З історії релігійної думки на Україні - Грушевський Михайло Сергійович (читать книги без регистрации TXT) 📗
особливо не пряли: коли ж ті не слухають і працюють, вона карає їх, насипаючи їм в голову відпадків від прядива, і под.
Так на г'рунті фантастичних тем, у величезній масі згромаджених з ріжних джерел і перероблених християнським обрядом і легендарною літературою, розвивається нова народня фантастика, а з елементів церковних, свійських перед-християнських і ріжних замандрованих релігійних мотивів твориться нове народне християнство — та релігія, що стала підставою народнього світогляду в пізнійших століттях, аж до нинішних днів.
Коли ж розвинувся отсей процес християнізації народних мас, і під впливом яких обставин, коли в XI—XII вв., в часах розцвіту київської державности, ми бачили їх ще далекими й незахопленими впливами державної церкви?
Погнав сей процес, очевидно, економичний упадок великих українських міст, помітний від XII в. Занепад* міського життя мав наслідком перехід міського патриціяту на село. Ті що давнійше вкладали свої засоби в торговлю або організацію промислу для неї, все більш переносять свій капітал до сільського господарства, при тім від половецьких та инших нападів уступаються з ним якраз до глухійших сторін, дальше від старих, проторених доріг. За сими панами йде на село церква й духовенство, як необхідна вже приналежність боярського життя. Вони приходять через се до близшої стичности із селянським життєм.
За руїною великих міст в XIII в. приходить окупація польська і литовська та позбавляє в більшій або меншій мірі дотеперішних підстав життя і місцеву аристократію (не тільки богацьку, а й урядничу) і єрархію та духовенство. Зникають княжі двори. Старі воєводи, намісники та державці сходять на підрядних урядників під рукою нових польських або литовських правителів. Стара державна церква зістається без опіки, навіть підпадає ріжним репресіям. Міста, котрі не пропали, заливаються привілейованими, католицькими кольоніями, а православні тубильці терплять ріжні обмеження. Православна церква підпадає нераз
50
v
болючим утискам. Православному духовенству стає по містах сутужно, воно старається розміститись по селах та в інтересах і свого істнування і своєї церкви можливо заінтересувати сільську людність у вірі та церковности: наблизити їх до його розуміння, вишукати в них мотиви й елементи, котрі б могли послужити сільському життю, на доповненнє його старої обрядовости — всі ті благословення, посвящения, обходи рілі, молебні на врожай, на дощ, против дощу, против пошести, і т. д.
Се розвивалось тим успішнійше і природнійше, що сама церква за сей час значно одомашнилась. Митрополити перестали приходити з Греції, вони з початку вибирались з місцевих людей а далі стали фактично призначатись польсько-литовським урядом, і на митрополію та на владицтва попадали нераз люде дуже мало обцерковлені, не помазані не то що візантийською, а навіть і нашою домашньою книжністю. Приплив Греків до нашої церкви змалів, а далі й зовсім майже спинивсь, і до якого небудь мішання Царгороду до тутешних церковних справ єрархія почала ставитись неприязно. Церковна освіта, і творчість наслідком несприятливих обставин підупадала, рівень церковної книжности знизився. Через се також духовенство, навіть вище, значно зблизилрся до місцевого життя, до селянського рівеня, його світогляду та йшло лекше і безог- ляднійше на всякі уступки йому й толерувало останки старої народньої обрядовости.
З другого боку упадок власної державности та всякі репресії, що з тим стали спадати на українську, або «руську», як її тоді називали народність, зробили з старої державної церкви свого рода національний символ: вона стала властиво одинокою національною установою, яка обєднува- ла всі части і всі верстви народу. Тому всі національно свідомі й активні елементи стараються обстояти її інтереси, а всім кругам своєї народности, аж до найнизших — защіпи- ти привязаннє до сеї «своєї» церкви, дати відчути її вагу не тільки чисто реліг'ійну, але й національну та політичну. А для
51
сього знов таки треба було можливо наблизити її до всіх верств народу й наповнити національним змістом. Під сим гаслом потім і пішло й наше культурно-національне від- родженнє в XVII в. Меньш свідомо і пляново се діялось і в попереднім часі.
Отже сконстатуємо поки що в короткости, що в XIII— XIV вв. (часах економічного і політичного упадку України) і в XIV—XV вв. (під польсько-литовською окупацією) православна церковність на Україні наповнялась національним змістом, ширилась серед селянства,
старалась наблизитись до нього та його потреб.
Сим пояснюються успіхи християнізації української народным маси, опанованнє церковними мотивами народнього життя, реліг'ійного світогляду, обряду і творчости, що почалося в сих часах і ще більшої сили дійшло підчас боротьби за національну церкву в XVI—XVII вв.
Одначе з боку народу се не було тут ніякого відречення від свого старого світогляду та переходу на світогляд церковний. Візантійська церковність переймалась дуже свобід- но, з великою участю поетичного перетворювання, і за помїчю такої поетичної інвенції творилась нова комбінація старого натуралістичного світогляду з православною доктрі- ною та ріжними релігійними течіями, які заходили в тих часах на Україну. Сей творчий процес, очевидно, не закінчивсь і досі.
ОБСТАВИНИ РЕЛІГІЙНОГО ЖИТТЯ НА УКРАЇНІ В XIV—XV вв. І РІЖНІ ТЕЧІЇ В НІМ.
Переїзд київського митроп. Максима на постійне життє до великоруських земель в 1299 р. через тодішні політичні обставини послужив початком розділу старої Київської митрополії і кінцем одноцільної східньо-европейської русько-візантійської церкви, або краще сказати — початком її кінця. Насамперед галицький князь Лев добивсь в Царгороді
52
поставлення окремого митрополита для галицько-волинських земель, або так званої «Малої Росії» (імя митрополії «всеї Росії», або «Великої Росії», зісталось при єпархіях, які лишились при старій митрополії — номінально київський, а фактично якийсь час володимирській, а потім московській) . Потім литовські князі, що ворогували з московськими і не хотіли, щоб які небудь їх володіння залежали від митрополитів володимиро-московських, теж стали добиватись, щоб їм був теж окремий митрополит, і се їм удавалось часом. Бо митрополити «всеї Руси» та їх протектори — московські князі з свого боку робили всякі заходи і в Царго- роді і на місці, щоб не допускати до іменовання таких окремих митрополитів. Тому протягом всього XIV і першої половини XV в. то всі єпархії старої Київської митрополії обєднувались під властю «митрополитів всеї Росії» (котрі в такім разі старались зазначати, що вони не сидять виключно в Москві, й більш їздили по своїх єпархіях), то діставали осібних митрополитів на якийсь час. Після того, як вел. князівство Литовське обєдналося з Польщею, в 1380-х рр., окремих митрополитів для земель галицько-волинських, а окремих для українських і білоруських єпархій в. кн. Литовського більш не ставилось: сі всі землі разом діставали окремих митрополитів від часу до часу — і тоді польсько- литовське правительство звичайно старалось нахилити їх до послушности папі, з чого одначе не виходило нічого. Сі митрополити здебільшого посилались на посвящение з краю. Але часом патріархам удавалось накинути на митрополію і кого небудь зі своїх царгородських.
Такий переходовий стан річей закінчивсь після Фльорен- тійської унії та її неудачі.
В 1430-х рр. візантійський уряд разом з патріархом заходились коло унії грецької церкви з латинською, щоб за се дістати із заходу поратунок Візантії против Турків, і в звязку з сим пляном прислали на опорожнену митрополію свого вірного чоловіка, Ісидора. Перейнявши під свою владу всі єпархії старої митрополії, він виїхав на собор і в
53
1440 р. повернув відти на свої дієцезії уніятом і кардиналом. Але проголосивши унію, він тут не утримавсь і мусів ратуватись утечею. На його місце був присланий від папи митрополитом Григорій, і він кінець кінцем дістав потвер- дженнє від патріарха (вже не-уніята) та фактично став митрополитом в єпархіях Литви і Польщі, тим часом як в Москві ставлено своїх митрополитів на місці.
