З історії релігійної думки на Україні - Грушевський Михайло Сергійович (читать книги без регистрации TXT) 📗
Від того часу в Москві ставлено митрополитів собором єпископів, і свячено по одержанню затвердження від вел. князя. В землях українських і білоруських теж вважалось нормальним, щоб митрополита вибирано собором єпископів і православних князів та панів, по затвердженню вел. князем литовським (він же був королем польським звичайно) прошено благословення патріарха і по сім свячено собором єпископів. Але фактично все більше сходило на призначеннє митрополитів вел. князем — королем, почім автоматично приходило благословенне патріарха. Але й така мінімальна залежність від патріархату правительству не подобалась, воно старалось привести свою митрополію до унії з Римом, не вважаючи на опозицію громадянства, і тільки політична лекція з боку вел. князя московського, що під гаслом боротьби против унії на поч. XVI в. зарвав від вел. кн. Литовського добру смугу пограничних земель, змусила його на довший час лишити пляни унії — аж до 1590-х рр. Могло воно за те з приємністю констатувати, що фактично залежність від патріархату зійшла на просту формальність і митрополити в дійсности далеко більш рахуються з волею і бажаннями свого уряду, ніж оглядаються на патріарху. Були то, як уже було зазначено, здебільшого люде досить мало, або й зовсім не церковні, які на єрархіч- них гідностях шукали богацтва і вигоди, гарних доходів з митрополитальних маєтків для себе і своїх служебників. їх господареннє з свого боку теж немало причинилось до загального упадку церковної освіти, дісціпліни і моральности, спричиненого збігом ріжних некористних обставин: крім упадку української державности занепадом аристократії,
54
слабим розвоєм міського життя, переходом під турецьку владу балканських держав — що потягнув за собою загальний занепад візантійсько-словянської культури і т. п.
Перед тим, при кінці XIV і в першій половині XV в., візантійське письменство пережило свій пізний розцвіт, свій «срібний вік» на словянськім і з-окрема нашім українськім грунті. Рух був не стільки літературний, як більше книж- ницький, бо самостійної творчости в нім було дуже мало, а головна енергія виявлялася у відсвіженню старшого книжного запасу, справленню давнійших перекладів, що через кількавікове копіюваннє понабирались ріжних помилок, доповненню його новими перекладами з грецьких первотворів, та незвісними доти словянськими творами, що повстали в инших слов ямських краях, та уставленню одностайної правописи, одним словом — реставрованих) та збогачуванню старшої візантійсько-словянської церковної скарбниці. Першими огнищами сього скромного руху були царгородські та афонські монастирі, де пробували черці з ріжних словянсь- ких країв, в тісній стичности з ученими грецькими книжниками і в можности користання з богатих книгозборів. Особливо «Свята Гора» афонська, шо в XIII—XIV вв. пережила період свого найвисшого розцвіту, як школа відродженого східнього (синайського) аскетичного містицизму, і заразом як найбільший центр теольогічної книжности. Відси сі аскетичні і книжні течії були перенесені до Болгарії, перед її переходом під турецьку владу, в другій половині XIV в. Діяльність болгарського патріарха Евтімія, «великого художника словенських письмен», як його величає ученик, була до певної міри епохою в тодішній словенській книжности, а два визначні представники її — земляки і приятелі Евтімія, Кип- ріян і його братанич Григорій Цамвлак, що були митрополитами у нас при кінці XIV і в першій чверти XV., своїми впливами приложились до його прищіплення і нашим краям здобутків та інтересів, видвигнених сим рухом. В тім же напрямі працювали ріжні учені монахи з наших сторін, які пробували в монастирях царгородських і афонських. Але
55
загалом у нас сей рух не відбивсь так сильно і не лишив таких глибших слідів, як у землях московських: ті зістава- лись іще під непохитними впливами візантійства, наші-ж краї, очивидно, визволялись з-під сього впливу все більше, і всякі його відродження у нас досить скоро переминали. Инші течії все більше брдли гору над сими візантійськими впливами.
Одну таку течію серед вищих, книжних верств українського громадянства XV в. відкриває, або точнійше буде сказати — натякає на істнованнє її — так звана «єресь жи- довствующих», юдаїзантів, що в другій половині того століття була занесена з Київа до Новгорода, знайшла там чимало прихильників, відти перекинулась до Москви і наробила великого розголосу в московській церкві. Процес, переведений там над сими єретиками в 1490 р., закидав їм, що вони не признавали Ісуса Христа сином божим, зневажливо відзивались про нього й Пречисту, не вірили воскресению ні вознесению, не шанували святих, а суботу тримали вище неділі — воскресения. Першим проповідником сеї єреси в Новгороді називано київського «Жидовина Схарію», що був людиною близькою до київського княжича Михайла Олель- ковича і з ним разом приїхав до Новгорода в 1470 р., а потім «з Литви» (себто з земель українських або білоруських) приїхали ще два Жиди, котрі разом зі Схарією навернули, мовляв, на жидівську віру богато Новгородців з духовних і взагалі культурнійших людей.
Чогось певнійшого про науку сих єретиків не знаємо. Але перегляд книг, котрі пішли від них в Новгороді та Москві, показує, що в руках їх були ріжні середньовічні писання по фільософії, космографії і астрольог'ії, жидівських авторів: підручник льоґЧки і метафізики Мойсея, Маймо- ніда, XII в., астрольог'ічний. підручник т. зв. Шестокрил, зложений одним жидівським письменником з Італії, XIV в. й ин. Мова сих книг має явні познаки «литовського» себто українсько-білоруського походження. Розбираючл їх зміст і звістки про діяльність єретиків в Новгороді, дослідники
56
приходять до висліду, що властивого «жидівства» в «єреси» непомітно: єретики з Київа і «Литви» були мабуть просто представники певного руху між тодішньою українською та білоруською інтелігенцією, що не вдоволилась старою візантійською книжністю та церковною наукою і шукала чогось новійшого та свіжійшого. Ставлять сей рух у звязок із сучасним чеським гуситством (таборитами), з котрими були звязки у українсько-білоруських панів. Инші припускають в тім відгомони італійського відродження. На новгородськім ґ'рунті сі єретики між иншими виступали против розповсюд- неного тоді вичікування кінця світу з кінцем семої тисячі літ від сотворения світу (1492 р.): сим роком кінчилась пасхалія, себто виказ, котрого дня припадає пасха, і духовенство наказувало вірним готуватись до кінця світу і приходу антихриста. Єретики виясняли всю конвенціональність церковного літочислення, з котрого виходили сі віщування, і до сього мабуть і вживали астрольог'ічних та космографічних підручників жидівсько-арабського походження.
Кінець кінцем на основі сих скупих відомостей, якими роспоряджаємо про сю єресь, і згадок про «Литву» і Київ як її вітчину, одно, що можемо сказати з деякою певністю, що в другій половині на Україні, між тамошньою інтелігенцією був якийсь інтелектуальний рух, що виявляв себе незадово- леннєм церковною ортодоксією і візантійською книжністю, мав характер раціоналістичний, звертавсь до питань метафізичних, для сих студій вироблялася в сих гуртках і нова фільософічна мова, цілком відмінна від старої, книжної, болгарсько-руської. В сім руху брали якусь участь Жиди (вихрести, як думають), і вони то звертали увагу сих вільнодумців на звісну їм середньовічну жидівську літературу.
Студії народным словесности відкривають инші течії, що приблизно в тих же віках пройшли по нашім народі, захопивши його далеко сильнійше та лишили в нім глибші сліди — хоча й не були записані в наших памятках.
Одна — се дуалістична концепція, котру звязують з болгарським богомильством. В часах другого болгарського цар-
57
ства, в XIII—XIV в. дуалістичні секти так звані богомильські або маніхейські, дійшли були там великої популярности в балканських краях, тож маючи на увазі, що в сих часах і в нашім народі понаростали вже інтереси «до питань християнської доктріни та обряду, представляється досить правдоподібним, що сі дуалістичні ідеї серед нашої людности поширювались, через ріжних прочан, старців співаків і дод., власне в сих часах — в XIII, XIV і XV вв.
