він ішов до кафешки «Харбін», що її відкрив земляк уповноваженого по нацменшинах товариш Цунь. «Ванька-китаєць великим начальством став: щодня по ресторанах шастає!», — шепталися мешканці селища. Множина слова «ресторан» (як, власне, і сама ця лексема) була явним перебільшенням: крім «Харбіна» у населеному пункті із закладів громадського харчування був ще совковий буфет на станції, куди уповноважений ніколи не ходив, і наливайка-генделик при продмазі, де порядній людині й з’являтися непристойно. Жодна з цих оранд на ресторан не тягнула, та народний поговір виніс «Харбінові» присуд — йменуватися таким словом, і першим, хто з цим погодився, був, звісно, товариш Цунь.